Триває міжвоєнний період.

Вікіпедія
Вікіпедія
Дивіться у Вікіпедії:

Цитати

ред.
  •  

В 1930-х роках, за Муссоліні, був рух проти Радянського Союзу, тож у журналах з’явилися статті про історію України, переклади з української літератури, а після 1937 року це припинилося, й майже ніхто після того вже не думав про окрему Україну. Потім для розуміння України багато зробила польська «Солідарність» і загалом Польща — починаючи від 1980-х років, вона робить це і сьогодні[1].

  Джованна Броджі-Беркофф

1930-ті в Україні

ред.
  •  

Ціла низка наших письменників ХХ сторіччя потрапили в історичну пастку. З огляду на своє бідацьке походження, або ж, навпаки, через інтелігентську емпатію до покривджених, вони стали щирими соціалістами чи й комуністами, а потім були знищені радянською системою, коли вона (закономірно?) мутувала у кровожерний тоталітаризм. Оті, чесні з собою, письменники, як-от Микола Хвильовий, Михайль Семенко, Юліян Шпол, Аркадій Любченко, Григорій Косинка, на початку 1930-х не могли миритися із людиноненависницькими діями влади й неминуче зайшли б у жорстке протистояння. Але режим діяв на випередження: упродовж репресій того десятиріччя знищено не лише наявну опозицію, а й потенційну, котра лише могла би постати[2]. — З нарису «Мирослав Ірчан. Двічі небажаний»[3]

  •  

Починаючи з 1930-х років, в Україні проводилась планомірна політика звуження функцій і сфер застосування української мови. Вона поєднувалась із фізичним знищенням селянства шляхом організованих владою голодоморів, а воно становило основну соціальну базу української мови. Одночасно тоталітарний режим стероризував інтелігенцію – творців української культури і вилучив з суспільного життя більшу частину спадщини Розстріляного Відродження. Такі дії режиму цілком підпадають під визначення лінгвоцид, геноцид і етноцид[4].

  Лариса Масенко
  •  

У 1930-х роках наше відродження розстріляли, а зараз пробують «рейдернути». Нові часи, нові практики[5].

  Володимир Єрмоленко

Примітки

ред.