Станко Анастасія Романівна

Анастасія Романівна Станко (1986, с. Нижнів, Івано-Франківська область) — українська телеведуча та журналіст. Редактор об'єднаної редакції «Hromadske.tv».

Станко Анастасія Романівна

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Журналістам часто подобається розділяти на "наших" і "їхніх". Ми у своєму словнику кажемо: "українські" замість "наші". Уникаємо слова "герої"...Так само ми не вживаємо слова "бандити" і "терористи".

Ми виробили власний словник про конфлікт на сході України. Наприклад, не використовуємо слово АТО, тільки в цитатах. Бо для людей з обох сторін неприйнятне це формулювання. Ми можемо сказати "так звана АТО", але зазвичай називаємо збройним конфліктом на Донбасі"

Кожен з нас розуміє, що не йдеться про тероризм ЛНР і ДНР, а про людей, які хочуть відділитися. Це вже інше питання: допомагає їм Росія чи ні. Але це не тероризм. Тероризм — це те, що сталось в Парижі. Людина має право на слово «загинула». А не «ліквідована». Ми розуміємо, що вбиті — це точно люди.

Ми багато сміялись з російських журналістів, звинувачуючи їх у пропаганді, але самі захотіли стати їх маленькою копією: всі ці сюжети про «терористичні війська», про «наших героїв», істеричні сюжети 1+1.

Чимало моїх товаришів і друзів виявилися здатними демонізувати, дегуманізувати ворогів, другу сторону, до поняття - "вони не люди". І це таке потужне скочування до якогось середньовіччя.

Всі дуже люблять розповідати про якусь третю сторону, російських, грузинських чи американських снайперів… Мені здається, це теж своєрідний захист від того, щоб визнати: українці вбивали українців. А так і було. На Майдані українські правоохоронці вбивали українських протестувальників, а українські протестувальники вбивали українських правоохоронців. Крапка. — про Євромайдан

А мені важливо зрозуміти: чому на Майдані одні люди стріляли в інших? Чому правоохоронці зробили такий вибір?.. І, наскільки я розумію, ті, хто не втік, не каються у своєму виборі. Чому? Їх про це ніхто не питає. Тобто їхня думка апріорі нікого не хвилює. І це проблема.

13 загиблих правоохоронців. І зараз немає підозрюваних у цій справі... Розслідування смертей правоохоронців узагалі йде дуже погано... Можливо, люди вдалися до крайніх заходів захисту від тих, хто чинив щодо них насильство. І в цьому випадку, якщо справді було так, і тобі довелося вбити поліцейського, думаю, можна захистити себе в суді.

У досить великої частини людей, про яку ми вже говорили, також не буде відчуття, що справедливість встановлено. І самі "беркутівці", і їхні родичі часто запитували: "А чому тільки нас? Чому ви не розслідуєте все?"... Немає відчуття, що винних покарано тому, що вони справді винні. А частина взагалі вважає, що це просто переможених засадили у в'язницю.

Є відчуття того, що правий радикальний порядок денний захопив Майдан

Щодо Криму - та сама історія. Багато людей досі кажуть, що "хунта засадила наших хлопців". Аби не бути хунтою, потрібна правда.

У найперші хвилини розстрілів 18 лютого, після загибелі двох протестувальників, був убитий "беркутівець". І в них зірвало дах. Вони робили те, що робили.

Мені здається, що жінкам усе ще важко. Нещодавно я говорила з подругою журналісткою. Вона — мати-одиначка, яка виховує сина. Вона каже: знаєш, щоб поїхати у відрядження, треба щоб мама приїхала і побула з моїм сином, лише в такому разі я можу поїхати. Це якийсь складний менеджерський ланцюжок, де ти мусиш все це владнати, бо діти — це більше твоя історія. За таких обставин робити журналістську кар’єру не так уже й просто.

Мені здається, що це й досі чоловічий світ. Жінки не напишуть жінці, що краще б ти борщі варила? А чоловік напише. Олі Решетиловій, яка написала про те, що «Молоти» вибухають через несправність, писали «краще б ти борщі варила, аніж розбиратися в молотах».

Я мрію про час, коли буде можливість вести професійну дискусію, коли мене сприйматимуть як журналістку, а не як жінку в першу чергу.

За 11 років кар’єри я бачила чоловіків, які не були готові були їхати туди, куди я хотіла поїхати.

Я себе не вважаю феміністкою... Я відстоюю права жінок, не терплю коли до інших жінок ставляться. Ніколи не дозволяю публічно принижувати, стараюсь про це не мовчати.

Стоячи тут перед моїми колегами з усього світу, я знаю, що цей тиск відчуваємо не лише ми, українці. Цього тиску зазнає будь-хто, хто вибирає журналістику своєю професією. Але я також знаю, що тут немає потреби вибору: чесна журналістика – це найкраща форма патріотизму — промова на отриманні Міжнародної премії за свободу преси

Мені здається, що премія — це ознака того, що в нас все насправді не дуже добре, з одного боку, адже в країнах, у яких усе добре, журналісти не отримують таких премій (тому що їм немає проти чого боротися і стояти за свободу слова, бо свобода й так є). А з іншого боку, це підтримка всіх журналістів, які намагаються робити чесну журналістику в Україні — промова на отриманні Міжнародної премії за свободу преси

Інформація Генштабу сприймається як істина. Ніхто не намагається подзвонити військовим на позиції, або мешканцям і запитати: «вас обстрілювали, чи ні?» Скільки разів применшувалися втрати під час серйозних військових конфліктів, а журналісти перевіряли інформацію і доводили, що втрати більші. А тепер інформацію про обстріли не перевіряють. Якщо вам одна сторона каже, що світить сонце, а інша, що падає дощ — треба вийти на вулицю. Ми намагаємось їхати на місце подій, але якщо немає можливості, я дзвоню в Донецьк місцевому журналісту і запитую про ситуацію.

