Саркісян Роза Володимирівна

Роза Володимирівна Саркісян (нар. 20 січня 1987, м. Степанакерт, Нагірний Карабах) — українська театральна режисерка, кураторка. З 2017 року головна режисерка Першого академічного українського театру українського для дітей та юнацтва.

Саркісян Роза Володимирівна

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Державна інституція дуже стала і часто замкнута структура. І те, що зараз до неї активно заходять люди з недержавних театрів, теж важливий політичний жест. Безумовно, конкурсний відбір кадрів для такої структури завжди шок. Гарантій, що завтра буде так як завжди, немає. Але як раніше вже і не буде, бо театр є частиною суспільно-політичних змін. І він ніколи не може бути осторонь.

Публіка звикла до театру, в якому є одностороння комунікація. Є означені роками репресій правила гри: це можна в театрі робити, а це – непристойно. І у такій моделі, на жаль, публіка – це об’єкт, який займається виключно прийомом сигналу, сенсів, які йдуть зі сцени. Це йде зі школи: ми, митці, маємо якісь особливі повноваження, якусь особливу місію, яка дає нам право говорити, формувати думки інших, впливати на інших. І виходить така собі гра: «вибрані» вчать «невибраних». Або інше: «театр тільки ставить питання, а глядач шукає відповіді». Але якщо театр тільки ставить питання, тоді чи відповідає він на щось? Чи є в тій репресивній структурі місце (не буквально) на запитання від глядача? Думаю, проблема лежить в зоні сприйняття театру більшістю і глядачів, і митців виключно як трибуни, щоб змінити світ.

Гройс влучно зауважував, що митець – це неотесаний здоровань у храмі культури, який завжди поза її нормами. Ми зараз живемо в суспільстві, де панівною є культура війни, культура сварки, культура ґвалту тощо. І якщо ми, митці, будемо закривати на це очі, не будемо підважувати цього, то є вірогідність, що ми просто почнемо через своє мистецтво (можливо, навіть несвідомо) нормалізувати чи навіть виправдовувати будь-яке насилля як необхідність або вимушену міру. І коли я кажу про насилля, я маю на увазі не тільки війну, або якийсь відкритий конфлікт; я маю на увазі і приховане насилля – будь-яку ситуацію, в якій хтось один каже «буде так», а інший каже «ні», або не може протидіяти. На жаль, ми всі вмонтовані в ці схеми насилля. Тому маємо ставити під сумнів не тільки стратегії і практики інших, але і головним чином наші власні – як громадян і як митців.

Мені страшно подобається канторівська фраза «театр – це не віддзеркалення реальності, а відповідь на реальність». Складне питання. Але театр – це так, як я бачу світ, так я його хочу бачити. Сцена – саме те місце, де я можу цей свій погляд проблематизувати: чому саме таким я бачу світ? Просте віддзеркалення реальності загрожує перенесенням на сцену не тільки сцен життя, але і всіх стереотипів з міфами. А задача театру – зламувати стереотипи, які впливають на людей, а не репродукувати їх.

Для мене найважливіше — як мистецтву не стати інструментом офіційної пропаганди. Як митцям дивитися критично навколо. Я не кажу про те, що треба йти кричати щось антидержавне, але зараз основне питання: як в цих умовах залишитися критичним і дивитись на усе критично. Тому що в цій істерії (ви знаєте як кажуть: «націоналізм — це патріотизм в стані істерики») дуже складно бути критичним, але ми й ці лабораторії розвивають саме це. Що щоб не відбувалося, ти маєш відійти і подивитися, бути «над схваткою». Бути не зверху («ось ми митці, ми знаємо як»), ні, бути «над схваткою» різних думок. Як громадянину це дуже складно, але як митець ти маєш говорити критично.

Якщо у фразі "ТЮГ — гарне знаряддя комуністичного виховання дітей та молоді" прикметник "комуністичне" замінити на "демократичне", то ТЮГи й сьогодні матимуть важливий сенс. .