Забужко Оксана Стефанівна

Оксана Стефанівна Забужко (нар. 1960) — українська письменниця.

Забужко Оксана Стефанівна

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я

А

А ось день, про який я мрію, очевидно, прийде тоді, коли скінчиться війна, бо поки що ти не можеш дезертирувати зі свого «персонального інформаційного фронту»...

Б

Біда в тім, що ми не знаємо, як працювати зі своєю спадщиною. Ми перестали бути колоніальною нацією, а культурною так і не стали – попри формальну державну незалежність.

Будь-який українець мусить мати право – так, як італієць, француз, поляк, фін – прийти у себе в країні в книгарню чи бібліотеку і розгорнути повне зібрання творів будь-якого свого класика. Це те, що йому зобов’язана забезпечити Українська держава, і коли це право не задовольняється, доступ до спадщини не забезпечується – це називається культурною дискримінацією.

В

• В дитинстві ми всі ще такі, як задумала доля.

Вже після публікації «Музею покинутих секретів» Леонід Плющ (ще одна прикметна постать для ілюстрації, як Україна не хоче знати своїх героїв!) підказав мені формулу, яку він знайшов у Мандельштама: «закон сохранения энергии сожженных черновиков». Куди ця енергія дівається? На що вона перетворюється? А що, як вона нам мстить? І що сталося з «енергією» тих 1111, життя яких було насильницьки перервано? Сталін говорив: «Нет человека, нет проблемы». Е ні, якраз тут вони, проблеми, й починаються! Для нащадків. «Батьки кислиці їли, а в синів оскома на зубах»...

• Взагалі все, що українці здатні про себе повідати, — то як, і скільки, і на який спосіб їх били. «Польові дослідження з українського сексу»
• Відвічна правота роду супроти виламаної з його регул одиниці — моторошна штука.
• Відходити вчасно — то теж, що не кажіть, знак богообраності.
• Вітчизна в мені ще колись упізнає себе.
• В людині обов’язково має бути система ціннісних реґуляторів, щоб її «не понесло». В когось це страх Божий, в когось «мама розказала, чого не можна», у когось, як Прохасько писав, «50 профілів за спиною», які не дають тобі зробити негідний вчинок, і це вже культура – таке почуття солідарності не тільки з живими, а й мертвими, сорому перед Стусом чи Гете… Різні можуть бути регулятори – але обов’язково має бути щось, що більше од власного «я».

В нормальному світі треба мислити на довшу скалю, планувати наперед – тому в серйозних корпораціях питають на співбесідах: «Де ти себе бачиш через 30 років?» А в нас ніхто так не мислить.

В принципі, все тепер робиться на дедалі коротшу дистанцію, випалювання і виїдання на коротких дистанціях – це глобальний процес. І це пов’язано не тільки з консумеризмом – як у Плужника було, «головне – заробив і з’їв», – а й з інформаційною цивілізацією, зі скороченням простору уваги, і крок пам’яті скорочується, бо забагато інформації припадає на індивіда. Індивід зараз вже не встигає повноцінно обробити отримувану інформацію, наше сприйняття світу стає дедалі більш поверховим.

Всі базові тексти всіх релігій та ідеологій, які мали тривалу владу над людством, — це все дуже добра література. Євангельській історії, нівроку, дві тисячі років — вона перетриває і нас, і наших дітей. Навіть оцей добір чотирьох канонічних Євангелій теж дає свою оптику — це ніби чотири різні мемуари про ті самі події.

• В'язниця — не для поетів, поетам належиться проходити крізь стіни.

В 90-ті роки в нас не було не тільки політичної люстрації, а й наукової. Ця ситуація історично справді безпрецедентна: три покоління непокараного тоталітаризму – це вам не три покоління денацифікації після 12-ти років тоталітаризму. Люди, які свого часу отримували вчені ступені й звання на працях розстріляних; люди, які безкарно переписували під своїм іменем цілими пачками тексти репресованих, будучи глибоко переконаними, що ті ніколи не вигулькнуть із тьми небуття, і просто привласнювали собі чужий інтелектуальний труд – вони ж ніколи не були тих крадених ступенів, премій і звань позбавлені! Звідти й росте коріння сучасного плагіату.

Г

«Гібридна війна» – це великою мірою «жіноча війна», де затуманити мізки важливіше, ніж розстріляти бомбами й гарматами «живу силу противника», – а це якраз та територія, де жінки дадуть чоловікам фору.

