Юлія Сергіївна Ткач (нар. 19 червня 1977) — українська хорова диригентка, яскрава представниця київської хорової школи. Художня керівниця та головна диригентка Академічного хорової капели Українського радіо.

Юлія Ткач
Стаття у Вікіпедії

Цитати

ред.
  •  

Вже 10 років викладаю в консерваторії хорове диригування. Робота зі студентами теж не дає можливості та права зупинятися. Завжди маю бути на вістрі якихось новітніх тенденцій, наукових зокрема. І я щаслива цим обставинам, що іноді просто немає часу чай попити, бо маєш встигнути й провести урок, і зробити рецензії на магістерські роботи, і опанувати дисертацію, і створити мистецьку програму для контенту Суспільного, і вивчити партитуру, і зайнятися організаційною роботою в колективі. Це постійний рух. Усе взаємоповʼязано: виконавська, педагогічна та наукова робота[1].

  •  

Євген Савчук, в якого я навчалась в аспірантурі, сказав ще тоді: «Найскладніша та найважливіша — це робота з людьми як з особистостями, а особистості всі творчі, зі специфікою, характером, амбіціями. Це найскладніша робота. Якщо ти навчишся спілкуватися, знаходити нитки чесних і відкритих стосунків, то все буде добре». Я й зараз згадую його слова[1].

  •  

Керувати хором — дуже серйозна справа. По суті, у нас в Україні два великих колективи, які мають таку потужну історію, — «Думка» має вже 104 роки, а ми відсвяткували 90[1].

  •  

Завдяки, зокрема, нашим програмам люди знайомляться із класичними творами, з академічним мистецтвом високого рівня. І таким чином це має колосальний вплив на розвиток нашого суспільства. Це не голосні слова: дуже хочеться, щоб поруч із розважальною музикою, з українською естрадою, яка зараз теж у нас розвивається (і це дуже приємно!), наше суспільство також і «вакцинувалося», вибачте за таке слово, високим академічним мистецтвом[1].

  •  

Колись мій педагог Павло Іванович Муравський сказав: «Має існувати і серйозна музика, і розважальна. Серйозна музика — це як серйозні книжки, її складно сприймати. Але там, де складно, там розвивається мозок, почуття. Там, де легко, — це вже відпочинок. Так от, мистецтво високе, академічне, має виховувати людей, а розважальне мистецтво має вже вихованих людей розважати». Мені дуже подобається ця його фраза[1].

  •  

Крім записів і концертів, ми періодично беремо участь і у специфічних проєктах. Наприклад, у дитячому Євробаченні з Дариною Красновецькою ми писали «Say Love» — пісню, з якою Дарина їздила на конкурс — і саме версія з хором набрала найбільшу кількість переглядів.
Ще нещодавно ми співали пісню «Lasha Tumbai» — взагалі не наш формат, але теж цікаво: і танцювали, і що тільки не робили. Тому наші форми роботи справді дуже різнобічні[1].

  •  

Митець — це свого роду спортсмен. Якщо зупиняється, то автоматично робить кроки назад. По суті, це деградація. Розуміючи це, я у 2018-му році вступила на симфонічне диригування. У якийсь момент це стало необхідним просто для ведення тих же медіапроєктів на Суспільному та для професійного спілкування з оркестром. Це були величезні потреба й бажання стати симфонічною диригенткою, потужний крок у моєму власному розвитку. По суті, це ж моя робота як художнього керівника, вона не залишає мені шансів зупинитися. Це правда: якщо зупинюсь я, то зупиниться і колектив[1].

  •  

Моя дисертація, наприклад, називалась «Індивідуально-виконавський стиль диригента-хормейстера». Я там розглядала оцей механізм диригентської інтерпретації, як відбувається вплив на слухача під час концерту. Це досить цікаво, бо диригент повинен мати вплив на своїх артистів, щоб, по суті, своєю енергетикою через артистів хору давати енергетику в зал або слухачам і глядачам етеру. І чим потужніша енергетика лідера, диригента, тим більше слухачі отримують[1].

  •  

Особливість звуку в хорі Українського радіо полягає в тому, що звук має «лягати» на мікрофон. І тому хор Українського радіо відрізняється загостреною інтонацією. Ми працюємо в нетемперованому строї та маємо співати дуже польотним, особливо тонким і зібраним звуком, який буде сприйматися апаратурою. Це надзвичайно ретельна праця. Я не можу собі дозволити просто виконати твір і дати його на запис. Ні. Це прискіплива робота з кожною партією. Це певні теситурні умови[2], є система ладових тяжінь, відносно яких відбувається спів: загострені септими, високі терції тощо. Це, по суті, є рівнем — і ми не маємо права знижувати цю планку, бо ми є головним хором засобів масової інформації України[1].

