Сікорський Вадим Іванович

Вади́м Іванович Сіко́́рський (11 листопада 1958) — український режисер-постановник, заслужений діяч мистецтв України (2007).

Сікорський Вадим Іванович

Стаття у Вікіпедії

Цитати

«Це був Матюша в «Суєті» Карпенка-Карого. Зараз зга­дую своїх партнерів по сце­ні, як сон чи щасливу казку. Уя­віть, що я граю на одній сцені з Федором Стригуном, Олексан­дром Гриньком, Борисом Ро­маницьким, Надією Доценко, Таїсією Литвиненко, Богданом Кохом, Богданом Ступкою, Во­лодимиром Максименком… Ти — «шпана», ще хлопчисько, а уже серед них! Це виховання куль­тури, драматургії, поведінки за лаштунками, шанування театру, відношення до театрального процесу… І ти серед них! А ви­кладачами в студії були Анато­лій Хостікоєв, Сергій Данченко, на паралельному курсі — Олек­са Ріпко, Любов Каганова, сце­нічної мови вчив Володимир Глухий… Це люди, які відбулися в мистецтві, які мали право ви­кладати. Мені тоді дуже пощас­тило, як пощастило і з тим, що мене залишили працювати в те­атрі. Всі мріяли, і я мріяв — про інший театр навіть не думав». — про те, як уперше вийшов на сцену в інтерв'ю газеті "Високий Замок" «Коли мене взяли у театр ім. Заньковецької, здавалося, опинився серед богів культурного Олімпу» (6 листопада 2018 року)

«Якби старшокласником я не потрапив в аварію, якби не операція, після якої я уже не міг стати пілотом, як батько, то не знаю, що могло б бути, якби не театр…» — про те, коли захотів стати актором в інтерв'ю газеті "Високий Замок" «Коли мене взяли у театр ім. Заньковецької, здавалося, опинився серед богів культурного Олімпу» (6 листопада 2018 року)

«Це не так, але й так, бо все одно Сікорський. Бать­ка раз на півроку викликали в особливий відділ і продовжу­вали з’ясовувати, чи він не ро­дич того Сікорського, який був авіаконструктором у США. Я хо­тів бути там — у небі, ближче до зірок, бачити сонце за хмара­ми… Така романтика. А додай­те сюди Сент-Екзюпері з його «Маленьким принцом»… Тому хочеш бути льотчиком у небе­сах, чи моряком під вітрилами, чи підкорювати гірські верши­ни… Я ріс у такому середови­щі, яке формувало ці мрії. Піс­ля операції про все це треба було забути. Я вступав в уні­верситет на історичний факуль­тет, але мені забракло балів, бо погано знав англійську. Восе­ни мав здавати документи на так званий нульовий чи підго­товчий курс, після якого за рік легше було б вступити до уні­верситету. Але сталося так, що, читаючи газету, побачив оголо­шення про набір у студію при театрі ім. Марії Заньковецької, і моя улюблена тітка пожарту­вала: «Може, вступиш?». Я ска­зав: «Вступлю»…» — про походження з роду Сікорських в інтерв'ю газеті "Високий Замок" «Коли мене взяли у театр ім. Заньковецької, здавалося, опинився серед богів культурного Олімпу» (6 листопада 2018 року)

«Мене готував до вступу, — що стосується мови, адже тре­ба було читати байку, оповідання, монолог, — мій двоюрідний брат, який на той момент вчився в шостому класі. Я ж приїхав до Львова з Владивостока, де ви­ріс. Української не знав». — про те, як готувався до вступу до театральної студії в інтерв'ю газеті "Високий Замок" «Коли мене взяли у театр ім. Заньковецької, здавалося, опинився серед богів культурного Олімпу» (6 листопада 2018 року)

«Я її вивчав, як пісню, як звуки. І за карі очі мене взяли у студію. Я так думаю, бо я би себе не взяв. Можливо, хтось із членів комісії (чи всі?) щось у мені розгледі­ли. Ці карі очі… Ну так, я співаю, немає проблем з ритмами, але… Але я настільки був не го­товий, щоб приходити в цей те­атр і пропонувати себе! Напев­но, це було щось таке, що ні від кого не залежало, — навіть від тієї комісії». — про те чому вступив до театральної студії та як вивчив української мови в інтерв'ю газеті "Високий Замок" «Коли мене взяли у театр ім. Заньковецької, здавалося, опинився серед богів культурного Олімпу» (6 листопада 2018 року)