Головний фактор, який принесла війна, це те, що українськомовний Київ перестав боятися говорити на вулицях українською. Бо цей поділ, ця шизофренія на домашню українську і вуличну російську, – наслідок великої травми від Голодомору, яку не усвідомлювали три покоління. І три покоління оцього страху, особливо помітного, коли сільські діти, які приїжджали вчитися до Києва, переходили на «па-рускі». Сьогодні вони перестали це робити. Раптом від цієї молоді зазвучала та сама, якої вони раніше соромились, полтавська, підкиївська, і інша «селюцька» орфоепія.

Д

• … депутатство в Україні — тяжка психічна хвороба з усіма ознаками втрати почуття реальності …
• Де я — там і буде Вітчизна

Для того, щоб реставрація культурної пам’яті відбулася, в суспільстві мав би зберегтися соціально престижний прошарок, відповідальний за передачу цієї культурної пам’яті. Він зберігся, наприклад, у поляків, в угорців, навіть, почасти, в наших «братів по СРСР» — грузинів, балтійців... В Україні все відбувалося інакше. «Стару» еліту знищено було практично повністю, а «нова», радянська культурна еліта була надто слабенька — придатна тільки на те, щоб у перші роки після здобуття незалежності допомогти колишній номенклатурі «оновити владний дискурс» — замінити комуністичний лексикон «національно-патріотичним», народницьким.

Е

Емський указ – ми його, до речі, досі ще не до кінця відкашляли, – насильно заблокував Україні шлях до модернізації на власному ґрунті, а в мові, за одне покоління – такий колосальний модернізаційний ривок, що диву даєшся! Навіть на прикладі листування видно, як у Лесі Українки за 20 років міняється мова.

Є

• Єдиний наш вибір був і залишається — межи жертвою і катом, між небуттям і буттям, яке вбиває.

Є ще один важливий момент у «Списку Сандармоху». Українців там було понад 200, з більш-менш пропорційним представництвом галичан і східняків, тобто список був — соборний. До нього потрапила найбільш пасіонарна частина інтелігенції Західної України — ті, хто їхав на Велику Україну, приваблений «державницьким» масштабом культурного будівництва 1920-х, якого їм бракувало в провінційній («містечковій») Галичині. Саме тому, між іншим, у Харкові опинився Курбас. Усякі сьогоднішні балачки про «розділ України» — це спроби переступити через їхню пролиту кров. Якби Сандармох сидів у свідомості українців так само міцно, як, наприклад, Катинь у свідомості поляків, нікому б просто язик не повернувся до якихось сепаратистських закликів.

Ж

Життя весь час приносить щось нове, якісь такі виклики, і якщо ти зріла й думаюча людина, ти весь час працюєш над ревізією своєї ідентичності, весь час міняєшся – і в ставленні до свого минулого теж. Те саме з країнами, те саме з народами – на тому історія стоїть: кожен новий факт тягне за собою з минулого цілу «грибницю» й змушує щось раз у раз «переписувати». А от наратив Другої світової від 1945 р. був завмер на місці, і СРСР, на відміну від Рейху, ніколи не був визнаний винним у злочинах проти людства. Тому Путін преспокійно продовжував собі від 2000-го те, що планував ще Сталін, – і йому все сходило з рук.

З

• Замість робитися майстрами часу, ми стали його бранцями.

... з 1991 року ті, «хто мав змогу більше вкрасти», дістали до рук — як «колгосп» — цілу Україну, з якої й потягли добро «до себе в хату»: іншої, державної, «хазяйської» свідомости це «третє покоління жертв» уже не мало де взяти. Ну, а чи «своя хата» — це шість соток із хижкою та хлівцем, чи офшорний рахунок на Кайманових островах, — то вже різниця виключно кількісна, не якісна.

І

• Імперії коштують дорого — і не лише колоніям.

Ї

• Її Величність Цивілізація, віднявши в людини час і простір для повновартісного почування, тим самим позбавила її органу поетичного слуху.

К

• Коли винні всі, сама ідея вини — а отже, й суду, і навіть просто оцінки — втрачає сенс.

Л

Леся Українка написала в одній зі статей, що видатні люди не визначаються в побуті легким характером, бо їм усім властива далекозорість. Ти справді мислиш собі на далеку ціль, бачиш свій життєвий план як частину велетенської культурної роботи, розрахованої на роки і роки вперед, і все, принесене життям, автоматично краєчком спинного мозку сприймаєш як допомогу або перешкоду. І те, що є перешкодою, скидаєш з корабля, як баласт викидається з трюму.

• Література ніколи не буває невинною — навіть якщо дуже хоче бути такою.

Н

Найкращі сторінки мені пишуться з дев'ятої до першої дня. І коли воно валить, і коли воно йде так, як треба, і ти вже потім дибаєш собі на кухню за кавою чи соком з оцим відчуттям глибокого щастя, що ти на своєму місці і робиш щось потрібне...

