Слабченко Михайло Єлисейович
Миха́йло Єлисе́йович Сла́бченко (9 липня 1882 — 27 листопада 1952) — український історик і правник, академік ВУАН. Батько Тараса Слабченка.
| Слабченко Михайло Єлисейович | |
| |
 Стаття у Вікіпедії
| |
 Роботи у Вікіджерелах
|
Цитати
ред.Тому то у нас і немає досі більш-менш великих наукових праць, що між іншим кожний українець йде своїм шляхом. Інтелігенція, як ціле, як, так сказати, мозок нації, повинна мати одну мову. Без мови — немає нації, немає науки й літератури. Скоріше витвориться щось ціле, що буде єднати всіх і не дасть можливості нашим ворогам наносити нам великі і страшні удари[1]. — 1907 рік, роздуми про стан української мови |
Війна тепер набуває іншої фізіономії порівняно з недавнім минулим: усе змітають німці та австрійці: відводять жителів та худобу! Куди не глянеш — пустеля. Скільки знадобиться мирної творчої праці, щоб відновити з руїн міста, містечка та села! Але хоч і звірина порядна німці, війну ведуть добре, прямо хоч куди. Однак все одно нічим вони собі не допоможуть, бо ми маємо таких могутніх помічників: простір, час і бажання побити Німеччину. Боїмося одного, щоб на верхах не схибили і не сказали б: стоп, не бажаємо більше битися. До московських подій у нашому полку поставилися з різким осудом: недобре, бач, що задумали. Таку фразу мені неодноразово доводилося чути. Отже, війна має продовжуватися, бо того хоче армія. Це величезної ціни явище, яке хотів я Вам повідомити[2]. — про Першу світову війну у листуванні зі своїм учителем Іваном Линниченко |
|||||
Война теперь приобретает иную физиономию в сравнении с недавним прошлым: всё сметают немцы и австрийцы: уводят жителей и скот! Куда ни глянешь — пустыня. Сколько понадобится мирного созидательного труда, чтобы восстановить из развалин города, местечки и села! Но хоть и зверьё порядочное немцы, войну ведут отлично, прямо хоть куда. Однако все равно ничем они себе не помогут, ибо у нас есть такие могущественные помощники: пространство, время и желание побить Германию. Боимся одного, — чтобы на верхах не сплоховали ине сказали бы: стоп, не желаем больше драться. К московским событиям в нашем полку отнеслись с резким осуждением: нехорошо, ишь что задумали. Такую фразу мне не раз приходилось слышать. Итак, война должна продолжаться, ибо того хочет армия. Это громадной цены явление, которое хотел я Вам сообщить. |
[…] Днями думаю піти й від українців, бо відокремлюватися від Росії не хочу і стою тільки на автономії, за обов'язкове знання російської мови, за спорідненість із росіянами та за повернення до Росії польських губерній[2]. — весна 1917 року у розмовах з Іваном Линниченко |
|||||
[…] На днях думаю уйти и от украинцев, ибо отделяться от России не хочу и стою только на автономии, за обязательное знание русского языка, за родство с русскими и за возвращение к России польских губерний. |
Ридати хочеться, держава кінчає самогубством! Виявляється, все добре чого нас вчили, все те щонайменше шкідлива нісенітниця, і тепер якийсь безграмотний вінтерг як воша мучить тіло Росії і розтягує її. Без будь-якої надії Тимчасовий уряд на щось сподівається, самого себе обманює. Безвихідь чи вірна прірва, куди ринеться Росія після дозрівання у нас хліба: німці чекають саме цього останнього моменту[2]. — про розвал Російської імперії |
|||||
Рыдать хочется, государство кончает самоубийством! Оказывается, все хорошее чему нас учили, всё то по меньшей мере вредный вздор, и теперь какой-нибудь безграмотный винтерг как вша мучает тело России и растаскивает ее. Без всякой надежды Временное правительство на что-то надеется, себя самого обманывает. Тупик или верная пропасть, куда ринется Россия после созревания у нас хлеба: немцы ждут именно этого последнего момента. |
За панування більшовиків на Україні українська національна ідея ледве жевріла, але більшовизм, все ламаючи й руйнуючи, сам собі копав могилу і в кінці кінців сам би себе зжив[2]. — зі статті у газеті «Вільне життя», 1918 рік |
Про Слабченка
ред.Відданий патріот і фактично той, хто «Вольный город Одессу», цю твердиню московської експансії, своєю і своїх товаришів невтомною діяльністю перетворив на твердиню української політичної акції та відіграв першорядну роль у популяризації і у вивченні українського Чорномор'я і українського, а не московського півдня. Коли сьогодні Одеса є українським містом, то цим ми мусимо завдячувати і Михайлові Слабченкові та його однодумцям, що першими українізували Одесу[2] |
|||||
| — Семен Підгайний |
Примітки
ред.- ↑ Михайло Слабченко: Без мови – немає нації, немає науки й літератури
- ↑ а б в г д Заруба В. М. Історик держави і права України академік М. Є. Слабченко (1882—1952): Монографія. — Дніпропетровськ: ПП «Ліра ЛІГД», 2004. — 456 с., іл.