  •  

Перший мій запис — Микола Леонтович, українська наша класика, «Подячний молебень». З цього почалася моя співпраця саме з фондом Українського радіо. Це були цікаві, плідні роки, паралельно аспірантура, дисертація, народила двох дітей[1].

  •  

Поступово підіймала професійну планку, почалися здачі партій, почався інший погляд на інтонування — такі суто професійні речі. Почав змінюватися репертуар. Перше, що я стала писати, — це обробки народних пісень Миколи Леонтовича (якраз те, що виконували у фільмі «Щедрик проти русского міра»). Це були перші мої роботи як художньої керівниці. Є хрестоматійні твори всюди, в усіх спеціальностях, базові твори, а Леонтович і ще декілька композиторів є основою українського професійного хорового співу. З них я й почала[1].

  •  

Сказала собі так: «Якщо я не буду давати собі з цим раду, бо це дуже велике навантаження, то з задоволенням передам цю естафету комусь іншому». Але хор мене дуже добре прийняв. Скоро в нас почалися перші спільні перемоги. І це відмічала абсолютно вся музична наша еліта країни, наші метри[1]. — Про призначення керівницею Хору УР

  •  

Спів у хорі — особливий. Не всі вокалісти люблять співати в хорі та далеко не всі вміють, бо хор — це, перш за все, ансамблеве мистецтво: треба вміти отримувати насолоду від співу разом. Це відчуття сусіднього ліктя, коли сидиш, кайфуєш від того, що ви заспівали в унісон, зняли разом, красиво зробили крещендо або димінуендо, отримуєш насолоду саме від колективної творчості[1].

  •  

Статус радіохору в усіх європейських країнах — це хор номер один. І за підбором співаків, і за зарплатнею, і за рівнем підготовки. Тому наша задача нелегка: ми маємо постійно тримати планку та виходити до мікрофонів у ідеальному стані.
Друга наша важлива робота — концертна. Маємо багато виступів в Україні та за її межами. Це участь у міжнародних фестивалях — наприклад, нещодавно ми повернулися з поїздки до Швейцарії, де представляли нашу державу[1].

  •  

У нас дійсно більше можливостей і більше напрямків роботи. Основа — це робота в студії, і саме робота на мікрофон. Як це відбувається в житті інших колективів: вони готують певні програми, виконують їх під певним емоційним впливом, під оплески слухачів — і на цьому життя твору припиняється. Ще може бути запис, стріми тощо — це одна історія. У нас дещо інакше: твори, які виконуємо, залишаються навіки у фондах Українського радіо. Це співоча історія України (а записи хор почав робити ще у 50-х роках минулого століття!). І я знаю, що наші записи теж будуть історією для нащадків. Тому від нас вимагається справді рафінований продукт, професійний перфекціонізм[1].

  •  

У перші місяці війни я рятувалася тим, що складала програму великого концерту перемоги, уявляла його. Навіть проговорювала це з колективом, бо це надзвичайно підіймає дух. В якомусь сенсі я людей цим підтримувала, бо коли ми приходимо на роботу, — це нагадує вільний, мирний час. Тому так: першим ділом ми зробимо саме концерт перемоги.
Прекрасно розумію, що вона, перемога, буде. Це розуміють усі. Післявоєнні роки будуть не легшими, вони будуть важкими. Я готова до цього. І ми знову підемо в бій за наше мистецтво, а воно ж і є нашою зброєю[1].

  •  

Я прекрасно розумію, що немає цієї крапки, коли я вже скажу: «Все! Вже всього досягла, більше нема куди рухатися». Такого просто не буде[1].

  •  

Я прийшла на Українське радіо у 2003 році: навчалася в аспірантурі Музичної академії, звернулася до Віктора Петровича Скоромного[3], щоб мати можливість із хором Українського радіо скласти аспірантський іспит. Тоді — мені було 25—26 років — мене й запросили бути хормейстеркою хору. Я вдячна Віктору Петровичу, він був дуже лояльний, давав зелене світло молоді, вже тоді дав мені можливість зробити перші мої записи до фонду Українського радіо[1].

Примітки

ред.