Маланюк Євген Филимонович

Євге́н Филимо́нович Маланю́к (1897–1968) — український письменник, поет, культуролог-енциклопедист, публіцист, літературний критик.

Маланюк Євген Филимонович

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

• Наша регулярна армія становила 10% нації. Це завжди треба пам’ятати. А стратили ми близько 30% населення — в часі "м͟и͟р͟у͟".

• Як в нації вождя нема,

Тоді вожді її — поети.

• Можна смерть лиш смертю здолати,

Тільки в тім таємниця буття.

І зерно мусить вмерти, щоб дати

В життєдавчому житі — Життя.

• Мандельштам ще р. 1902 (на той час професор університету в Гельсінках) перший видав капітальну монографію про стиль Гоголя, в якій довів, що «мовою душі» письменника — була мова українська, що не тільки словництво, лексика й семантика, але й синтакса-складня цього письменника були українські і що писав він, сказати б, «перекладаючи»...

• Нація — це невсипуща внутрішня «боротьба» сил формотворчих і: ідеотворчих з інертною масою («більшістю») етносу.

• Безкриле серце не окрилити.

• Наша національна проблема — брак почуття ієрархії.

• Поезія має ту властивість, що зникнути навіки не може: заакумульована в ній творча енергія не лише не гине, а й має здібність періодично відроджуватися.

• Українській душі бракує почуття трагічного, незважаючи на всю об'єктивну трагічність української історії.

• Демон Мистецтва вибачає кров, морд, навіть зраду, навіть розпусту, вибачає всі злочини, крім одного, — злочину фальшу, злочину проти музикальності, проти вищої мистецької краси.
• Фальш смертельний у мистецтві.

Тільки вічністю міряти час.

Збагнеш…

Чому стилетом був мій стилос

І стилосом бував стилет.

Причиною шляхетного галицького месіанізму, причиною глибоко захованою, не всіма усвідомленою, є відчуття власної неперспективності без Києва, без «старокиївських покладів духу».

• Ми Київ здобули,

Померли вороги.

Хто сам іздох,

Кого ми задавили,

А завтра – На Москву!

Вперед!

• Ми взяли Київ, коловоротом

Відсутеніло пекельним криком.

Горбате сонце, кривавим ротом

Горіло в небі, сміялось риком.

Нездара чорна, лежала долі,

Хто сам іздох, кого давили,

В шаленім танці, скажені кулі

Од люті криком, од люті сили...

Вперед!

• Ми взяли Київ, - під ліхтарями

Колише вітер вечірні хащі.

У чорній рамі, пекельній рамі,

Роздерте небо, роздерті пащі.

Ти, у кого і нерви - бандура,

В чиїм серці ридає раб,

Стань шулікою, вовком, буй-туром,

Тільки просто, просто - на Муром

Заграбоване граб!

• Ти, що змиршавів у корості,

Вигноїв власне ім'я, Всю палючу отруту злості

На сусальне злото Кремля.

За набої в стінах Софії,

За криваву скруту Крут,

Хай московське серце Росії

Половецькі пси роздеруть.

Вперед!

Про нього

	Ці мандрівки для Євгена були живущою водою. Такий був чоловік. Та й не читавши його творів, досить було глянути на ці широкі плечі, військову статуру, слов’янські риси — ні, до асиміляції цей матеріал не надається, занадто вріс у свою землю. Щоб відчути своєрідність людини, не досить звичайних біографічних дат. Хочеться ковтнути повітря, яким людина дихала, хочеться очима вхопити фарби неба і землі, як вона їх бачила. Для Маланюка то чорноморський наш степ. — про поринання у спільні спогади
	— Олександр Семененко

Джерела

• Українська афористика Х-ХХ ст. Під загальною редакцією Івана Драча та Володимира Черняка. — К.: Видавничий центр «Просвіта», 2001

Див. також

• Малоросійство