Їржі Гаїчек

Їржі Гаїчек (нар. 11 вересня 1967, Чеські Будейовиці) — чеський письменник. Автор оповідань («Спогади про танці якось на селі», 2014), повістей («Футбольні щоденники», 2007), але насамперед романів «Крадії зелених коней» (2001), «Авантюристи мейнстриму» (2002), «Сільське бароко» (2005), «Риб’яча кров» (2012). 2006-го отримав премію Magnesia Litera за «Сільське бароко», а 2013-го цю ж таки премію за «Риб’ячу кров». 2016 року за романом «Крадії зелених коней» знято фільм.

Їржі Гаїчек

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Глобалізація — потужний процес, село і далі вилюднюється. Але спостерігається й протилежна тенденція: є ті, хто досхочу наївся міського життя і кидає його, переїжджає до села. І серед таких є навіть містяни за походженням.

Глобалізація є процесом, який мене засмучує, концептом, який я не можу прийняти. Насправді це політичне питання, що стосується суспільства як цілісності. Окрім глобалізації є ще й патріотизм, і я цілковито його підтримую. Як на мене, для багатьох суспільств добре було б відійти від глобалізації, яку я бачу як хибний шлях, і повернутися до значно здоровішого за своєю суттю патріотизму.

Згадайте, що піковий час для того ж таки Мілана Кундери припав на 1980–1990-ті, бо він тонко відчував ті моральні дилеми, які постали перед сучасним йому су­спільством після 1968 року.

Здається, у Памука можна відшукати теж щось таке. Згадати хоча б його роман «Стамбул. Місто споминів», де автор у той чи інший спосіб описує власні спомини про місто своєї юності та дитинства над Босфором, яким воно було в 1950–1960-ті роки, своє переживання впливу західного стилю життя та модернізації на традиційний східний місцевий триб життя. Так, він по-своєму ностальгує. «Музей цноти», ще одна велика книжка Памука, є виразом його інтимного переживання рідного міста й своєї землі. Так чи інакше мова про авторів, яких впізнають і цінують.

Мені подобається різноманітна проза, повісті та романи. У тому, що читаю, прагну знаходити елемент новизни, верифікувати свою життєву силу, потугу жити. Натомість намагаюся уникати пасток ідеології, пропаганди та маніпуляцій. Сподіваюся, читачі моїх творів теж знаходять щось таке, що їх надихає до життя.

Не надто зрозуміло, що робити з трендом змішування багатьох речей в одну, зі своєрідною, якщо хочете, «мультикультурною полі­тикою». Я не прихильник підходу, за якого все змішується в одну аморфну масу без виразних рис.

Однією з тем, на яку пишуть письменники родом із села, є місце їхнього народження. Думаю, це цілком нормально, як, приміром, те, що пражани пишуть про Прагу.

Реалізм, реалістичний спосіб пись­­ма й реалістичні художні тво­­ри — це справді моє, те, що мені подобається і до душі. Якщо хтось і десь описує імовірне місце й імовірні події, це не так вже й кепсько. Коли ж говорити про мої літературні вподобання як читача, то я цікавлюся магічним реалізмом у дусі Маркеса чи Памука, якого теж почасти можна зарахувати до представників згаданого стилю.

Роман розповідає про те, що відчувають люди, котрі не з власної волі мусять полишити своє майно, будинки, у яких мешкало кілька поколінь, і вирушити на нові місця, до значно урбанізованішого простору, оселитися в багатоповерхівках. Питання в тому, як це впливає на переселені родини, на сільську громаду. Село знищене. Що далі? Як живеться тим, кого виселили? Важливо, що вони відчувають, про що думають, що намагаються знайти. — Про роман «Риб’яча кров»

У моїх текстах меланхолія також присутня, а ще там звучать певні депре­сивні нотки. Але не скрізь. Це приблизно як настрій блюзу чи соулу, які мені дуже подобаються. Проте в моїх творах такий настрій не запланований заздалегідь. Просто так пишеться і все. Тішить той факт, що створене мною зачіпає щось живе в читачах.

У романі «Сільське бароко» я пишу про колективізацію 1950-х у чеському селі. Власне, мова про ті суспільні зміни, що їх зумовив цей процес, про те, яким запам’ятали його, а також те, що було до того. Для мене село, сільська місцевість як така однозначно є носієм пам’яті. Можливо, подекуди навіть більше, ніж чеські міста. Інша річ, що в наш час чеське село знелюднюється: чехи виїжджають до великих міст.

У чеській літературі також є автори, як-от Яхим Топол, що працюють у межах магічного реалізму. Так, цей жанр мені подобається, але я не вмію писати за його канонами. Тож мої вподобання як читача і як автора неоднакові: мені подобаються твори в жанрі магічного реалізму, але сам так не пишу.

Якось Оксана Забужко висловила тезу, що саме міста є носіями певних усталених культурних кодів і пам’яті. Я з цим не до кінця погоджуюся, бо маю перед очима специфічний чеський приклад. До певного моменту про чеську мову, культуру та літературу можна було говорити лише крізь призму фольклору, народної компоненти, бо офіційною мовою була німецька. Це дуже вдарило по статусу всього чеського.