Брати Лев'яче Серце

казково-пригодницька повість Астрід Ліндґрен

«Брати Лев'яче Серце» (швед. Bröderna Lejonhjärta) — казково-пригодницька повість шведської письменниці Астрід Ліндґрен, вперше видана восени 1973 року.

Брати Лев'яче Серце
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Про твір

ред.
  •  

Жваво і барвисто розповідає письменниця про те, як двоє шведських хлопчаків потрапляють до фантастичної країни Нангіяли, яку можна побачити хіба що уві сні. Там вони проходять крізь суворі випробування, стикаються з грізними небезпеками, напружують свою волю, силу, винахідливість, щоб перемогти підступного ворога… Той, хто полюбляє пригодницькі твори з неодмінними таємницями й переслідуваннями, той, кого вабить нестримний політ уяви, знайдуть у цій книжці багато цікавого… Мудра й життєствердна книжка Астрід Ліндгрен закликає сміливо мріяти і впевнено йти до здійснення мети. Вона вчить мужньо служити людям, бо тільки це дарує людині справжнє безсмертя.

  — Андрій Баканов[1]

Цитати

ред.
  •  

Ми сміялися дедалі дужче, ніби давно вже не чули нічого смішнішого, хоч насправді нам просто хотілося сміятись, бо радість переливалась у нас через вінця.[2]

  •  

Так уже ведеться, що ніхто не любить зрадника, навіть якщо й використовує його.[3]

  •  

Коли виникає справжня небезпека, то часом наосліп робиш саме те, що треба.[4]

  •  

— Я люблю квітки, траву й дерева, люблю луки, й ліс, і маленькі чисті озерця, — повів далі Юнатан. — Люблю дивитися, як сходить і заходить сонце, як світить місяць, як мерехтять зірки, і люблю ще багато всього, що мені тепер не спадає на думку.
— І я люблю все це.
— Усі люди люблять це, — мовив Юнатан. — І коли самі вони більше ні на що не зазіхають, то скажи мені, чому їм не дають жити в мирі і спокої, а знаходиться якийсь Тенгіл і все руйнує?[5]

  •  

Є речі, які треба робити, а то будеш не людина, а грудка гною.[6]

  •  

Може, все було визначене наперед ще в прадавні казкові часи… І, може, якісь невидимі казкові духи непомітно керували нашими діями.[7]

  •  

Юнатан сказав, що це буде мандрівка. Гарна мені мандрівка! Ми плазували, лізли рачки, видряпувалися на прискалки, перепливали потоки, перестрибували розколини, чіплялися за стіни, обдирали шкіру на руках і ногах, билися головами об каміння, — ось що ми робили. Ох і мандрівка! А які там були печери! Інколи ми опинялися в таких величезних залах, що не бачили їм краю, тільки з відлуння здогадувалися, які вони великі. Часом потрапляли в такі вузькі проходи, що не могли йти рівно, мусили плазувати на животах, мов дракони. Іноді шлях нам перетинали підземні річки і доводилось перепливати їх.[8]

  •  

Важчої ночі ніколи не було й не буде на світі. Вона була довга, як вічність, і сповнена жаху. Та коли втома доходить до краю, стає вже до всього байдуже.[9]

  •  

Колись Юнатан казав, що є пригоди, яких не повинно бути, і сьогодні ми мали більше ніж досить таких пригод. День повстання. Він справді виявився довгим і важким, але тепер і йому настав кінець.[10]

Характеристики дійових осіб

ред.

Карл Лев

ред.
  •  

Я завжди був негарний, боягузливий, дурний хлопчисько, клишоногий і взагалі.[11]

  •  

Я напружив м'язи лежачи на містку, і відчув, що кожна частка мого тіла здорова й радісна. То навіщо мені ще й врода? Мене переповнювало щастя, все в мені сміялося.[12]

  •  

Я страшенно люблю коней. У них такі ніжні, м'якенькі носи. Важко собі навіть уявити, що на світі може бути щось таке м'якеньке![13]

  •  

Навіть якщо він має намір кинутись у пащу тому Тенгілові, я поїду з ним.[14]