Таємна тюрма — це місце утримання, яке є непублічним, про яке ніхто офіційно не говорить, в документах немає інформації про те, що це місце утримання. До легальних місць утримання людей є величезний перелік вимог. У нашому випадку таємною тюрмою є слідчий ізолятор СБУ в Харківській області, який колись функціонував. Це була будівля ще радянського КДБ, потім вона трошки функціонувала під час незалежності. З 2003 року не функціонують ніякі слідчі ізолятори саме СБУ, окрім київського, який на Аскольдовому провулку. В харківському слідчому ізоляторі, який уже багато років не функціонує, тримали понад 100 людей у 2014 — 2016 роках. — про "секретні тюрми СБУ"

Про Анастасію Станко

	В Україні триває війна, у тому числі гібридна. Ми захищаємося не лише від російських куль, а й від інформаційних атак та величезної цілеспрямованої брехні. Тож давно звикли до постійних “вкидів” про “секретні тюрми СБУ”. Ще раз наголошую – у Служби безпеки немає жодних секретних тюрем, де нібито когось катують. Це – фантазії російських пропагандистів.
	— голова СБУ Іван Баканов

	Да шо ви нє гаварітє? А розпоротий живіт Рибака, який захищав український прапор? А ціла родина замордованих євангелістів? А жінка прив'язана до стовпа? А закатовані з особливою жорстокістю українські вояки? А відрізані руки, на яких татуйовано тризуб? — реакція на фразу А.Станко "Кожен з нас розуміє, що не йдеться про тероризм ЛНР і ДНР, а про людей, які хочуть відділитися"
	— Юрій Винничук, письменник

	6 липня 2016 року в населеному пункті Авдіївка у промзоні, яку обороняють українські десантники, вели зйомки журналісти "Громадського ТБ" Анастасія Станко та Костянтин Реуцький. З ними також була і представник російського видання "Новая газета" Юлія Полухіна, яку журналісти "Громадського ТБ" представили як свого працівника. Станко та Реуцький не вперше працюють на промзоні, тому їх добре знають десантники. Зазначені журналісти відзняли обстріли наших позицій з боку російських окупаційних військ і двох загиблих українських військовослужбовців у результаті влучання міни в бліндаж... Через деякий час схожий сюжет вийшов на сайті "Новой газеты" з авторством Юлії Полухіної, який розлетівся по Інтернету, російських ЗМІ і медіа-ресурсах так званої "ДНР"... Підтримуючи ініціативу українських десантників, які обороняють Авдіївську промзону, прес-центр штабу АТО клопоче перед СБУ про припинення акредитації журналістів "Громадського ТБ" Анастасії Станко, Костянтина Реуцького і спеціального кореспондента "Новой газеты" Юлії Полухіної до з'ясування всіх обставин — Заява прес-центру АТО
	— Прес-центр АТО

	Станко пригадують переважно її негативні випади та вчинки, які призводили до скандалів. Згадали навіть заяву 2014-го року, коли вона у відповідь на блокування гумконвоїв Ахметова запропонувала застосувати артилерію по Донбасу, бо так буде "гуманніше".
	— Андрій Коваленко, журналіст

	Більшість людей не пам'ятають її сюжетів з Авдіївки у часи боїв кінця січня-початку лютого, не пригадують гострих запитань Януковичу, роботи на Майдані та виїздів у зону АТО на початку 2014-го. Станко не потрібно ідеалізувати і в кожного є право дивитися, поважати чи не любити за щось, критикувати її. Втім, багато людей називають її зрадницею і людиною, для якої Україна - це ворожа держава.
	— Андрій Коваленко, журналіст

	Той, хто з паспортом громадянина України не хоче називати нашу Армію своєю – ворог. А той, хто ще й веде пропаганду такого ставлення до своєї Армії – тричі ворог, бо деморалізує не лише суспільство, а й саму Армію. — Звернення до міністра оборони України щодо нагородження Анастасії Станко
	— анонімні блогери, громадські діячі, волонтери, небайдужі громадяни сайту tverezo.info

	Я розумію Станко, котра вважає, що все робила правильно, за журналістськими стандартами. Однак я ставлю собі питання: чи так нам потрібен баланс в умовах війни, коли на супротивному боці — терористи і бойовики? Навіщо висвітлювати позицію мера, скажімо, окупованої Горлівки чи Сніжного? Не треба забувати, що там люди прийшли до влади нелегітимним шляхом, через повстання проти українських законів і взагалі проти держави. Це фальшивий баланс.
	— Сергій Нікітенко, регіональний представник Інституту масової інформації в Херсоні

	Як на мене, головний висновок із історії про Настю Станко мав би полягати в тому, що росіянам, навіть кореспондентам «ліберальних» та «опозиційних» видань, — на передовій не місце.
	— Отар Довженко, журналіст