Аполлон-8. Історія першого польоту до Місяця

«Аполлон-8. Історія першого польоту до Місяця» (англ. Apollo 8: The Thrilling Story of the First Mission to the Moon) — книжка американського журналіста і письменника Джеффрі Клюґера 2017 року про перший політ на Місяць.

Екіпаж Аполлона-8
Командний модуль Аполлона-8

Цитати ред.

  •  

Політ до Місяця, який, за обіцянкою президента Кеннеді, мав відбутися до 1970 року, саме тепер був би чудовим підбадьорливим здобутком. Проте Кеннеді вже п’ять років як не стало, а від дня загибелі трьох астронавтів «Аполлона» минуло 18 місяців. Здавалося, що проєкт польоту на Місяць у найкращому разі застопорився, а в найгіршому – провалився. Більшість людей думали так: якщо американські астронавти колись і доберуться до Місяця, то через багато років. Та все ж у Бормана була місія, і він з командою мав корабель[1].

  •  

Яким чином астронавт мав би повідомити дружині, що збирається летіти до Місяця? Упродовж тисячоліть чоловіки казали своїм жінкам, що вирушають у море чи на війну. Але в мандрівку до Місяця? Це було щось новеньке[1].

  •  

Любов до польотів – хвороба, що легко передавалась у 1946 році, а Борман був дуже заразливим носієм[1].

  •  

Людина, яку одягали для польоту в космос, скидалася на лицаря, якого збирають перед битвою, значно менше, ніж того хотілося би публіці. Процес був повільним і громіздким: кожен елемент скафандра, одягнутий на астронавта, робив його щораз безпораднішим і ще більш залежним від технічних працівників. Ті взували їх у черевики, поправляли штани, закріпляли зап’ястні кільця рукавиць на манжетах рукавів. У результаті виходила пухка незграбна конструкція, схожа на фігуру для параду на платформі[1].

  •  

Щоб забезпечити хоч якусь приватність, NASA завжди встановлювала в будинках родин астронавтів невеликий передавач зазвичай у спальні чи іншому не дуже публічному місці. З моменту, коли екіпаж злітав, до миті, коли астронавти приводнювалися, пристрій дозволяв сім’ї чути кожну секунду перемовин між космосом і наземною службою[1].

  •  

Готуючись до кожного з варіантів, Білл залишив для дітей два записи. Перший вони мали послухати на Різдво. А другий – лише якщо стане зрозуміло, що їхня сім’я більше ніколи не проведе Святвечір разом. Велері відганяла від себе думки про те, що другий запис може знадобитися. Як дружина пілота, вона вже давно розвинула в собі вміння абстрагуватися[1].

  •  

Земля більше не була ґрунтом у них під ногами чи горизонтом під космічним апаратом. Вона скидалася на майже круглий світлий диск і нерухомо висіла попереду, наче витончена кулька для ялинки, зроблена зі смужок синього і білого скла. Здавалася вона неймовірно прекрасною і неймовірно вразливою. Уголос Борман промовив: «Оце так краєвид!» А про себе подумав інше: «Мабуть, такою її бачить Бог»[1].

  •  

Як і побоювалися працівники служби зв’язків із громадськістю NASA, між астронавтами «Аполлона-8» і Центром керування польотами було забагато перемовин, де фігурували слова «яйця» і «сеча». Іміджмейкери космічної агенції та спеціалісти з телебачення хвилювалися, що так станеться, й обговорювали проблему між собою. Усі погоджувалися: слід щось вдіяти. Але ніхто не міг додуматися, що саме, тож розмови про яйця і сечу тривали[1].

  •  

Він зачитав написаний за давніх часів уривок про збирання води, появу суходолу і називання землі та води, завершивши фразою: «І Бог побачив, що добре воно». Тоді командир екіпажу, який у житті багато ризикував і стільки всього побачив, звернувся до мільярда чи близько того людей, що представляли весь допитливий вид, для якого астронавти і здійснили свою мандрівку: «І на завершення від екіпажу «Аполлона-8» прийміть побажання доброї ночі, успіхів у всьому, щасливого Різдва. Хай благословить Господь вас усіх – усіх жителів нашої чудової планети Земля»[1].

  •  

Усе звучало дуже звичайно: перелік подій, які стануться в прогнозованому порядку, рівень перевантаження, яке просто зауважить екіпаж. Але твердження Гейні про те, що в NASA «досвід входження в атмосферу на таких швидкостях майже відсутній», звучало наче констатація факту, що до експедиції «Аполлона-8» у людства був майже відсутній досвід польотів до Місяця. А насправді такого досвіду не було взагалі[1].

Цитати про книжку ред.

  •  

«Аполлон-8. Історія першого польоту до Місяця» американського журналіста і письменника Джеффрі Клюґера – захоплива історія про екіпаж «Аполлона-8», яка розпочиналася досить ризиковано, але стала початком нової ери в освоєнні космічного простору. 1968 рік видався непростим: бунти і збройні конфлікти точилися в усьому світі. Холодна війна між Радянським Союзом і США переросла в космічні перегони. СРСР першим запустив штучний супутник і відправив у космос людину, тож Штати вирішили: слід обігнати суперника на шляху до Місяця. І зробити це мусив екіпаж «Аполлона-8»: Френк Борман, Джим Ловелл і Білл Андерс. Перед астронавтами постали питання, яким чином повідомити сім’ї про мандрівку, як підготуватися до місії всього за 16 тижнів. І найголовніше, чи вдасться їм повернутися на Землю[1].

  — Юля Беба, редакторка Inspired

Примітки ред.