  •  

Я був малий, наляканий, відчував себе самітним, мабуть, найсамітнішим у світі.[15]

  •  

Мій задум, певне, був таки божевільний. І небезпечний. Такий небезпечний, що годі й сказати. А я був великий боягуз.[16]

  •  

Я мушу бути вдячний Губертові не тільки за шинку, але й за найдорожче, що в мене є, — за своє життя.[17]

  •  

Як моторошно чекати на щось страшне! Бо зрадник — це справді щось страшне, я відчував, що в мене мурашки бігають по спині. Я вже майже перестав боятися тих двох біля багаття, бо чекав іще страшнішого — що скоро побачу зрадника.[18]

  •  

Я з самого початку уявив собі, що Губерт зрадник, і все, що він потім робив чи казав, міряв однією міркою. Як легко можна помилитися в людині![19]

  •  

Малий Лев'яче Серце — гарний хлопчик, але насправді ніякий не лев. Такого боягуза я ще не бачив. Йому більше личило б прізвище Заяче Серце![20]

  •  

Ніколи я не був відважним. І не мав права називатися Лев'ячим Серцем, як Юнатан! А однаково гірко чути це від Йоссі. Мені стало соромно, і я подумав, що мушу, неодмінно мушу стати хоч трохи відважнішим. Але не тепер, коли я такий наляканий, тільки не тепер.[20]

  •  

Я знаю, що не можна брехати, та коли йдеться про життя, то треба, бо нема іншої ради.[21]

  •  

Я навіть не уявляв собі, що так можна радіти. Наче нескінченний сміх бринів у моїй душі чи десь іще, де в людині ховається радість.[22]

  •  

Я плакав ще й тому, що я такий малий, лякливий і нічого не можу вдіяти, коли приходить ось такий вояк і штовхає мого діда.[23]

  •  

Я ніколи не вмів чекати на нього, особливо коли боявся. А тепер я боявся.[24]

  •  

Хоч би куди я попав, а завжди почував себе в безпеці, якщо зі мною був Юнатан.[25]

  •  

Я хочу бути з тобою, — вів я далі. — Де б ти не був, хай би навіть і в підземному царстві.[26]

  •  

Я хотів би врятувати Йоссі, дарма що він був зрадником. Проте знав, що йому не було рятунку. Страшно й сумно було стояти в присмерку, дивитись на Йоссі і знати, що він серед того виру й тих хвиль зовсім самітний і безпорадний.[27]

  •  

Урвар казав, що я герой Шипшинової Долини, а я згадував Йоссі в темних хвилях річки і не дуже тішився тією хвалою.[28]

  •  

Вирішено також, що робитиму я. Не робитиму нічого — сидітиму сам-самісінький у кухні й чекатиму.[29]

  •  

Коли Юнатан загине, я теж хочу померти.[30]

Юнатан Лев

ред.
  •  

Юнатан справді був як королевич із казки. Чуб у нього полискував, мов золото, сині очі аж світилися, білі зуби блищали, а ноги були рівні й стрункі.[11]

  •  

Він був чемний, дужий, усе вмів і все розумів, найкраще вчився в класі, всі діти на подвір'ї ходили за ним назирці, хотіли гратися з ним, і він вигадував для них різні розваги, влаштовував їм різні пригоди.[11]

  •  

Тринадцятирічний хлопець із братом на спині не вагаючись кинувся вниз із вікна, в якому теж палахкотіло полум'я. Впавши на землю, хлопець так забився, що майже відразу помер. Натомість його менший брат, якого він захистив від удару своїм тілом, не зазнав ніякої шкоди. — З газетної замітки про смерть Юнатана[31]

  •  

В критичну хвилину ти виявив справжню мужність. Ти такий самий герой, як ті, що про них пишуть у книжках. Твоя стара вчителька ніколи тебе не забуде. Твої шкільні товариші також довго пам'ятатимуть про тебе. Наш клас спорожнів без веселого, гарного, чемного Юнатана. Але ті, кого люблять боги, помирають молодими. — Слова вчительки Юнатана по його смерті[32]

