Бардецький Віталій Ярославович

Віталій Ярославович Барде́цький (прізвисько Бард; нар. 19 липня 1970, Бучач) — український музичний журналіст, продюсер, редактор, сценарист, підприємець.

Віталій Бардецький

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Багато музикантів перебралося в метрополію. Перейшло на російську мову як лексично, так і музично. Бо насправді навіть за ритмом російська традиційна, та й поп-музика, зовсім інакша, порівняно з українською. Мене періодично питають: а де ж ти там фанк побачив? Ці люди ніби чекають на темношкірих парубків, як в Америці. Історично, візуально в нас інша історія. Проте суто ритмічно — це фанк. Бо все базувалося на традиційній музиці. А традиційна музика Карпат уже є прифанкованою.

Виникає враження, ніби український поп 90-х виник нізвідки. Але будь-яка людина, що хоч трошки розуміється на культурних процесах, знає, що такого не може бути. Щось із чогось витікає. А в нас цей період, 1960—1980-ті, — просто викреслений. Для людини мого віку там ніби нічого й не існувало.

З кінця 70-х до кінця 80-х у популярній музиці України не було майже нічого вартого уваги. Подібні процеси відбувалися і у світі, фанк зникав. Просто на Заході в цей час з’явилися панк і нова хвиля. А в радянській Україні вони просто не могли з’явитися. Тому в нас постпанк почав виникати наприкінці 80-х, коли в світі він уже закінчився.

Казати, ніби до кінця 80-х нічого не було, — порушувати саму концепцію формування української культурної парадигми, особливо для нового покоління музикантів. Важливо розуміти, звідки все почалося. Були українські 30-ті. Потім українські 60-70-ті. Потім київський андеграунд кінця 80-х. І тоді ти вже бачиш усю картинку.

Насправді «вусатий фанк» був головною сценою Радянського Союзу, принаймні впродовж 10 років. ВІА «Кобза» давав по 300 концертів на рік. Зараз гурти стільки не виступають. Це був найбільший тренд в СРСР. Уже потім пішов російський наратив, у тому числі «Стиляги», який романтизував ту епоху. І він витіснив український, наче його й не було.

Насправді музиканти грали симбіоз сільських текстів і урбаністичної музики. І ця музика стала дуже актуальною. Настільки, що навіть сьогодні молодь це слухає й думає, ніби це «свіжак», стилізація якась.

Пізній «вусатий фанк» дійсно став саме тим, чого від нього прагнула партія. Це уніфікована музика на сильну долю, на відміну від синкопованих ритмів, з яких усе починалося. Всі виконавці виглядали приблизно однаково, з музики зникли синкопи, які, власне, робили цю музику фанком.

Українська сцена в певний момент закінчилася. Для цього є природні причини й штучні. Природні — кожен тренд закінчується. Смаки людей змінюються, та й музика банально набридає. Штучні — якщо ми подивимось на історію України, то центральна влада пригноблювала все українське, якщо воно було модерновим та урбаністичним.

«Червона рута» — це найвища точка «вусатого фанку» та водночас інша сцена. Івасюк, безумовно, геній, але він виник не на порожньому місці. До нього була створена база. Він її вдало використав і зробив найкращу пісню Радянського Союзу всіх часів.

Я бачу велику протестність цієї сцени з точки зору естетики. Фанкова естетика — естетика західного світу, цивілізації. І в цьому її протестність була значно більшою, ніж у всіх «перебудовних» рок-гуртів разом узятих. Ця музика просто підривала засади радянської людини зсередини.