Семен Климовський

Семен Климовський (кін. XVII або поч. XVIII ст. — кін. XVIII або поч. XIX ст.) — козак Харківського полку, філософ, поет, автор пісні «Їхав козак за Дунай».

Семен Климовський

Стаття у Вікіпедії

Роботи у Вікіджерелах

Цитати

Із послання «Про правосуддя начальних та бадьорість їхню», 1724 р.

Багато-бо лукавих людей од свого запаленого золотолюбством нутра чинять неправедний суд, творять неповинних винними і винних неповинними.

Як чужі пси на того, котрий годує їх, дико гавкотять, так і лихі та невдячні люди ненавидять того, хто корисне чинить, ніби ворога.

Кожен начальник сає уподобити себе Всевишньому, котрий не має озиру на лиця.

Ніхто не може учинити добра без правди, вона захована в будь-якому доброчинні.

Та ж людський суд Божим є; як Бог, бува, судить, Всім належить так судить, суддя хай не блудить.

Смертний гріх у малу мить, була, учиняють, Вічним мукам піддані за оте бувають.

Кожен, хто нещадно тут ображає Бога, Щиро біди сам собі учиняє з того.

Та невинний в лікар, що вправний буває, А мистецтвом болящих не всіх ізціляє.

Правда-бо із Богом мир справляє солодкий, А без Бога не живе ані в час короткий.

Під рожею бува змій лихоотруйний.

Добрість є, що добротою звати не годиться, А любов бува рабиня, не лише — цариця.

Чесно, славно не карати люд, що кожен гнобить, Про людей хто не подбає, не як батько робить.

Як кривдителя від кари цар, бува, звільняє, То кривдителю подібний цар тоді буває.

Як помилуваний буде навісний убивця, То й тебе при тому стануть мати за злочинця.

За кривий суд цар престола, також і корони Недостойний, щоб у світі жити чи в Сіоні.

Буде милість твоя зайва, коли суд лукавий.

Від тіла прогнилого здорове нидіє.

Краще вбогим голод-холод при правді пізнати, Ніж володарем пробувши, все ж правди не мати.

Правда — лазня мисленна — нам душу змиває, А почорнене лжею сумління вбіляє.

Правду злая утроба в світі не з'являє.

Як той може навчати, котрий сам лукавий, Як він правити може, коли сам неправий?

Як де хвалять, буває, тих, що творять правду, Це лукавим — як рана, лож дає відраду.

Собі подібне Любить кожен, відомо: злому зле підхлібне.

У людині-бо іншій, як би міг любити Що в собі ненавидиш — годі те чинити.

Бути добрим без правди серце неспроможне.

Бог живе лише в правді, в брехні — біс одвіку, В кому правда — Господь там, лжа — біс чоловіку.

Гірша крита в утробі печальная рана. Аніж та, що від муки на тілі завдана. Більш жорстокий мучитель — печаль із стогнанням. Аніж тіло, що терпить численні страждання.

Смирення — думам владар, як ним володієш. То у бурхливім морі поплисти зумієш.

У пеклі той, що любить свою кирпу гнути.

Смиряй належно волю, усі хай смиряють. Тверезості розумній себе доручають.

Смирення — лікар мудрий, він справно лікує. Бо рани марнославства і пиху ницує.

Смиренний найлюбіший для Бога буває.

Хоч світлим був, та порох земний очорняє.

• Промінь слави навіки смерть гасить.
• І неправда є свідок.
• Добрий добре шанує, злий шанує злеє.
• Правда — доброму дочка, а лихим — рабиня.

Джерела

• Українська афористика Х-ХХ ст. Під загальною редакцією Івана Драча та Володимира Черняка. — К., Видавничий центр «Просвіта», 2001
• Мудрість передвічна. Афоризми давніх українських мислителів ХІ - поч. ХІХ ст. Упоряд. Валерій Шевчук. — Київ: Кліо, 2019. — 440 с. — ISBN 978-617-7023-96-7