  •  

З Юнатаном завжди було весело. Хоч він уміє все робити багато краще за мене, а не бачить у цьому нічого особливого. Він ніколи не хвалиться, а все в нього виходить немов саме собою. Мені навіть деколи здається, начебто він хоче, щоб у мене виходило краще, ніж у нього. Я теж раз влучив у середину цілі, і Юнатан так зрадів, ніби дістав від мене подарунок.[33]

  •  

Юнатан відповів, що є речі, які треба робити, навіть якщо вони й небезпечні.
— Чому треба? — спитав я.
— А то будеш не людина, а грудка гною, — відповів Юнатан.[34]

  •  

Юнатан Лев'яче Серце — найнебезпечніший з усіх, я вже вам казав. Він справді лев.[35]

  •  

Юнатан любив перебиратися. Вечорами він розігрував у кухні для мене справжні вистави. Тобто тоді, коли ми ще жили на землі. Він справді вмів зробити з себе опудало і розважатися цим. Часом я так сміявся, що в мене аж живіт болів. Але влаштувати комедію тут, перед Тенгілом, було просто зухвальством.[36]

  •  

Дорогою додому Юнатан плакав. А він ніколи не мав звички плакати.[37]

  •  

То було змагання не на життя, а на смерть, бо річка не відпускала своєї здобичі, хотіла здобути їх обох — кобилу і Юнатана.[38]

  •  

Вирішальна битва може виявитись ще однією страшною казкою про смерть і ще раз про смерть. Тому її мусить очолити Урвар, а не я. Бо я нездатний когось убивати.[6]

  •  

За ніч ми перетягли Урвара через підземелля. Власне, перетяг його Юнатан. Він проніс Урвара крізь пекло, інакше не назвеш нашу дорогу. Мені ледве вистачало сили тягтися самому.[39]

  •  

— Але ж я не можу нікого вбивати, — сказав Юнатан. — Ти сам знаєш це, Урваре!
— Навіть тоді, коли йдеться про твоє життя? — спитав Урвар.
— Навіть тоді, — відповів Юнатан.[40]

  •  

— Якби всі були такі, як ти, — сказав Урвар, — то зло запанувало б на віки вічні!
Тоді я не витримав і заступився за брата, сказав, що якби всі були такі, як Юнатан, то не було б ніякого зла.[29]

  •  

Я побачив, як він підострожив коня й помчав схилом мов стріла, ніхто не вмів їхати так швидко, ні на небі, ні на землі.[41]

  •  

Шипшинова Долина не могла ні святкувати своє визволення, ні оплакувати мертвих, поки в ній була Катла, сказав Урвар. І тільки одна людина могла відвести її назад до печери. Це був Юнатан.[42]

  •  

Я сидів біля Юнатана, міцно тримав його за руку й відчував, який він дужий і добрий, поряд із ним нічого не страшно.[43]

Софія

ред.
  •  

Стежкою назустріч нам ішла жінка з кошиком у руках, з вигляду селянка, не молода й не стара, а десь середнього віку, із засмаглим лицем, як у кожного, хто за всякої погоди буває надворі. Вбрана вона була по-старосвітському, десь так, як жінки в казках.[44]

  •  

Я не розумів, чому до неї так ставились. Одягнена в просту селянську сукню, запнута хустиною, вона сиділа, згорнувши на колінах засмаглі, спрацьовані руки, як проста селянка. Що в ній було такого незвичайного?[45]

  •  

Голуби, лопочучи крильми, оточили Софію, немов біла хмара. «Отака й має бути Голуб'яча королева», — подумав я.[46]

  •  

Софія мешкала в Тюльпановому дворі сама зі своїми голубами, бджолами й козами. На грядках у неї росло стільки квіток, що ніде було ступити.[47]

  •  

— Вона очолює нашу таємну боротьбу з Тенгілом, — сказав Юнатан. — Розумієш, ми боремось проти нього, щоб допомогти Шипшиновій Долині. Хоч доводиться боротись таємно.

— Але чому цю боротьбу очолює саме Софія?

