Філіп Сендс

Філіп Сендс (англ. Philippe Sands; нар. 17 жовтня 1960) — франко-британський юрист, адвокат-практик в адвокатській палаті Матрікс, директор Центру міжнародних судів і трибуналів, королівський радник, професор права, письменник.

Філіп Сендс

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Велика Британія не розповідає правди про свою історію. Більшість країн нічого не робить з отією власною складною історією. Німеччина чи не єдина, яка хоч якось з цим впоралась. А от, приміром, Австрія — ні.

Вулиці ваших міст политі кров’ю та сповнені історією, і цю історію вам ще треба розказати, бо вона — ваша. Добре це чи ні, але вона — про те, ким ви є та чому. А це насправді важливо висловити, розказати.

Для мене кримінальне право є не вершиною всього цього, найвищим і найкращим засобом, а лишень одним із доступних нам інструментів. Упевнений, що важливо розуміти, чому ті чи інші речі трапилися, хто їх вчинив і як нам не допустити їхнього повторення. Саме собою право не може цього зробити, бо для цього потрібний ширший спектр політичних, етичних, історичних інструментів, які ми маємо.

Думаю, що правникам передусім належить іти за фактами туди, куди вони приводять, і приймати той факт, що це можуть бути дуже складні ситуації. Ми говоримо правду. Робимо це чемно, з почуттям такту, ввічливо та не атакуємо людей, щоб лише когось атакувати. Ми лишень ідемо за фактами туди, куди вони ведуть — практично так само, як це роблять фахові журналісти.

Думаю, що сама ідея групової ідентичності є дуже проблемною. Тут, як на мене, є засаднича суперечність. Лемкін говорив про те, що людей убивають тому, що вони є членами певної групи, а відтак, зупинивши ці вбивства, ми захищаємо групу. Лаутерпахт говорив дещо інакше: захищаючи групу, ви підміняєте тиранію держави тиранією групи. Як на мене, саме він правий.

Кожен із нас є членом багатьох груп. Що ж творить нашу ідентичність у цьому випадку? Якій групі ми віддаємо перевагу? Думаю, що це є осердям такої собі битви між Лаутерпахтом та Лемкіним: ідеться про те, як саме люди визначають себе, про те, хто вони такі, а отже, про те, як саме закон захищає людей. Він захищає їх тому, що вони індивіди, чи тому, що вони належать до якоїсь групи? Ось у цьому криється важливе складне моральне запитання, на яке в мене немає відповіді.

Після 1943–1945 років, після жахів Голокосту, замість того щоб скрутитися десь у куточку й плакати, ці двоє вчинили інакше. У них були ідеї та ідеали, певна енергія, що штовхала їх уперед протягом того жахливого часу. На загальному людському рівні йдеться про відверто виняткову річ. Вони не хотіли бути жертвами, хоча зазнали жахливих утрат, були свідками загибель своїх рідних під час Голокосту. — Про Герша Лаутерпахта та Рафала Лемкіна

У Лемкіна та Лаутерпахта є спільна фінальна точка, проте шляхи, якими вони до неї прийшли, дуже різні. До речі, нещодавно Імперський військовий музей у Лондоні відкрив свої галереї, присвячені Другій світовій війні. У їхній експозиції буде частина, присвячена Гершеві Лаутерпахтові та Рафалу Лемкіну, вихідцям зі Львова.

Як на мене, набагато важливіше питання, у чому полягає функція міжнародного кримінального права в досягненні примирення. Для мене кримінальне право становить лише один із доступних інструментів досягнення такого стану поряд із політичними, освітніми, історичними процесами, наративами та переповіданням історій.