Тарасові шляхи

Тарасові шляхи - твір Оксани Іваненко про життя Т.Г. Шевченка

Тарасові шляхи

Цитати

Частина І

Мандрівка до монастиря

Дід, як древній дуб, — кремезний та міцний. От він іде рівною ходою, ноги впевнено ступають по закуреному шляху, і такі вони звичні, ці порепані чорні ноги, і до пороху, і до каміння, і до глибоких колій, що дід не звертає на це уваги, іде собі й думає про своє та щось бурмоче сам до себе.

Перший дяк

Дякові з таким ростом, такою чуприною і таким голосом можна було довірити, "аки пастирю доброму", і отару своїх нерозумних синів, а те, шо він п'яниця, так хто ж із дяків не п'є? От в отій отарі, де було десять-дванадцять босоногих хлоп'ят, опинився і малий Тарас і з усіма почав повторювати співуче за дяком: — Аз-буки, аз-буки! А вибігши з школи, співав з усіма хлопцями: — Аз — били мене раз! Буки — не потрапляй дякові в руки!

Мачуха

Зустріла Маламужиха, як ішла на ставок білизну прати, батька. — Доброго здоров'я вам, Григоре Івановичу,—вклонилася.—Дивлюсь оце на вас, Григоре Івановичу, і серце на шматки крається, як ото ви з дітьми малими. Бідна, бідна Катерина, хай їй, сердешній, земля пером,—коли б ото встала та на діток своїх глянула, вдруге б умерла, їй же богу, вдруге б умерла. — Воно й справді важко,—зітхнув Грицько Шевченко. — Не інакше, як вам женитися треба, та добру жінку взяти, щоб і за дітьми доглянула і за хатою, — сказала напрямки Маламужиха. — Хто ж за мене й піде!—усміхнувся гірко Григор.— Хоч і не старий я ще, та дітей —як тих курчат. Але вже й сам він думав про це—була б жінка, приголубила б, помила б дітей. І самому без вірного друга—велика туга. Може б не так важко було вік доживати, а він же ще й не малий, той вік.

Спадщина

Глянув на Тараса довгим поглядом, ніби мовив ще — ти ж розумієш! Підійшли діти попрощатися, поблагословив, усіх, а до півночі його вже й не стало. Сіли родичі радитися, що з дітьми робити. — Треба Тараса кудись у наймити... — мовив якийсь, із дядьків. — Хай до мене йде, свині пасти,—обізвався Павло.— Гаразд, Тарасе, підеш? Тарас спід лоба глянув на дядька — згадав, як той катував його, безвинного. Та ще згадав батькову спадщину — ні, може ж із нього щось-таки й вийде! — Ні, не піду. Я сам собі знайду, де мені жити!

Чабан, маляр, кухар

Отара ягнят, як біла хмарка, шо впала на зелені луки... Хай собі пасуться! І по небу пропливають ясні легенькі хмарки. Куди вони пливуть? Мабуть, далеко-далеко звідси... Як колись хотілося дізнатися Тарасові, що за тими стовпами, які землю підпирають, так тепер хочеться йому за тими хмаринками полинути, на світ подивитися.

Частина ІІ

У Вільно, городі преславнім...

Раптом це місто, стародавня столиця Литви—Вільно, стало дуже дорогим і любим серцю Тараса. Він і раніше бачив, як мальовничо тече мати литовських рік — Вілія, бачив чудові старовинні костьоли Станіслава, Іоанна Хрестителя, Петра і Павла, збудовані ще в чотирнадцятому сторіччі, Любський замок над Віліею. Та раптом після одної вечірньої відправи у невеличкому, але напрочуд гарному костьолі святої Анни, куди він зайшов по дорозі від навчителя-маляра помилуватися на вітражі та зображення Мадонни, йому здалося все зовсім іншим на світі.

Біла ніч, зустріч

"Одразу візьму цеберку і пензлі, щоб потім додому не заходити, а прямо на роботу", вирішує він і бере цеберку з-під охри, довгі малярські пензлі. Чоботи в руках, щоб бува не зарипіти коло хазяйських дверей, і чорним ходом спускається на вулицю. Вулиці залиті молочним світлом білої ночі. Тиша. Він іде рівними вулицями до Неви. Здіймається мереживо щогл над каламутною, як у всіх гаванях, водою; фрегати, торгові кораблі, широкі баржі стоять на рейді. Тхне смолою. Лунає гомін людських голосів, бо і вночі тут не припиняється праця. Саме вивантажують на берег величезні гранітні циліндри.

Вода камінь точить

"Вони справжні люди мистецтва,— подумав Сошенко,— це їхнє життя. Як вони вболівають за цю нову оперу!" Він чув уже в "портику" розмову про те, скільки перепон треба було перемогти, щоб дістати згоду поставити її "на Великому театрі"

Ціна портрета

Тарас старанно перемальовує гіпсові голови та фігури і просто з любов'ю ставиться до кістяка, що постійно стоїть у кутку. Тарас часто садовить його в найрізноманітніші пози. Незважаючи на всі прикрості долі, у Тараса десь у глибині все-таки заховалася добродушність і нотки гумору. Нещодавно товариші дуже сміялися, як він посадовив на стілець кістяк у позі гульвіси і так змальовував його.

Кобзар

Десь там на Україні його рідні брати й сестри... Як давно він їх не бачив!.. "Микито, рідний брате!" пише ввечері, залишившись на самоті, Тарас листа в далеку Кирилівку. Як живуть вони —питає, просить писати. "... А тепер про себе скажу от що: слава богу милосердному, живий, здоровий, учуся малювати. Коли трапиться — заробляю гроші. Оце на тім тижні заробив трохи, то й тобі посилаю 25 карбованців. А коли буде більше, то й ще пришлю. Так от, бач, живу, учуся, нікому не кланяюся... Велике щастя бути вільним чоловіком. Робиш, що хочеш, ніхто тебе не спинить. Поклонись усім родичам від мене, а надто дідові, коли ще живий, здоровий. Скажи, нехай не вмирає, швидко побачимося. Поцілуй брата Йосипа, як би я його поцілував, і сестер Катерину, Ярину і Марусю, та скажи, будь ласка, як і де вона живе, чи одягнена, чи обута. Купи їй що-небудь к святкам з оцих грошей, що я тобі посилаю — поки що, а то я буду присилати їй окремо, коли трапляться у мене гроші".