— Тому, що вона сильна й розважна, — пояснив Юнатан. — А ще тому, що вона нічого не боїться.[48]

  •  

Тенгіл пообіцяв у винагороду п'ятнадцять білих коней тому, хто віддасть йому в руки Софію, живу чи мертву.[49]

Урвар

ред.
  •  

Урвар потрібен людям навіть більше за Софію. Без нього зелені долини Нангіяли загинуть.[34]

  •  

Урвар може померти, але воля ніколи не помре![50]

  •  

Вже з цього видно було, що він за людина. Не зломлений в'язень, а бунтівник і борець за волю. Коли я побачив при світлі ліхтаря Урварові очі, то зрозумів, чого Тенгіл боявся його. Хоч який він був кволий, у ньому горів внутрішній вогонь.[9]

  •  

Моє життя нічого не важить. Але те, що Йоссі зробив Шипшиновій Долині, не можна ні вибачити, ні забути.[51]

  •  

Тіло його прикривало якесь дрантя, а обличчя майже не видно було, так воно заросло. Тільки світилися очі, в яких палав вогонь.[52]

  •  

Він також був з відважних і дужих, як Юнатан.[53]

  •  

Налетить буря визволення і повалить гнобителів, як ламає і валить дерева. Вона з громом і блискавками прошумить над долиною, змиє наше рабство й нарешті поверне нам волю.[28]

  •  

Найбільше чути було Урвара. Він говорив і говорив, і очі в нього палали. Ніхто так спрагло не чекав ранку, як він.[54]

  •  

А тоді нам залишиться або перемогти, або загинути, — сказав Урвар.[40]

Матіас

ред.
  •  

Відколи Урвара схопили і вкинули в печеру Катли, підпільною боротьбою тут керує Матіас. І визволителем треба величати його, а не мене.[55]

  •  

Очолювати боротьбу я вже не здатний. Для цього треба бути молодому.[55]

  •  

Тенгіл не розуміє, що він не зможе підкорити народ, який бореться за свою свободу і тримається разом так, як тримаємось ми.[37]

  •  

Так, часом невеличка пожежа до речі, — погодився він. — Хоч і незручно вигрібати жар із вогнища голими руками.[56]

  •  

Усі ми боїмось. Але часом не маєш права показувати свій страх.[57]

Тенгіл

ред.
  •  

Юнатан розповів мені про Карманяку — землю, що лежала вище, серед верховин Прадавніх Гір за Прадавньою Річкою. Там володарював Тенгіл, жорстокий, мов дракон.[58]

  •  

Я не знаю, чого йому треба руйнувати все навколо. Але це правда. Він не дає людям долин жити так, як вони жили. І йому потрібні раби.[58]

  •  

З ним станеться те, що рано чи пізно стається з усіма тиранами. Його розчавлять, мов гниду, раз і назавжди.[14]

  •  

Софія у Вишневій Долині і Урвар у Шипшиновій — найзапекліші його вороги.[49]

  •  

Мені зроду не довелось зустрічати справді жорстокої людини, поки я не побачив Тенгіла з Карманяки.[59]

  •  

Тенгіл мав замок високо в Прадавніх Горах. Там він жив. І тільки зрідка спускався річкою в Шипшинову Долину нагнати людям страху, щоб вони не забували, хто він, і не дуже мріяли про волю.[59]

  •  

«Тирани завжди бояться», — сказав Юнатан. А Тенгіл був найгірший із тиранів.[60]

  •  

Він жорстокий, як гадюка, сказав Юнатан. Такий він і був — по-звірячому жорстокий і кровожерний. І шати на ньому були червоні як кров, і китиця на шоломі теж була червона, ніби її вмочили в кров. Дивився він просто поперед себе, не помічав людей навколо, немов для нього не існувало нікого в світі, крім нього самого, Тенгіла з Карманяки. Так, він був страшний![61]

  •  

Жоден із тих, кого вибрав Тенгіл, не повернеться живий. Їх чекала каторжна праця в Карманяці — вони мали носити каміння на фортецю, яку Тенгіл звелів спорудити високо в Прадавніх Горах. Таку фортецю, що її не зміг би здобути жоден ворог. Там жорстокий Тенгіл сподівався засісти на довгі роки й нарешті відчути себе в безпеці.[62]

