Безвершенко Юлія Василівна

Юлія Василівна Безвершенко — генеральна директорка директорату науки та інновацій у МОН (до 2022 року), українська вчена у галузі теоретичної фізики, популяризаторка науки, громадська діячка, кандидат фізико-математичних наук, молодший науковий співробітник Інституту теоретичної фізики ім. М. М. Боголюбова НАН України, старша викладачка «Києво-Могилянської академії», заступниця голови Ради молодих вчених НАН України, голова Ради молодих вчених відділення фізики та астрономії НАН України, співзасновниця та віцепрезидент (2015 — 2020 рр.) ГО «Unia Scientifica». Координаторка науково-популярної події «Дні науки».

Юлія Безвершенко

Стаття у Вікіпедії

Цитати

Багато хто справедливо вважає, що людина, яка скористалася наявністю купленого наукового ступеня та отримала кар’єрні привілеї, не може відмовлятися від ступеня без наслідків – втрати посади (на яку було б складно потрапити без цього), відшкодування економічних збитків тощо. Складність закріплення цієї позиції полягає у відсутності широкої суспільної підтримки та викликів впровадження відповідних механізмів.

Велика частина української науки є невидимою з глобальної точки зору. І розрізнити, що там якісне і унікальне, а що є симуляцією – складно. У держави брак якісних інструментів, які дозволяють таргетовано підтримувати групи та інституції, які роблять конкурентоздатну науку на передовому рівні, або мають потенціал вийти на такий рівень, в тому числі глобально.

Величезна кількість проблем як в самій науці, так і таких, що потребують наукової експертизи, в Україні потребує вирішення зараз. В Нацакадемії наук США я відповідаю за управління та координацію «українського портфоліо». Зокрема, я в постійному контакті з Україною. Є зрілий підхід, що все має робитися в партнерстві з українською стороною – як на рівні уряду, так і на рівні окремих організацій та ініціатив.

Водночас в таких умовах у нас все одно залишається багато окремих людей, груп, університетів та наукових установ (зокрема, в Національній академії наук України), які є спроможними та конкурентоздатними. Навіть у дуже несприятливих умовах вони дотримуються високих стандартів, роблять справжню науку, належать до глобальної наукової спільноти. Є те, за що не соромно. Але якщо побудувати мапу української науки, то, швидше за все, такі групи, виші й установи будуть розміщені на ній за принципом родзинок у кексі.

Всі діти люблять досліджувати, але багато у кого потім відбивають цю любов. Так от, є дехто, найміцніший, у кого любов до науки не минає. І вони будуть обирати наукові спеціальності, але це дуже маленький відсоток. Ми не можемо лише на них покладатися, для розвитку науки та економіки таких людей треба значно більше.

Держава зараз може і має артикулювати проблеми, які треба вирішити. Я називаю таку взаємодію магнітом. Якщо є конкретне питання і ресурси на його розв’язання, ви завжди зможете знайти людей, які мають експертизу, щоб принаймні спробувати. Якщо говорити про Фонд підтримки науки та інновацій для України Національної академії наук США, його рада буде визначати пріоритети роботи, серед яких потенційно можуть бути тематичні.

Загалом, людям потрібно розуміння, що якщо ти зараз отримаєш певний фах, то завтра тобі точно буде що робити і фінансове питання буде вирішено. А головне – ти будеш робити осмислену роботу, важливу для перемоги і розвитку України. Треба будувати цей ланцюг розуміння, для цього з суспільством мають комунікувати університети, держава, бізнес, індустрія.

З одного боку, є «універсальна» сітка проблем: недостатнє фінансування науки з боку держави та неоптимальний дизайн інструментів підтримки, брак економічні стратегії країни. Проте найголовніше – немає зрозумілої траєкторії для людей, які отримують наукову освіту та здобувають ступінь. Те, що є, не можна назвати кар’єрною траєкторією. Крім того, незадовільний стан інфраструктури, академічна недоброчесність, брак комунікації – це все проблемне.

З погляду історії – у 1990-х, коли Україна стала незалежною, вона не перевинайшла відповідь на питання, навіщо їй наука. Для гордості, розвитку економіки, реалізації глобальних амбіцій, стратегічної переваги? Не було продумано і артикульовано. У Радянському Союзі була певна відповідь, внаслідок чого не лише військова наука розвивалася, але й фундаментальна. У 1990-ті економічна ситуація чи не найбільше вдарила по людях інтелектуальних професій. Науковець став синонімом «лузера». Багато хто не міг жити на ту зарплату. Люди або йшли в інші спеціальності, або в бізнес, виїжджали за кордон. Це вплинуло, в тому числі, на сприйняття професії вченого.

Коли ми говоримо про вибір спеціальності під час вступу в університет, здебільшого це прагматичне рішення. Молодь та їхні батьки аналізують, де потім можна буде знайти роботу. Не завжди вони мають повну і реальну картину, тому, на жаль, є довгі роки перевипуску менеджерів та юристів. Зараз на тлі повномасштабного вторгнення до спеціальностей зі зрозумілою кар’єрною траєкторією додасться інженерія. У таких спеціалістах є потреба, тож буде де працювати. Ці люди зможуть отримувати кошти за свою роботу і реально допомагати країні – це мало б зацікавити батьків та майбутніх вступників. Тож я думаю, що у секторі прикладних і технічних спеціальностей ренесанс мав би вже наступати.

