Солонецька Ольга Миколаївна
українська акторка
Ольга Миколаївна Солонецька (нар. 16 жовтня 1973, Харків) — українська акторка. З 1995 року акторка Центру сучасного мистецтва «Театр Нова сцена». З 1995 року акторка Харківського академічного російського драматичного театру імені А. С. Пушкіна. Директор Центру сучасного мистецтва «Театр Нова сцена».
| Солонецька Ольга Миколаївна | |
 Стаття у Вікіпедії
|
Цитати ред.
- Мені здається, це залежить від самої людини: який він, ким він хоче здаватися і ким є насправді. Мені завжди хотілося бути собою. Зрозуміло, що в житті доводиться йти на компроміси, але мені ніколи не хотілося бути кимось. Коли після другого курсу я прийшла в театр Пушкіна, мені сказали, що в трупі є актриса, на яку я дуже схожа зовні. І якщо буду намагатися копіювати її, то мені дістануться її ролі, так як вона вже у віці. Тобто, був шанс швидко зробити кар’єру. Але я тоді сама собі сказала: “не хочу”. Дуже важливо розуміти, що потрібен саме ти, а не намагатися влаштуватися.[1]
- Але якщо говорити в цілому, знову ж таки, повторюся, приходять люди, які абсолютно не розуміють, куди вони потрапили і навіщо. “Чайку” сприймають, як невідомий твір. Буває грати дуже складно, особливо на Малій сцені, де відчувається подих глядача. Але коли тобі вдається “перетягнути” його на свою сторону, ти отримуєш глибоке задоволення[2]
- Те, що відбувається на малій сцені Пушкіна і конкретно з її режисером Олександром Середіним – це не зовсім той театр, який би мені хотілося, щоб він розвивався. Так, я розумію, що це експеримент, що це цікаво. Коли дивлюся інтерв’ю Середина, його майстер-класи – мені дуже подобається, як він думає, я багато з чим згодна. Але коли дивлюся його роботи, частина речей у мене викликає відторгнення. Не можу навіть пояснити, чому. Зрозуміло, що хлопцям хочеться епатажу, сарказму, драйву, але мені не вистачає в цьому всім смислів, душі. Немає чогось такого, що б в мене увійшло і залишило свій слід, нехай навіть негативний. Зачепила тільки “Еврідіка” – вона мені відгукнулася і з естетичної точки зору, і з інтелектуальною. Розумієте, якби це не стосувалося мого театру, я б так не переживала.[1]
Примітки ред.
