Шевчук Валерій Олександрович
Шевчук Валерій Олександрович (нар. 20 серпня 1939) — український письменник-шістдесятник.
Шевчук Валерій Олександрович | |
Валерій Шевчук на презентації другого тому книги «Наш Лукаш» у Києво-Могилянській академії (2011) | |
Стаття у Вікіпедії | |
Медіафайли у Вікісховищі |
Цитати
ред.Книжка без читача не є купою паперу, своєї вартості через відсутність читача вона не втратить, але ті вартості є тимчасово зачинені, що їх аж ніяк не зменшує. Закопана в землю монета не перестає від того бути золотою і монетою, а тільки виходить із обігу. Коли ж книжка доходить до читача, вона втрапляє у свій природний обіг[1]. |
Коли критика конструктивна, то в ній обов’язково є параметри й ознаки: або ж людина бачить себе автором для інших, або ж творить авторитети з інших (чужих догм). Для автора може вважатися дошкульною і конструктивна, і неконструктивна критика, бо автору важко сприймати критику, коли вона дурна або ж коли йому здається, що вона дурна, або ж не може допетрати того, що конструктивний критик чи й дошкульний хотів сказати і для чого[1]? |
Написані мною твори не впливають на моє життя, хоча я в них вкладаю багато елементів життя власного. У мене герой походить від прототипу, а не навпаки. Містичні речі можуть відбуватися в іншому. Наприклад, описую місцевість, яка в природі існує, але де ніколи не бував. Пізніше туди потрапляю і вражаюсь: опис значною мірою відповідає реальному[1]. |
Письменник відкриває людину і світ без читача: від себе і для себе, але, прагнучи природного процесу творення, віддає продукт свого осмислення на суд суспільства й індивідуума. Як ті його сприймуть, від нього, автора, не має залежати[1]. |
Усі дефініції, що їх прикладають до письменників, умовні, так само й «видатний», вибачте, «визнаний письменник», бо ступінь визнання також завжди непевний. Буває, слухаєш радіо і дивуєшся: всіх тепер заведено називати «відомими письменниками», а в переважній більшості ті навіть у літературних колах зовсім невідомі. Отож, у відомі потрапляють усі, з ким спілкується радіожурналіст[1]. |
Пізнати народ свій (промова) (1990)
ред.Моя доля, як митця, не складалася безхмарно, але я ніколи на неї не нарікав. Ніколи не шукав слави для себе, але шукав слави для народу свого і своєї літератури. Зрештою, я й полюбив народ свій через те, що він був упосліджений, гнаний, битий і обкрадений[2]. |
Пізнати народ свій і його культуру – це не значить стати народником і творити апологію народу, як якоїсь нерушної, законсервованої субстанції – це значить бачити й націю свою й культуру при всій складності їхнього буття у системі світової культури, не рвучи національного коріння, бо без найглибшого національного коріння й гумусу землі, для якої культура твориться, вона буде немічна й малокровна[2]. |
Відома антична мудрість, яку любив повторювати Григорій Сковорода: «Бери вершину, а матимеш середину». Ніколи я не признавав естетичним мірилом так звану народність і масовість культури, а завжди був переконаний: без плекання елітарних форм естетичного мислення «серйозності в літературі» не досягти[2]. |
Ще Фірдовсій в поемі «Шах-наме» подав прецікавий діалог між царем і поетом. Цар вважав, що без державної служби, тобто підпорядкованості йому, митець непотрібний. Поет же вважав, що тільки тоді матиме силу, коли поставить себе вище служби цареві. Життя неодноразово доводило цю істину: велике мистецтво немислиме на державній службі, вона має служити вічним людським цінностям і для вічності. Це стосується і політичної заангажованості митця[2]. |
Кожен з нас – гість у цьому житті, але кожен у ньому, як уміє і як може, будує свій храм. Той храм і є душею нашою – чистим серцем. Все минає, все зникає й нищиться, одна тільки любов вічна. Вона живильна сила нашого духу, вона спонука праці нашої та життя. Вона долає малість нашу і зло наше, і в ній надія наша[2]. |
Цитати з творів
ред.…а Скиригайло, хоч який п'яний був, відчув, що до серця йому причепився камінець, а може, гнітить його якась тьма, що він, можливо, і справді в череві апокаліптичного звіра, — починав уже каятися. Так воно, зрештою, бувало завжди: витворяв казна-що, біснувався, скаженів під час бенкетів, а потім смиренно приходив до священиків, щедро їх обдаровував, молився, каявся і навіть покуту приймав[3] |
…Всі ми в череві апокаліптичного звіра, і я серед усіх[4] — Чернець |
І прийшла їй [Катарині] тоді до голови дивна думка: світ тільки позірно сонячний та гарний. Насправді ж він — черево апокаліптичного звіра, і живе в ньому ще й безпросвітна тьма — не має вона ні форми, ні розміру(...) І той, кому трапляється таке нещастя, потрапляє в її черево, тобто у її волю: не має значення, винуватий він чи ні[5] |
Примітки
ред.- ↑ а б в г д е Лауреат Шевченківської премії Валерій Шевчук: «Я вважаю себе сковородинцем»
- ↑ а б в г д Промови лауреатів премії Фундації Антоновичів Валерій Шевчук Пізнати народ свій
- ↑ У череві апокаліптичного звіра, 1995, с. 10
- ↑ У череві апокаліптичного звіра, 1995, с. 17
- ↑ У череві апокаліптичного звіра, 1995, с. 35
Джерела
ред.- Шевчук В.. У череві апокаліптичного звіра: Іст. повісті та оповідання. — К.: Український письменник», 1995. — 205 с. — ISBN 5-333-01290-3