Трубіна Валерія

Валерія Трубіна (нар. 1966, Ворошиловград (нині — Луганськ), Української РСР) — українська художниця, авторка об'єктів та інсталяцій, представниця Нової хвилі (Українського трансавангарду).

Валерія Трубіна

Стаття у Вікіпедії

Цитати

Відверто кажучи, якщо торкатися теми мистецтва, за останні 30 років я не почула жодного цікавого імені з росії. Я дивилася бієнале та інші ярмарки сучасного мистецтва, і не знаходила там нічого змістовного та яскравого. Нічого.

В Україні набагато більше цікавих імен зійшло за останні 30 років. Не тому, що я з ними знайома — ні, радше тільки візуально знайома, адже живу далеко. Але якщо взяти візуальну мову, то у нас є розвиток. А у них все дуже стале, комерційне та маргінальне. Якщо в трьох словах.

Глядач не мусить бачити твою кухню, твоє нутро. Він має бачити продукт, який щось йому дає. Істерія — це не дуже гарно, це для психотерапевтів. А глядач не терапевт, на ньому не треба експериментувати. Я поважаю глядача та не дуже люблю агресивне мистецтво.

Коли я виходжу з дому на вулицю, мені здається, що я в чорно-білому фільмі про Штірліца… Таке враження, що навколо мене зомбіленд — у всіх промиті мізки. Я маю дуже контролювати своє мовлення: з ким, що, як говорю, щоб показати свою проукраїнську позицію. Мені шкода цих людей, адже це нульовий рівень свідомості. Це наслідок совкової ідеології, менталітету. — Про роботу в Луганську під час війни

Мистецтво мусить бути лагідним, воно не мусить бути кривавим, тому що тоді починає відштовхувати. Я з повагою ставлюся до нього та не визнаю мистецтво як терапію. Я хочу, щоб воно залишалося чистим від усього примусового.

Моя майстерня в Луганську — це особливе місце. Щось середнє між санаторієм і концтабором… Не знаю, чи зрозуміють мене. З одного боку, такі жорсткі обмеження… З іншого — я тут у своїй бульбашці. У мене гарний будинок, чудовий сад, а навколо мене йде війна. Я тут, як у космосі.

Треба мати інформаційну гігієну, не можна допускати в свій розум фаст-фуд. Мені важко про це говорити, бо я зараз маю на увазі дуже близьких колись людей. Але ми маємо про це говорити. Інакше люди перетворяться на зомбі — тотальних, агресивних зомбі.

Ця війна зробить велике добро для нашої країни, адже ми зможемо показувати всьому світу наше «качество души». Через мистецтво також. Адже ми інші люди, ніж росіяни — ми більше даємо, ми добрі та щедрі, ми ні в кого не хочемо нічого урвати. І важливо це показати. Просто показати свій характер, яким він є.

Час минає, все змінюється. Як там у «Матриці»? Something changes but something never change. Але так, все ж таки щось не змінюється ніколи. Є той кістяк — те, що сформувало нас як митців. Те, що нами рухало. Зараз, із дистанції часу, зрозуміло, що це було не просто так. Це така надія на свободу, надія на те, що ти можеш зробити щось інше, ніж тебе навчали. То був такий прорив! Зараз дивлюся і досі не розумію, як можливо було робити такі речі тоді? Нічого ж не було — ми були без копійки грошей! Країна була гола-боса, ми виживали, як могли, досі не розумію, як. — Про часи становлення «Нової Хвилі»

Щодо мистецтва, то в нас є, що показати. У нас багато живописців — їх у світі стільки немає, можливо, тільки в Італії ще є. Тому для нас це гарні можливості, нехай і в таких сумних обставинах. У нас потужна візуальна школа, вона варта уваги.

Як я почуваю себе? У тотальній ізоляції. Тому що в мене є тільки двійка-трійка друзів — близькі люди, з якими я навчалася. І все. Тут у Луганську величезний вплив російської пропаганди. Усім, хто тут дивиться телевізор чи слухає радіо, промивають мізки. Тут взагалі немає свободи, на жаль. Сюрреалізм усюди. — Про роботу в Луганську під час війни