Коли ви в дитинстві каталися на велосипеді, я сидів у побудованій вами камері і дивився у вікно. Я розглядав картинки в журналах і мріяв про те, що і я міг би ходити в школу і на вечірки, мріяв робити все те, що робили ви. Але все марно. А тепер я так радий, такий радий, брати і сестри, що я — це я[1]!
Дитині для забави досить копійчаної ляльки, тоді як старому зводить рот від позіхання перед п'ятисотфранковою іграшкою. Чому? Тому що він втратив дух дитинства[1].
Ми часто і багато мріємо в дитинстві. А в дорослому віці ми це засуваємо десь у глибини, ховаємо за матеріальними речами. Цю здатність мріяти можна якось дістати з глибин і мрії знову пробуджуються[2].
Час дитинства інакший, ніж решта часів, відомих людині. Він схожий на калейдоскоп, у якому кожен день має інший візерунок і сюжет; цього часу завжди вдосталь, його можна не заощаджувати. Може, тому діти рідко куди поспішають. Вони годинами можуть бавитися зі своїм іграшковим ведмедиком або до вечора самозабутньо будувати вежі піщаних замків на березі моря. Вони безкінечно довго можуть читати книжку улюблених казок і вкотре тішитися запаморочливим пригодам Пеппі Довгапанчохи або Вінні Пуха, вільні від гносеологічного шалу пізнавати все нове й нове, поглинати дедалі більше нової інформації. Вони аристократи, які можуть дозволити собі цю розкіш: утретє і вдесяте перечитувати улюблених[3]. — З есею «Святість дитинства»
Час дитинства – це час велетенського дозвілля, якого згодом ніколи не буде аж стільки в нашому житті. І цим дитинство подібне на час святих людей, які вже тут, на грішній і заклопотаній землі, не живуть, а раюють, попри всі злигодні, хвороби, страждання, що не раз аж занадто щедро випадають на їхню долю. Раювання з молитвою на вустах сутнісно подібне до захвату від самотужки створеної казки, яку дитина захоплено розповідає найдорожчим на світі людям, мамі або татові. Святі й діти онтологічно рідні[3]. — З есею «Святість дитинства»