Симчич Мирослав Васильович
український військовий та громадський діяч, сотенний УПА, політв'язень, який був 32 роки ув'язнений радянським режимом
Миросла́в Васи́льович Си́мчич (нар. 1923) — сотенний УПА, політв'язень.
| Симчич Мирослав Васильович | |
 Стаття у Вікіпедії
|
Цитати ред.
- Сьогодні Україна в такому становищі, в якому вона ще від 1990 року не була: у вкрай критичній ситуації. І якщо народ не підніметься, то ми втратимо Незалежність через нашу байдужість. Адже ще з перших днів Незалежності треба було будувати державу, а не руйнувати її.[1]
- …Коли ми боролися, бачили Україну українською, а тепер маємо хіба радянську.[1]
- До повстанського життя я готувався ще з восьми років. Як тільки ми почали вчити у рідній школі історію України, як перейшли вже від періоду Київської Русі до козаччини, до війни України з поляками, то мені вже тоді хотілося бути козаком. І я від малої дитини чекав того часу, коли можна буде взяти зброю в роки і битися з ворогами. Тож коли прийшли часи воєнні, я був готовий.[1]
- Люди ставились до повстанців дуже прихильно. І завдяки цьому ми трималися. Адже партизани без підтримки населення не можуть прожити навіть півроку.[1]
- У грудні 1948 року я потрапив до концтабору, де вже сиділи самі «політичні». Я дуже добре з ними лагодив, адже кожен із них мав свою ідею — з ними можна було про щось цікаве поговорити. А в основному 70 % особового складу в таборах були українці. Тому ми жили між собою добре. Правда, нам підселяли агентуру, але ми тих агентів зразу викривали і карали своїм судом.[1]
- Залізна дисципліна, зразковий вишкіл, виняткова жертовність і глибокий патріотизм українських вояків посприяли тому, що за короткий час утворилася високобоєздатна Українська Повстанська армія, яка успішно воювала з німцями, мадярами та більшовиками.[2]
- Бійці регулярної Червоної армії, фронтовики не були нашими ворогами. Щодо цього була сувора заборона в наказі головнокомандувача УПА Романа Шухевича. Пригадую один випадок, що стався в селі біля Коломиї. Двоє радянських військових пілотів напилися й почали з російськими матюками чіплятися до місцевих жінок. Коли обурені таким залицянням галичанки зчинили крик, нагодилися наші хлопці і, не розгледівши в темряві, що то були не енкаведисти, застрелили їх кількома автоматними чергами. За цей самосуд наші стрільці були покарані нашими командирами на смерть, бо залицяння — не привід для позбавлення життя фронтовиків, таких, як і ми, людей…[2]
- Від дитинства і дотепер вірю в Божу силу і Божу ласку. Вмерти я міг сотні разів, але виходило так, що залишився живим.[2]
- Я не реабілітований. Я досі проходжу як бандит. А хто мене реабілітує — наша прокуратура? Та там сидять такі самі, що сиділи й тоді.[3]
Примітки ред.
- ↑ а б в г д Мирослав Симчич: «Люди ставилися до повстанців дуже прихильно. І завдяки цьому ми трималися…»
- ↑ а б в «Я вистояв, хоча вмерти міг сотні разів», Україна Молода.
- ↑ Деокупована Литва, Україна Молода.