• Найстрашніше завжди діється з іншими, і тому найстрашнішого нам ніколи не взнати.
• Нація, котра мислить про світ і себе в ньому категоріями позиченої мови, неминуче мислить несамостійно.

Наші батьки були на півслові обірваним поколінням. Весь цей огром несказаного і набріханого зверху, накопичившись за століття, тепер криком кричить. Країні потрібні письменники — для якоїсь елементарної психологічної санації. Має з'явитися армія першорядних літераторів, яка би не лише фіксувала біжучу історію (бо епос нинішньої війни можна буде написати лише через років двадцять-тридцять), а проговорювала б суспільству певні речі, без яких воно просто не розуміє, що з ним відбувається і чому.

• Недописаний вірш утворює екологічну нішу.

Нема способу «оживити» національного класика, не читаючи його. Хоч ріжки домальовуйте, хоч хвостик, хоч стару білизну перетрушуйте й сперечайтеся, з ким спала, а з ким ні, – письменника треба читати, крапка. Він лишився в історії завдяки тому, що написав, а не тому, що був прикольним.

О

Освічений європеєць може оцінити масштаб постаті Лесі Українки дистанційно, «через паркан», за самим тільки описом тем, що її цікавили. Жіночі єресі – вау!; раннє християнство і монтаністки – вау!; жіноче лідерство в ранніх християнських громадах – вау!; Прісцілла – вау!; Міріам, що вона ж Марія Магдалина – вау!; окрема драма про Йоганну, жінку Хузи, ту, що згадана в Євангелії від Луки серед жінок, які ходили з Ісусом, – вау!; Касандра – вау три рази, бо Касандру європейська література «помітить» тільки на хвилі фемінізму 1960-70-х...

• От вам і всенький жіноцький вік — не встигаєм оханутися, а вже й дочка на виданні, а ти — вже бабою, дарма, що й тобі ще брови не злиняли, — агов, люди, а де ж моє життя, в яку ополонку провалилося за щоденним поранням — шпортанням, хата — поле — город — кури — гуси — свині — корови, дитячі хвороби, ниючи надвечір крижі, й не згадати коли востаннє на небо дивилася?… Мовчи, бабо, знай мовчи, менше гріха буде. [1]

От коли 25-річна людина розуміє, де вона хоче бути через 30 років, чого вона в житті прагне і як стратегічно планує для цього своє життя – от тоді я розумію, що ця людина більше-менше доросла.

П

• Перша і головна заповідь письменника: Не збреши. Здавалося б, просто. Та саме вона, коли триматись її послідовно, й робить літературу небезпечною професією — як у альпініста або водолаза… [2]
• По суті, національна мова — чи не єдина абсолютно необорна нематеріальна даність, із форм якої душа негодна вийти так само, як із «приділеного» їй тіла: словом структурується все наше внутрішнє життя, від мислення до сновидінь...
• Провінція впізнає свій шанс як шанс лише по тому, як він стане минулим.

Р

Радянське, читай російське, проникнення в політичні структури, в освіту й ЗМІ, в державні інституції через підкуп, через аґентів впливу, і в результаті взяття інших країн, одну по одній, «під контроль» – весь цей концепт гібридної війни походить від 1960-х.

С

Совок, іще до Сталіна, ліквідував одну з фундаментальних засад західної цивілізації – повагу до приватної власності, куди належить і інтелектуальна власність також – це також «чуже».

Т

Творчі кризи — це достатньо регулярна штука, не пов'язана з ревізією життєвого шляху. Неминуче, на певному етапі, як і багато українських письменників до тебе, ти приходиш до розуміння, що ліміт твоєї реалізованості визначається не тільки тобою. Щоби мати велику літературу, потрібне заможне розвинене суспільство.

• Те, наше, коротке, як видих.

У

Уважне читання, культура глибинного читання тексту заникає. Це добре видно по соцмережах: як людина вихоплює одне-два речення, навіть із короткого допису, впізнає кілька знайомих слів, «додумує» решту за тим лекалом, яке в неї вже є в голові готове, і починає сама з собою в коментарях сперечатись. Тобто їй нічого не прибуває – нема розширення інформаційних горизонтів, коли ти прочитав, зрозумів точку зору автора, порівняв її зі своєю, подумки проаналізував, з чим згоден, а з чим ні – і, як у леґо, щось поміняв у своїх пазликах, взяв собі якісь елементи з того, що прочитав – і в результаті народилось щось нове, третє.

