Халед Госсейні (перс. خالد حسینی, англ. Khaled Hosseini; нар. 4 березня 1965) — письменник та лікар, американець афганського походження. З 15 років мешкає в Каліфорнії, має громадянство США. Автор трьох романів, найвідоміший з яких «Ловець повітряних зміїв» став бестселером і був екранізований у 2007 році.

Халед Госсейні
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

ред.
  •  

Я народився у 1965 році, і моє дитинство припало на останні роки перед Радянською війною в Афганістані. Виріс я у Кабулі. Батько і мати навчались в університеті. [...] Знаєте, Афганістан був тоді мирною країною і всередині, і щодо сусідів. Кабул був містом, яке розвивається і цвіте. Тобто картина, яка вимальовується при слові «Афганістан», тоді була зовсім іншою, ніж тепер. Я відчуваю, що мені пощастило мати змогу пожити за останніх мирних років новітньої історії Афганістану[1].

  •  

Ми покинули Афганістан у 1976 році, тому що мого батька призначили на дипломатичну посаду в посольстві Афганістану у Парижі, і працювати на цій посаді він мав 4 роки. Під час нашого перебування в Парижі, радянські війська вторглись в Афганістан, і почалася війна. Ситуація вдома стала дуже нестабільною. Тоді ж почалась криза біженців, і ми особисто знали людей, яких запроторювали у в’язницю, над якими знущались і яких убивали[1].

  •  

Коли ми переїхали у США, мені було 15 років, і я одразу ж пішов у старшу школу. У зв’язку з віком, адаптація в мене проходила складно. Знаєте, бути підлітком — це загалом важко. Але ще складніше адаптуватись було моїм батькам, які залишились без рідного дому і втратили майже все, для чого працювали ціле життя. Вони починали життя з чистого аркуша і робили це в умовах, які суттєво відрізнялися від звичних[1].

  •  

Англійською я не розмовляв. Знав декілька слів і фраз, але загалом мав вчити англійську на льоту. Я завжди мав певний хист до мов, але це справді було дуже складно. Одразу через два тижні після прибуття мене зарахували до класу зі звичайною англійською. Це був процес постійних злетів і падінь[1].

  •  

Вчинки Талібану більш ніж 20 років тому, у середині 90-х, були просто жахливими. Вони поводилися надзвичайно жорстоко.
Усі цьогоріч бачили фотографії людей, які біжать за літаком у Кабульському аеропорті. Я розумію, чому вони такі налякані. Ці люди пам’ятають правління талібів 20 років тому, вони бачили, які безжальні та звірячі методи використовував Талібан, щоб тероризувати людей, підкорити їх і здобути владу в країні[2]. — Про обіцянку Талібану правити не так, як в минулому

  •  

Одним із найбільших здобутків у Афганістані за останні 20 років є відносно надійна та вільна преса. Лідерів Афганістану регулярно критикували на телебаченні, а політичні дебати і діалоги були всесторонніми і живими.
Тож вільна преса стане певним маркером того, як Талібан поводитиметься цього разу. Про що говориться зараз в афганській пресі? Вона має можливість переказувати події правдиво чи все ж таліби будуть контролювати і обмежувати державні ЗМІ? Це один із ключових факторів, на які я звертатиму увагу[2].

  •  

Я мав в Афганістані чудове дитинство. Ця країна була прекрасним місцем для дорослішання. Мені пощастило застати останні мирні дні ще в 70-х роках. Кабул тоді був квітучим і відкритим містом. Всюди можна було побачити розвиток. Жінки могли вільно працювати. Зокрема, жінки з моєї сім’ї були юристками, лікарками і професорками. Вони одягалися як хотіли і кермували автомобілями. У місті був театральний та музичний осередок, і загалом все було зовсім іншим. Мені поталанило жити у ті роки. Я намагався передати хоча б частинку тогочасної атмосфери в книзі «Ловець повітряних зміїв»[2].

  •  

Афганістан — це ж не тільки про Талібан. Він не лише про торгівлю опіумом, тероризм і подібні речі. Я дуже сподіваюсь на те, що після моїх книг люди глибше розумітимуть Афганістан, більш тонко його сприйматимуть. Усвідомлять, що Афганістан — це дещо набагато складніше, аніж те, що вони бачили по в телевізорі[2].

Примітки

ред.