«Мало кому було так до­бре в акторстві, як мені. Ще на­вчаючись у студії, я уже грав на сцені, мене любили партне­ри, навіть не партнери, а боги з театрального Олімпу. Коли до тебе підходить Романицький і через «перепрошую» каже: «Чи можу я вам дещо порадити?», ти розумієш рівень культури, тебе «паралізує». І він радить у толерантній формі, і ти відчува­єш себе достойним цих порад. Потім так у мене було й у теа­трі ім. Івана Франка. Гарна ви­става була «Декамерон» — це було щастя акторської реаліза­ції. Дуже любив «Рисове зерно» і того пацана, якого грав, — Чі­лістіно, Мекініж у «Тригрошовій опері», «Ромео і Джульєтту», де зіграв Меркуціо, — це була моя остання роль, яку зіграв у те­атрі ім. Марії Заньковецької. Тобто все в мене було благопо­лучно і мило, але настав такий час, коли пішов Сергій Данчен­ко, і ми почали падати в прір­ву. Приходила режисура, яка мене не влаштовувала. Після Данченка, після того розумін­ня театру, яким з нами ділили­ся наші корифеї, раптом прихо­дили люди, які були абсолютно протилежні тому, у що ми пові­рили. Це була наша релігія. Я не винен, що виріс у цій релігії, де сповідують якісну драматур­гію, певні стосунки в колекти­ві, смак, такт, етикет, ставлен­ня до репетиційного процесу, до репертуару… З’явився вну­трішній протест і бажання втечі, коли все те, у що ти вірив, руй­нується, як будиночок з карт, і не просто падає, а падає у прір­ву. Мені знову пощастило, бо ми поїхали на гастролі в Київ. Я заходив до театру, а Данчен­ко виходив з прохідної, ми при­віталися, і він каже: «Ти до мене влітку приїжджаєш вступати на режисуру». Поїхав до Києва, вступив на режисуру в інститут ім. Івана Карпенка-Карого, до­гравав вистави у театрі ім. Ма­рії Заньковецької, грав у театрі ім. Івана Франка, літав на га­стролі з Тбілісі через Київ у Пол­таву, з Полтави — в Тернопіль… Потім настав період, коли тре­ба було прийти у рідний театр і почати ставити вистави, а це був неймовірно складний пері­од, адже не так давно ми з ко­легами були партнерами, а те­пер ти маєш керувати». — про те, скільки років було достатньо залишатися тіль­ки актором, перш ніж за­хотів стати режисером в інтерв'ю газеті "Високий Замок" «Коли мене взяли у театр ім. Заньковецької, здавалося, опинився серед богів культурного Олімпу» (6 листопада 2018 року)

«Було все просто, тому що всі думали, що я залишуся в Ки­єві. Але приїхав директор теа­тру ім. Марії Заньковецької до Києва, вони зустрілися з Дан­ченком, потім сповістили, що чекають мене. Сергій Сенчук запитав, де я буду працювати. Я сказав, що в рідному театрі у Львові. Данченко відійшов у кращий світ, а я так і не встиг йому ска­зати, що він для мене був тим, хто визначив мене в театрі, лі­тературі, смаках репетиційно­го процесу, людських стосун­ках, спортивних вподобаннях… У нас було багато спільного». — про те, як перейшов до театру імені Заньковецької в інтерв'ю газеті "Високий Замок" «Коли мене взяли у театр ім. Заньковецької, здавалося, опинився серед богів культурного Олімпу» (6 листопада 2018 року)

«З дитинства займався дзю­до, добре грав у футбол і хокей». — про заняття спортом в інтерв'ю газеті "Високий Замок" «Коли мене взяли у театр ім. Заньковецької, здавалося, опинився серед богів культурного Олімпу» (6 листопада 2018 року)

«Навіть якби й не хотів чита­ти, то в мене така професія, що мушу читати. Читати різне і різ­ної якості. Потім ти хочеш роз­повісти історію, яка тобі сподо­балася. Чи це «Історія коня», чи «Амадей», чи «Три товариші»… Це моє, мені це цікаво, і я хочу розповісти про це людям. Якщо мій Ангел побуде ще зі мною, то я б хотів поставити Юрія Винни­чука «Танго смерті» чи «Малень­кого принца» Сент-Екзюпері». — про те, що любить читати і про творчі плани в інтерв'ю газеті "Високий Замок" «Коли мене взяли у театр ім. Заньковецької, здавалося, опинився серед богів культурного Олімпу» (6 листопада 2018 року)