Ґжеґож Ґауден
Ґжеґож Ґауден (пол. Grzegorz Gauden; нар. 17 березня 1953, Познань) — польський юрист і економіст, за професією — журналіст. Директор Інституту Книги (Польща), віце-президент Спілки авторів і видавців «Польська книга», член Програмної ради Економічного форуму у Криниці, член Інформаційної ради Варшавської біржі цінних паперів.
| Ґжеґож Ґауден | |
| |
 Стаття у Вікіпедії
| |
 Медіафайли у Вікісховищі
|
Цитати
ред.Значну роль у розпалюванні ворожнечі відігравала націоналістична преса, де євреїв представляли деморалізаторами та багатіями, які отримали свої статки, наживаючись на поляках. За підтримки польського Костелу, однієї з головних інституцій, які формували польську самоідентичність, виходили книги, у яких писали, що євреї — це найзапекліші вороги спокою. Тобто духовенство трактувало євреїв як ворогів християнства та католицизму[1]. |
Книга руйнує багато ілюзій, і насамперед — моїх. Виявилось неправдою, що у Львові в абсолютній гармонії жили різні народи. Це крах ілюзій для євреїв, яким імпонувала польська культура і які виховували своїх дітей патріотами Польщі. Це зміна сприйняття подій 1918 року для багатьох поляків. Мої читачі мали враження, що їх позбавили непотрібної, а може, і зручної омани про тогочасний Львів, Польщу та минуле загалом[1]. — Про книжку «Львів – кінець ілюзій. Оповідь про листопадовий погром 1918» |
Львівська преса нічого не писала про погром. У газетах можна знайти згадки про пожежі чи напади, які відбувались у єврейській дільниці. Утім ці випадки не пов’язували в один ланцюжок і не називали погромом. Писали про те, що грабували та ґвалтували злочинці, яких випустили з тюрем, та дезертири австрійської армії, а не польські військовики[1]. |
Мешканцям Львова простіше було думати, що це не єврейський погром, який здійснило польське військо, а безчинства дезертирів та розбійників. Процес забування тривав цілий міжвоєнний період, а згодом події Другої світової війни остаточно затерли пам'ять про львівський погром. Властиво до сьогодні ніхто з польських істориків чи журналістів не відважився назвати події 22—23 листопада 1918 року у Львові погромом. Ніхто не наважувався відверто сказати, що це польські військові нападали на беззбройних людей, і що все це відбувалось на очах елегантно одягнутих панів та пань у капелюшках[1]. |
Моя книга — про наслідки ненависті. Книга про злочин, який є результатом націоналістичної ідеології, яка спирається на ненависть до інших етнічних чи релігійних груп населення. Книга як застереження проти політичних гасел, які розпалюють ворожнечу та призводять до погромів. Звичайно, книги не змінюють світу, але якщо читачі побачать у моїй книзі пересторогу перед ненавистю як політичним інструментом — мені цього вистачить[1]. — Про книжку «Львів – кінець ілюзій. Оповідь про листопадовий погром 1918» |
Правда в тому, що поляки на початку ХХ століття не були толерантними людьми. І про це потрібно чесно сказати. Тоді панував національний егоїзм і одним із його крайніх проявів були саме єврейські погроми. Події, які відбулися наприкінці ХІХ — на початку ХХ століть — передусім політичний продукт. Поляків переконували, що вони повинні бути народом панів. Із такого кута зору складно бути толерантними та визнавати права людей інших національностей[1]. — Про книжку «Львів – кінець ілюзій. Оповідь про листопадовий погром 1918» |
Перша велика публікація «Погром у Львові і хаос у Польщі (від наших кореспондентів)» вийшла у віденській газеті Neue freie presse. У ній описано злочини погрому, навіть наведено перелік знищених магазинів. Щоправда, кількість жертв погрому була значно завищеною — від 2 500 до 3 000 вбитих євреїв. Саме з цієї публікації світ довідався про злочини у Львові, і влада Польщі почала нервуватись. У Парижі тривала мирна конференція, і звістка про безчинства під час погрому могли мати для Польщі доволі негативні наслідки[1]. |
Сьогодні у Польщі ці настрої не зникли. І це не лише моя думка. Антисемітизмом просякнуте телебачення, він витає у владних колах. Якщо політики дозволяють собі висловлювання на кшталт, що поляк мусить бути католиком, відповідно антиєврейські настрої мають добрий ґрунт для зростання. |
У зв’язку з львівським погромом, міжнародна ситуація навколо Польщі ставала вкрай неприємною, і уряд прийняв рішення запросити закордонну комісію. Це був розсудливий крок: дипломати Паризької мирної конференції погодились почекати висновків. У закордонних звітах вказано, що впродовж погромів, які здійснювали польські солдати, загинуло приблизно 300 євреїв. Ця цифра виявилась набагато меншою, ніж зазначала світова преса[1]. |
У книжці цитую листа, якого написав єврей із асимільованої родини. Він пише про те, що євреям було ближче до Польщі, ніж до України, але вони не могли стати поляками через антисемітизм польського суспільства. Через цей факт зберігали нейтралітет і не йшли воювати на боці поляків проти українців. До українців іти не надто хотіли, а до поляків — не могли[1]. — Про книжку «Львів – кінець ілюзій. Оповідь про листопадовий погром 1918» |
У польсько-єврейських стосунках траплялися різні випадки. Зрештою, у польській мові є слово tumult, яке використовували на означення єврейських погромів ще від часів Середньовіччя. Однак питання участі поляків у погромах доволі складне, оскільки з кінця XVIII століття Польща не була незалежною державою. А політика завойовників завжди призводить до загострення внутрішніх конфліктів — divide et impera (розділяй і володарюй). Та із розвитком націоналізму на початку ХХ століття єврейські погроми драматично поширювались[1]. |
Щоб писати про єврейський погром, мені довелось торкнутись міфу оборони Львова польськими військовими. Деконструювати міф про подію, яка належить до пантеону найважливіших в історії Польщі, яку творили мало не святі люди. Виявилось, що ті «святі люди» пішли вбивати та грабувати євреїв. Довелось спростувати легенду про те, що все місто воювало проти українських військових відділів. |
Примітки
ред.
