Афанасьєв Ігор Якович

І́гор Я́кович Афана́сьєв (17 листопада 1953, Кравченко — 1 березня 2024, Москва) — російський та український театральний режисер, драматург, Заслужений діяч мистецтв України.

Афанасьєв Ігор Якович

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

«В Україні маса талантів, але про них за кордоном нічого не знають. Я намагаюся цю прогалину заповнити. Минулого року організував гастролі театру ім. І. Франка в США. Виставу «Тев’е- Тевель», в якій головну роль блискуче грає Богдан Ступка, можна назвати першим успішним українським десантом за океан. Моєю другою спробою стане «Варшавська мелодія-2». На жаль, Київ перебуває в статусі провінційного міста. У зарубіжній гастрольній афіші Америки він фактично не представлений. Хоч ваші театри працюють на повну потужність. Є цікаві постановки. Але ви варитеся у власному соку. Я хочу налагодити контакти з Києвом. Адже 60% еміграції США — вихідці з України. У нас працює три канали російськомовного ТБ. Щотижня проходять гастролі московських артистів, співаків, музикантів. А де ж київські майстри?» — про українських акторів Ігор Афанасьєв — «совок» по-американськи (20 лютого 2003)

«Дев’ять років тому я поїхав до Америки у справах, а не в еміграцію. Абсолютно несподівано потрапив на конкурс ведучих новостворюваного Російського ТБ. Волею долі мені запропонували там попрацювати. Вдома ніщо не утримувало. Це був час розвалу в українському мистецтві. В мене у Києві не вирішувалося питання з приміщенням для Театру естради. Своїх працівників я став розпихувати по польщам, югославіям, аби люди могли елементарно жити, заробляти гроші. Частину колег забрав із собою до США. Коли мені запропонували цікаву роботу і гарну зарплатню, я погодився. Спочатку контракт був на рік. Я вів програму новин. Щодня стирчав у «телеящику». Почали упізнавати на вулицях, не можна було навіть пройти спокійно — збирав плоди популярності. Жив і працював у російськомовному середовищі. Невдовзі я перевіз сім’ю. Пізніше перейшов працювати на інший канал. А потім оформив усі необхідні папери на проживання. Разом із партнером відкрив своє телебачення. Мені не довелося пройти сувору школу емігранта. В мене відразу було «все гаразд». Хоч було багато пригод. Наприклад, був ініціатором Українського ТБ у США. Воно створювалося на основі компанії, де велося мовлення 20 мовами. Ми півтора року виходили в ефір. Уклали контракти з УТ- 1. Вклали величезні гроші в Золочіївську вежу. Обладнали її сучасною цифровою апаратурою. Забезпечили зв’язок з Америкою. Я у Києві чолом бився, спілкуючись з українськими високопоставленими чиновниками, поки зрозумів: нікому тут нічого не треба. Лечу через океан, підписую документи у пана Лешика, який очолює Національну телекомпанію України. Тиснемо один одному руки. Прилітаю до США, а мені повідомляють, що замість Лешика призначено Княжицького. Сідаю знову в літак. Підписую договір із ним. Не встиг повернутися додому, як нам кажуть, що тепер новий начальник — Долганов. Третій раз мій шеф не захотів летіти. Він здивовано знизив плечами, не розуміючи, як таке взагалі можливе. В Америці господарі телекомпанії не можуть мінятися протягом трьох місяців, а в Україні це нормально. Шкода, в гармидері гарна справа потонула! Якщо хтось зважиться взятися і зрушить цей телекамінь, то я готовий допомогти. Ми ж, обпікшись з УТ 1, співробітничали, і цілком успішно, з каналом СТБ. Тоді там працювали гарні хлопці. Можу пишатися, що з нашою допомогою зуміли на певний час перемогти американських піратів, які безкоштовно транслювали українські передачі, зокрема мультфільми. Українська студія анімації регулярно від нас отримувала гроші за прокат їхніх стрічок. Ми працювали зі Студією документальних фільмів. Був нормальний процес, але він не може бути одностороннім...» — про досвід емігранта у США Ігор Афанасьєв — «совок» по-американськи (20 лютого 2003)