Україна до Чорнобиля була радянська, бо вона була перелякана. Україна після Чорнобиля відкрила, що є сили, страшніші за КГБ. І ось так почалася українська незалежність. — «Історична правда з Вахтангом Кіпіані: Розпад СРСР. Екологія»

У Ніцше є таке поняття: «на чверть години раніше». Письменник мусить виконувати цю випереджальну функцію — кувати мовні форми для того, що ще тільки «висить у повітрі» та більшістю суспільства відчувається на рівні хіба що підшкірного свербежу. А взагалі — чим кращий письменник, тим довші ті «15 хвилин», на які він випереджає свій соціум.

У персонажах Старицького — ціле наше сьогодення, діагноз нації, котра не має самоповаги, не знає, чим їй пишатись, і готова летіти за кожною «хрянцюзькою модою», не усвідомлюючи, як це жалюгідно виглядає... І це всього лише один приклад — завважте, що ні Старицький, ні Карпенко-Карий не належать до авторів першого ряду, а в першорядних «програми» куди більш масштабні, «довгограючі»!

У Франка є абсолютно страшний вірш «Три долі» про те, як дві добрі богині-Долі обдаровують дитину всілякими талантами, а третя, зла, говорить їй, що «будеш русином і хлопським сином», — і це автоматично перекреслює можливість реалізувати дари перших двох фей.

Х

Художня література є першопроходцем по тих територіях, по яких історична наука, виробниця великого національного наративу, ще не ступала. Письменники не вишивають на тих клітинках, які їм виставили історики. Це в літературному цеху товариша Cталіна так було. Це я говорю з власного досвіду написання «Музею покинутих секретів». Коли я починала над ним працювати, то наївно вважала, що мені вистачить прочитати якусь загальну історичну працю про УПА, щоб розуміти контекст й умови, у яких перебували мої герої.

Ц

• Це неможливо — почати спочатку:
• Знов опиняєшся там, де стояв.
• Ціла література наша горопашна — лиш зойк приваленого балкою в обрушенім землетрусом домі: я тут! я ще живий! «Польові дослідження з українського сексу»

Ціле століття триває один і той самий сюжет: боротьба за владу над «масовою людиною». Довоєнна Belle Epoque –це був ще інакший світ, цивілізаційно і культурно справді були інші правила гри. Перша світова якраз от по тих цінностях і переїхала, тільки захрустіло. Друга світова закривала ґештальти Першої, але розмах масакри вже став таким, що довелося взяти тайм-аут на одне покоління – і так незакриті ґештальти Другої дістались тепер 21 століттю.

Ч

Чим краще розумієш життя, тим більше усвідомлюєш: все, що з тобою відбувається, є в категорії чуда. Тому почуття вдячності за чудо — це результат певного рівня чутливості, який є ознакою мудрості.

Щ

Що гірші показники освіченості, то вищі ризики для країни потрапити в пастку популізму. Ось тут і пролягає зараз головний фронт нової світової війни – чи радше продовження столітньої, яка почалась у 1914-му.

Я

Я є тим, кого по-англійському називають born writer. На своїх майстер-класах я говорю молодим авторам, що письменник — це той, хто бачить життя як текст, хто вміє прочитувати його як ось цю саму плинну, вічно мінливу, нескінченну множину текстів.

• Як закохана жінка може пояснити фригідній проститутці, навіщо спати з чоловіком, коли він не платить? [3]

Про Оксану Забужко

	...Забужко прагне показати, що в постколоніальній історії справжньою історією є не задокументована фактографічна канва і не ґламурна «сторі», а внутрішнє екзистенціальне знання. — героїня Забужко (Дарка в «Музеї покинутих секретів») від самого початку ірраціонально знає правду про минуле... «знаю своїм власним життям»(там же)
	— Тамара Гундорова

Див. також

• Мова і влада (Забужко)
• Новий закон Архімеда
• Польові дослідження з українського сексу
• Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій
• Найдовша подорож
• Музей покинутих секретів

Джерела

• Українська афористика Х-ХХ ст. Під загальною редакцією Івана Драча та Володимира Черняка. — К., Видавничий центр «Просвіта», 2001
• RECвізити: антологія письменницьких голосів. Книга перша. Упоряд. Тетяна Терен. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. — 280 с. — ISBN 978-617-679-190-4
• Тамара Гундорова. Транзитна культура. Симптоми постколоніальної травми: статті та есеї. — Київ: Грані-Т, 2013. — 548 с. — ISBN 978-966-465-389-0
• Ганна Улюра. Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві. — Київ: ArtHuss, 2020. — 464 с. — ISBN 978-617-7799-43-5