Мені б хотілося думати, що ті виклики, зокрема технологічні, які зараз є в Україні, буде долати легше, якщо спроможні науковці працюватимуть в командах з людьми, які роблять продукти, необхідні для технологічної переваги у цій війні. У теперішніх реаліях залучення розумних людей з експертизою – один із важливих каналів для вирішення нагальних проблем оборони і життєдіяльності країни.

На жаль, частина мотивованих молодих людей, яка могла би потрапити в науку, розчаровується у процесі, стикаючись з не дуже мотивованими командами без ресурсів, токсичними середовищами, де, зокрема, є проблеми з академічною доброчесністю, забюрократизованістю процесів без можливості делегувати їх допоміжним фахівцям. На питання «Що можна запропонувати молодій людині, аби вона змогла побудувати кар’єру науковці в Україні?» простої відповіді немає. Потрібно системно шукати рішення озвучених проблем на рівні держави.

Нам треба максимально допомагати спроможним людям і організаціям втриматися зараз і розвиватися, щоб вони мали ресурси, спроможність і простір робити те, що вони роблять, якнайкраще.

Наука – це ж насправді і про помилки також. Це окей, якщо щось не вийшло. Негативний результат – це теж знання, яке рухає нас вперед.

Під час війни значно зросли можливості залучати міжнародну експертизу та підтримку – це зовсім непросто, але багато дверей відкриті. Стратегічне використання цих можливостей, розбудова міжнародної співпраці та спільна робота для підсилення спроможності наукових інституцій та держави значно збільшує шанси ці проблеми вирішити.

Проблема не лише в тому, що люди копіюють одне в одного дисертації, фальсифікують дані, вказують неіснуючі публікації тощо. Проблема також в тому, що все це починається у дитячому садку і школі, тож зачіпає значно більшу кількість людей. В українському суспільстві для батьків довгі роки було прийнятним на завтрашній ранок намалювати в школу замість дитини малюнок, знайти каштан і зробити за дитину поробку «дари осені». Це вже мемна історія, але це продовжує бути окей, хоча фундаментально неправильно.

Складно розвивати щось, коли немає системної політики держави, яка би створювала умови і стимулювала якість. І це не тільки про гроші. І для того, щоб вона з’явилась, бракує запиту і довіри суспільства, стратегічного бачення політиків, спроможності уряду розробляти та впроваджувати горизонтальні політики. Так склалось ще до повномасштабного вторгнення, зараз поглиблюється. Але з цим можна і треба працювати, адже спроможна науково-інноваційна сфера, поєднана співпрацею і діалогом з державою, бізнесом та суспільством, є критичною для обороноздатності, відновлення і розвитку.

У західному світі є приклади, коли поважні люди з неймовірною кар’єрою йдуть з високих посад, тому що з’явилася підозра на плагіат, або порушення наукової етики. Йдуть тому, що не можуть більше сприйматись як лідери у своїх організаціях та шкодитимуть їх репутації. Там інший соціальний консенсус та культурне сприйняття. Як нам це змінювати? З різних сторін і на різних рівнях. Це має змінитися в освіті, починаючи з найменшого.

У тебе немає кнопки в мозку, на яку ти можеш натиснути і перемкнутися на щось інше. Мозок постійно думає. Коли я цим займалась, то пам’ятаю, що прокидалась, знаючи де загубила мінус в розрахунках. Або коли десь на відпочинку говориш з іншою людиною на нейтральну тему і видаєш: «Ааа, я зрозуміла» і біжиш, щоб записати ідею. Тобто наука – це щось, що має бути основною діяльністю. Не можна займатися теоретичною фізикою у вільний від роботи час.

Я досить добре пам’ятаю себе в 16 років. Коли я закінчила школу, вирішила вступати до Могилянки. Мені було б цікаво вчитися фактично на будь-якій спеціальності, але зрештою потрапила на фізику. Це відповідало моїй мрії про прогрес людства, рух в невідоме з допомогою знань та порятунок світу. Я думаю, що в популяції завжди є певний відсоток людей, які просто хочуть стати науковцями. Їм цікаво досліджувати, а фінансова мотивація не є провідною. Їх просто треба вчасно годувати і давати ресурси для роботи – вони люблять це від самого початку і назавжди.

Я зосереджуюсь на вирішенні проблем. Хочу, щоб наукова спільнота була більш здоровою, не толерувала порушень академічної доброчесності і щоб довіра до науки та науковців в Україні зростала. На мою думку, жодне із наявних рішень саме по собі в даних умовах і за наявних ресурсів, за даних параметрів суспільства, спроможності держави, стану різних інституцій – наукових, урядових, судових – не спрацює аби системно вирішити питання викорінення недоброчесності. Треба вивчати культурні аспекти, досліджувати, де це проявляється в суспільстві і як вкорінюється, прибирати стимули до неправильної поведінки, працювати паралельно над викоріненням інших видів недоброчесності та проблемою довгострокового сприйняття репутації.