  •  

То був жах — він засуджував людей на смерть, просто показуючи на них пальцем![62]

  •  

Хіба можна бути певним чогось у світі, де є такі, як Тенгіл?[63]

  •  

З ним би швидко впоралися, якби не було Катли.[64]

Йоссі

ред.
  •  

Йоссі, такий добрий, веселий, рум'яний чоловік, що дав мені тістечок і підбадьорив мене, як мені було тяжко, виявився зрадником.[3]

  •  

Йоссі не довелося спізнати тієї жорстокості й гніту, що спізнали ми, — сказав Матіас, — а то б він нізащо не робив того, що робить.[65]

  •  

Я бачив, що під його люттю прихований страх. Тепер він справді квапився, бо хотів, щоб Софію спіймали, поки вона все зрозуміє. Бо йшлося вже про його власне життя.[66]

  •  

Прокляття тобі і тому, що ти вчинив долинам Нангіяли![27]

Катла

ред.
  •  

Катла — чудовисько, — відповів Юнатан. — Дракониха з прадавніх часів. І вона така сама жорстока, як Тенгіл… Кажуть, ніби вона вилізла з печери Катли. Там вона в прадавні часи ночувала. А потім заснула й не прокидалася тисячі років, і ніхто про це не знав. Та одного ранку, страшного ранку, вона прокинулась і поплазувала до Тенгілового замку, дихаючи смертельним вогнем на кожного, кого зустрічала. Там, де вона плазувала, люди падали мертві з обох боків.[67]

  •  

Тенгілів бойовий ріг наганяє на неї страх. Тільки-но він засурмить, вона сліпо скоряється йому.[68]

  •  

Тенгіл бере її з собою, щоб нагнати людям страху. Бо він любить наганяти страху.[68]

  •  

З ніздрів у неї бухкали дим і полум'я, вона шаленіла з люті, раз по раз рвалася з ланцюга й ревіла.[69]

  •  

Проти Катли нема зброї. Її можна перемогти тільки голодом. Її не бере ні спис, ні стріла, ні меч, — сказав він. — А навіть найменшого омаху її вогню досить, щоб людині відібрало руки й ноги або щоб вона померла.[40]

  •  

Тепер у долині чути було тільки завивання бурі, звук бойового рога й ревіння Катли, яка дихала вогнем і вбивала кожного, на кого показував Тенгіл.[30]

  •  

На луці неподалік Матіасового двору лежала Катла, наче величезна, огидна брила, притихла й напоєна кров'ю.[42]

  •  

Тепер вона була на своїй землі, звідси ніхто не повинен був утекти від неї. Її важке гупання почастішало, і я зрозумів, що кінець кінцем вона переможе. Завдяки своїй жорстокій упертості.[70]

  •  

«Ні спис, ні стріла, ні меч не бере Катли», — казав Урвар. Він міг би додати, що й камінь її не бере, хоч би який був великий. Катла не загинула від каменя, якого Юнатан звалив згори. Але камінь той влучив просто в неї. І, заревівши так, що здригнулися гори, вона навзнак полетіла у водоспад Карма.[71]

  •  

Він пояснив мені, чим такий страшний Катлин вогонь. Інколи він не вбиває відразу, а робить ще гірше. Він пошкоджує щось усередині в людини, і вона стає нерухома. Спершу цього не помічаєш, але хвороба підкрадається поволі й неухильно.[72]

Карм

ред.
  •  

Колись давно він жив у водоспаді Карма і що Катла ненавидить його й не може цього забути. Тому й стоїть на скелі, втупивши очі у воду.[73]

  •  

То змій завдовжки від берега до берега. Та це лише давня казка.[73]

  •  

Ні, Юнатан не вбив Катлу. Її вбив Карм. А Катла, в свою чергу, вбила Карма. В нас перед очима. Ми все бачили. І ніхто більше, крім Юнатана й мене, не бачив, як двоє чудовиськ із прадавніх часів убили одне одного.[71]

