Болбочан Петро Федорович

український військовий діяч, полковник Армії УНР

Петро́ Фе́дорович Болбоча́н (інколи Балбачан, Болбачан; 1883–1919) — український військовий діяч, полковник Армії УНР.

Петро Болбочан
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Цитати ред.

  •  

Бідна Україна, ми боремося з большевизмом, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а український новопосталий уряд УНР іде назустріч большевизмові й большевикам! Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, а лізете в міністри, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями…[1]Лист Болбочана за 26 січня 1919 року

  •  

Ви особливо багато працюєте і думаєте над тим, аби не розсердити і догодити Вашим Московським товаришам — більшовикам, аби не показатися в їх очах противодемократичними. Ви не бачите того, що цим плодите на Україні таких же товаришів-більшовиків, і не бачите того, що через більшовизм ведете Україну до «єдиної Росії»…[2]У листі до голови Директорії Володимира Винниченка

Про Болбочана ред.

  •  

Факт розстрілу отамана Болбочана, котрий для мене став безпосередньо причиною моєї відставки — це тільки вище видніше полум'я того процесу самоспалення, в якому згорає наша хата. Розстріл отамана Болбочана — це не дрібний епізод, як доводиться від декого чути. Не дрібний тому, що, при нашім страшнім убожестві на людей, кожна свідома, чесна одиниця на вагу золота важиться в нашім національнім бюджеті. Не дрібний тому, що Болбочан був одним із найвидатніших представників українців… Він був одним із тих чесних, свого імені достойних офіцерів, котрі, вступивши до Української Армії і прилучившись до свідомого українства, творили оружну міць і підставу нашої Держави. І цього лицаря, що, борючись із ворогом, пройшов всю Україну і… (прагнув) вернутися на фронт до своїх улюблених полків, цього одного з тих рідких дійсних українських патріотів розстріляли…[2]

  В'ячеслав Липинський
  •  

Полковник Болбочан був для мене єдиним авторитетом, а після його арешту я вже не вірю в українські успіхи…[2]

  Юхим Божко
  •  

…Сталося це на станції Балин, під Кам'янцем. Болбочана тримали у вагончику… Серед ночі його розбудили й повели на пустир, де вже була викопана яма. Чотою, що мала наказ розстріляти Болбочана, командував сам начальник контррозвідки Чеботарьов. [...] Головний петлюрівський чекіст. І в тій чоті був я… Надворі червень, а мене пробирав такий холод, що я цокотів зубами. Ми, вояки, ховали один від одного очі, та на команду Чеботарьова всі звели рушниці. Я чув, як усихає мій палець на спусковій скобі. Болбочан стояв босий, у штанах, у білій сорочці й усміхався до нас якоюсь несьогосвітньою посмішкою. Чеботарьов подав команду «Вогонь!», але жоден із нас не вистрілив. «Спасибі, хлопці», — тихо мовив полковник. Він усе ще не вірив, що його розстріляють. Та Чеботарьов повторив команду. Ми знову звели рушниці, які цього разу гахнули, але Болбочан не впав. Усі кулі пройшли мимо, бо ми хотіли перехитрити один одного, ніхто не хотів убивати Болбочана. А він стояв і всміхався… Тоді розлючений Чеботарьов покликав іншу чоту, а нам сказав: дивіться, боягузи, як треба виконувати накази. Ударили рушниці, проте полковник навіть не здригнувся. Лише посміхався. Чеботарьов не витримав, підбіг і вистрілив із бравнінга. [...] Чеботарьов підскочив до напівмертвого полковника і став гатити його ногами, стріляв і знов бив носаками чобіт. А тоді зіштовхнув тіло в яму…

  — колишній штабний поручник Афанасій Карпович Калюжний (з історичного роману «Залишенець. Чорний ворон»)
  •  

У боях показав себе Болбочан дійсно талановитим полководцем… (У найскладніших обставинах ніколи) не тратив здібності орієнтуватися… Був надзвичайно хоробрим. У більшості керував боєм особисто і завсігди був у (най)небезпечніших місцях, чим викликав підйом духу у Запорожців, котрі під його керуванням завше були переможцями. Слава про нього дуже швидко розійшлася і притягувала під його прапори багато військових людей… Йому вірили всі надзвичайно, бо знали, що він є зразком чесності і порядку. В життю був скромний, без тіні манії величності.[3]

  Борис Монкевич

Примітки ред.

  1. Ігор Лосєв (30 січня 2014). Телебачення напіввоєнного часу. Газета «День». Процитовано 18 липня 2015.
  2. а б в Роман Коваль. Недовге щастя полковника Болбочана. Українське життя в Севастополі. Процитовано 18 липня 2015.
  3. Петро Болбочан: “Обов’язок перед Україною кличе мене до зброї”. Архів оригіналу за 19 липня 2015. Процитовано 19 липня 2015.