«З 1976 по 1980 я працював у Київському театрі оперети і зіграв найкращі ролі — Чарлі Чапліна, д’Артаньяна. Я не так багато акторствував, перемкнувся на режисуру. Коли театр очолив Володимир Бегма, в Оперети з’явився шанс піднятися на більш високий рівень і піти попереду всіх інших українських музичних театрів. Бегма міг зробити його багатожанровим: ставити мюзикли, оперети, шоу. На жаль, режисера «з’їли». Багато кому не подобався його непростий характер, гострий язик. Я в цьому «поїданні» не захотів брати участі й пішов до франківців. А те, що зараз Оперета перебуває в повному застої, — природний фінал тих «ігор». Під час одного з моїх приїздів до Києва мене запросили на переговори, пропонуючи поставити п’єсу. Вихідний матеріал мені не сподобався, сюжет застарів. Я запропонував іншу чудову п’єсу. Підписали документи з дирекцією. Ми з композитором Ігорем Покладом почали працювати. А через тиждень мені дзвонять — ми передумали... Зовсім інша обстановка була в театрі ім. І. Франка. Тоді художнім керівником був Сергій Данченко. Крім режисерського хисту, у нього був талант збирати навколо себе молодь, даючи можливість їй реалізуватися в творчості. Він підтримав Валентина Козьменка-Делінде, Віталія Малахова, Андрія Жолдака. Виникла Мала сцена для експериментів. Якби не Данченко, моя «Конотопська відьма» ніколи не побачила б світ. До речі, цей шлягер не прийняли в Театрі оперети. А Данченко відчув, що на даному матеріалі можна створити аншлагову виставу. Я під час репетицій багато чому вчився у Сергія Володимировича. Він був майстер європейського масштабу. Пізніше, коли «Відьму» ставив в інших театрах, то в афішах писав: «постановка під керівництвом С. Данченка». Режисеру я зобов’язаний тим, що зіграв роль Енея. Несподівано захворів Анатолій Хостікоєв — прем’єр. Відмінити виставу, яка користується шаленою популярністю (перша українська фолк-опера, поставлена за поемою І. Котляревського «Енеїда»), неможливо, квитки розкупили на місяць уперед. Данченко сказав: «Треба». І я, який п’ять років не виходив на сцену як актор, почав негайно вводитися в постановку. Роль складна. Потрібно не тільки показати свій драматичний дар, а й співати, фехтувати. У той час я був у гарній спортивній формі. Через 10 днів вже вийшов на сцену. Я не копіював Толю. Він грав героя — великого і красивого. Мені ж було за 30: лисуватий чоловік — назвати такого «парубком моторним» можна з великою натяжкою. Я вигадав інший хід. Мій герой — хитрий пройдисвіт. Для Енея обидві характеристики цілком підходять». — про київські театри в 1970-ті роки Ігор Афанасьєв — «совок» по-американськи (20 лютого 2003)

«Мене роздратовує дещо зіпсований імідж України. Шкода, що керівництво вибрало темпи розвитку, більш властиві країнам третього світу. Це коли розвиваються дуже великі капітали, з’являються окремі багаті люди, а середній клас, пенсіонери зводять кінці з кінцями, отримуючи за рабську працю мізерну зарплату. А високорозвиненою державою вважається та, де добре живе саме середньостатистичний громадянин! Хоч я оптиміст. Можливо, коли сформується клас багатих, їм захочеться мати сервіс. Значить, з’являться робочі місця у сфері обслуговування, туризму, розваг, а там, дивись, і до культури справа дійде. Це процес не одного дня. Вам, може, не видно. Я виїжджав з України на початку 90- х. Тоді неможливо було дивитися на телеекран. Ведучі розмовляли дерев’яною мовою, нагадували манекени. Нині розкуті, розмовляють органічною українською. Відчувається, що мислять нею. А скільки різноманітних цікавих програм з’явилося! Київ поступово стає європейською столицею. Мене радує, що в театрах багато глядачів. Ставляться прем’єри, працюють актори. Відчувається пульс життя. Ось тільки явищ не так багато. Але для того, щоб зробити гарний проект — потрібні гроші. Якщо держава ухвалить закони про меценатство й спонсорство — з’являться цікаві пропозиції. Я хочу, щоб із багатьма українськими виставами познайомилися зарубіжні глядачі. Спільними зусиллями ми обов’язково прорвемося». — про перспективи розвитку України Ігор Афанасьєв — «совок» по-американськи (20 лютого 2024)