  •  

Та потім ми побачили Карма. Він підвів зелену голову з води, збиваючи хвостом піну. О, він був жахливий, той велетенський змій завдовжки від берега до берега, такий самісінький, як казала Ельфріда. Великий змій з водоспаду Карма, про якого вона чула казку ще дитиною, тепер виявився такою ж дійсністю, як Катла. Він справді жив у водоспаді, таке саме страховисько, як і дракониця.[74]

Нангіяла

ред.
  •  

Тут, у Нангіялі, збувається все, про що ти колись мріяв.[75]

  •  

В Нангіялі людина вміє все, за що візьметься.[76]

  •  

Це молодий, здоровий, добрий час, у якому живеться легко й просто.[77]

  •  

В Нангіялі з кожним відбуваються різні пригоди від ранку до вечора і навіть уночі.[44]

  •  

Тут є такі пригоди, яких не повинно бути.[78]

  •  

Тут на кожному кроці траплялися такі провалля й безодні, такий жах і краса, що дух забивало.[79]

  •  

Я справді багато чого не бачив, поки не потрапив у Нангіялу. Не бачив ще такого лісу, яким ми тепер їхали. То був дійсно казковий ліс, темний і густий, без жодної стежки.[80]

  •  

Після вирішальної битви Нангіяла знов стане землею, де казки будуть гарні, а життя легке й просте.[6]

Вишнева Долина

ред.
  •  

Вишневу Долину оточували високі гори, і вони також були гарні. А з гірських схилів текли річки, з круч зривалися водоспади, все навкруги бриніло, бо була весна. Повітря теж було тут особливе. Хотілося його пити, таке воно було чисте й запашне.[81]

  •  

Тут у Вишневій Долині все задарма. Ми допомагаємо одні одним і даємо одні одним, що треба.[78]

  •  

Всі тут приятелювали між собою і любили одне одного. А найбільше, по-моєму, вони любили Юнатана. Так само, як і вдома, в місті, його любили всі. І ще, здається мені, всі у Вишневій Долині любили Софію.[82]

  •  

Які гори! Зроду не думав, що вони бувають такі високі і що серед них є стільки чистих озер, гомінких річок і водоспадів, чудових лук, густо всіяних весняними квітками![83]

Шипшинова Долина

ред.
  •  

Шипшинова Долина вже не вільна земля, — сказав Юнатан. — Вона опинилася в руках ворога. — Він глянув на мене так, що я зрозумів, як йому не хочеться лякати мене. — І ніхто не знає, що буде з нею далі, — додав він.[58]

  •  

Вона була така гарна, як і Вишнева Долина! Сонце осявало її маленькі хати, подвір'я, зелені луки й розквітлу шипшину. Там росли цілі гаї шипшини. Згори вони здавались морем з рожевою піною на зелених хвилях. Так, недарма цю долину назвали Шипшиновою.[84]

  •  

Тенгіл присилував мешканців долини збудувати цей мур, щоб тримати їх у вічному рабстві.[84]

  •  

Прикро також було дивитися на мешканців Шипшинової Долини, вони всі були бліді, виголоджені й нещасні, принаймні ті, повз яких я проїздив, зовсім не схожі на мешканців Вишневої Долини. Але ж у нашій долині ще не було страхітливого Тенгіла, який змушував би нас бути його рабами і забирав би все, з чого ми маємо жити.[85]

  •  

Можна було подумати, що люди сидять собі, смачно вечеряють або просто розмовляють, граються зі своїми дітьми й наспівують їм пісеньки, одне слово, приємно бавлять вечір. Але я знав, що це тільки так здається. Знав, що їм нічого їсти і що вони зовсім не веселі й не спокійні, а нещасні. Тенгілові вояки, що походжали по мурі зі списами та мечами, весь час нагадували про їхнє горе, якщо хтось забував про нього.[86]

  •  

Люди в нашій долині співають пісні про той стрибок і про Юнатана і що його поява — єдина радісна подія в Шипшиновій Долині, відколи сюди вдерся Тенгіл і зробив нас рабами. «Юнатан наш визволитель», — співають люди, бо вірять, що він звільнить Шипшинову Долину. І я також вірю.[55]

  •  

Поки буде Тенгіл, будуть злидні і голод у Шипшиновій Долині.[87]

  •  

У Шипшиновій Долині ночі повинні бути темні, — сказав він. — Бо тут надто багато очей, які хочуть побачити те, чого їм не слід бачити.[88]

  •  

Мешканці Шипшинової Долини тяжко працюють, голодують і йдуть на смерть з єдиною думкою — знов побачити свою землю вільною.[59]

  •  

Я подумав про дітей Шипшинової Долини. Тут, біля річки, вони раніше бігали, купались і весело гралися. А тепер їм немає сюди стежки. Її заступив мур, зловісний мур, що з усіх боків оточив долину.[60]

  •  

Того дня в Шипшиновій Долині було сумно. Всі плакали. Всі, крім Тенгілових вояків. Ті, навпаки, раділи, коли Тенгіл приїздив у Шипшинову Долину, бо він тоді влаштовував для них бенкет.[37]

  •  

Багато за що в Шипшиновій Долині карали смертю, ще раніше розповідав мені Юнатан. Та найнебезпечніше було тримати зброю, цього нікому не прощали. Тенгілові вояки по всьому селищі, в кожній хаті і в кожному дворі шукали схованих луків, мечів та списів. Але ніколи нічого не знаходили. А проте не було жодної хати й жодного двору, де б люди не ховали й не кували зброї для боротьби, що колись нарешті мала початися.[65]

  •  

Досі я не знав, що шматок хліба може принести людям стільки радості. А тепер бачив, бо ходив з Матіасом по садибах. І бачив, як люди страждали і як говорили про день повстання, що його вони так палко чекали.[54]

  •  

Наші вороги, мабуть, осліпли й оглухли, а то б могли дещо помітити. Якби вони бодай трохи прислухалися, то почули б, як надходила визвольна буря. Та вони не прислухалися.[54]

  •  

Так скінчилося повстання в Шипшиновій Долині. Багато людей віддало своє життя за волю. Так, тепер їхня долина була вільна. Але ті, що полягли, цього не знали.[41]

Примітки

ред.
  1. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 3–6
  2. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 18
  3. а б Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 58
  4. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 64
  5. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 75
  6. а б в Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 110
  7. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 119
  8. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 121
  9. а б Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 126
  10. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 152
  11. а б в Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 9
  12. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 19
  13. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 21
  14. а б Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 40
  15. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 44
  16. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 45
  17. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 52
  18. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 57
  19. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 61
  20. а б Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 62
  21. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 65
  22. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 70
  23. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 96
  24. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 97
  25. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 109
  26. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 120
  27. а б Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 138
  28. а б Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 139
  29. а б Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 142
  30. а б Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 143
  31. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 12
  32. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 14
  33. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 28
  34. а б Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 41
  35. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 60
  36. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 88
  37. а б в Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 90
  38. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 108
  39. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 125
  40. а б в Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 141
  41. а б Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 144
  42. а б Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 145
  43. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 157
  44. а б Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 26
  45. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 30
  46. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 32
  47. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 34
  48. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 37
  49. а б Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 42
  50. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 118
  51. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 127
  52. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 128
  53. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 130
  54. а б в Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 140
  55. а б в Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 79
  56. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 95
  57. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 101
  58. а б в Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 36
  59. а б в Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 84
  60. а б Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 85
  61. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 86
  62. а б Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 89
  63. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 100
  64. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 105
  65. а б Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 91
  66. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 137
  67. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 111
  68. а б Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 112
  69. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 115
  70. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 147
  71. а б Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 148
  72. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 154
  73. а б Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 114
  74. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 149
  75. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 22
  76. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 23
  77. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 24
  78. а б Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 27
  79. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 54
  80. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 104
  81. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 20
  82. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 31
  83. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 49
  84. а б Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 66
  85. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 68
  86. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 73
  87. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 80
  88. Брати Лев'яче Серце, 1985, с. 81

Джерела

ред.
  • Астрід Ліндгрен. Брати Лев'яче Серце; Пер. з шведської: Ольга Сенюк. — Київ: Веселка, 1985. — 158 с.