Волощенко Олег Олександрович
Волощенко Олег Олександрович (нар. 27 листопада 1978 — актор театру і кіно, актор Кам'янського академічного музично-драматичного театру імені Лесі Українки (з 1998), де грає головну роль у комедійній п'єсі Ж.-Б. Мольєра «Тартюф». Заслужений артист України (2015). Зіграв у фільмах «Сторожова застава» (Ілько), «Позивний Бандерас» (Коцюба); «Захар Беркут» (Гард).
Олег Волощенко | |
Стаття у Вікіпедії |
Цитати
ред.Акторське ставлення до себе в кіно суто суб’єктивне. І навіть непередбачуване. Буває так, що ти знімаєшся в якомусь проєкті й сам собі кажеш: «Це було круто!». Потім дивишся на себе на екрані й думаєш: «Яка жерсть! Яка дичина!». А буває й навпаки. Невдоволення тим, що та як робиш у кадрі. А потім виходить приголомшлива кіноподія — і ти розумієш: яке ж це щастя, яка удача, що в нас вийшло[1]». |
Багато хто з нас до війни, та і я зокрема, жили за принципом «потім ще встигнемо». Ми думали: «Ось коли я вийду на новий рівень, ось коли у мене буде менше роботи, ось тоді я щось зроблю, я кудись поїду» і так далі. Почалася повномасштабна війна — і я в цій точці непередбачуваності майбутніх подій психологічно й емоційно стиснувся настільки сильно, що почав буквально пульсувати всередині себе. Я зрозумів, що я вже багато чого не встигну, що «потім» у мене може і не бути[1]… |
В кіно, як у грі в дартс: ти повинен навчитися без зайвих спроб попадати в яблучко[1]. |
Для мене також дуже важливо відчути єдиний ансамбль на майданчику, зловити це відчуття вайбу. Тому що на проєкті працюють різні артисти, з різним досвідом, з різною школою. І найстрашніше для мене, коли ти дивишся і розумієш, що тут разом зібралися герої різних казок, як іноді кажуть у театрі. Тоді — це просто жах[1]. |
Для мене творче й особисте життя — це невіддільні речі. Тому що те, що я відчуваю особисто, я потім втілю на сцені, проявлю в кадрі. Для мене творчість — це внутрішній процес. Це те, що завжди йде зсередини. Я створюю картинку свого світу, виходячи з того, що переживаю. Те, що я пережив як особистість, як людина, як душа, яка в цьому тілі перебуває, я це обов’язково спроєктую у творчості. Неможливо розповісти про кохання, не переживши його. Справжнє мистецтво завжди народжується через біль. Це гірка істина. Але від того вона не перестає бути значущою[1]. |
Кіно — це лотерея. Іноді ти зустрічаєшся на знімальному майданчику з режисером, з яким ніколи раніше в житті не перетинався. Так, він знає твої можливості, знає твої минулі роботи, він бачив, що ти показав під час кастингу, але у будь-якому разі ця особлива хімія творчості, цей симбіоз порозуміння станеться лише в тому разі, якщо ви вмієте розмовляти однією мовою відчуттів. Ви маєте відчувати однаково, однаково бачити перспективу, бачити одну й ту саму картинку. Нехай із різних боків, але при цьому ми повинні розуміти, що ми творимо, що ми хочемо показати[1]. |
Мені здається, це нормальний процес, що людина змінюється. Що стосується зменшення ваги тіла — то це було моє усвідомлене рішення. Просто на сьогодні я себе саме так відчуваю. Спочатку ти змінюєшся внутрішньо, але потім наш внутрішній стан накладе свій відбиток і на зовнішність[1]. |
Поки людина відчуває біль — вона жива. Поки людина відчуває чужий біль — вона людина. Кожен перестав прикидатися і придурюватися. Війна зняла всі маски в людей. І треба визнати, що після цього я втратив багатьох друзів, бо під маскою виявилась інша людина. Моє близьке коло дуже сильно стиснулося. Але з тими небагатьма людьми, які залишилися в моєму оточенні, мені комфортно. І це найголовніше[1]. |
Режисер для мене диригент. Він відповідає за загальне втілення. У нього є концепція, виходячи з неї він збирає команду, знаючи можливості кожного актора, і диригує процесом загалом. Для мене дуже важливими є взаємоповага режисера й актора до особистих кордонів один одного та свобода творчості. Поєднання цих компонентів — це ідеальний стан для роботи. Скажу більше, якщо актор самостійно не може зробити свою роль, втілити в життя свій персонаж — це просто поганий актор[1]. |
Сенс життя під час війни звузився до дуже простих речей. Ти почав бачити те, чого не бачив раніше, перебуваючи в стані стабільності та миру. Ти почав цінувати абсолютно прості речі.... Війна навчила нас найголовнішого — не жити словом «потім»[1]. |
Так, у кінематографі не все залежить від тебе. А якщо говорити точніше, то від тебе взагалі мало що залежить. Бо ти ніяк не можеш впливати на те, як покаже тебе оператор, як потім «склеять» твого героя на монтажі. Щось виріжуть, щось із чимось з’єднають, може, навіть і дубль візьмуть той, який ти сам вважаєш найневдалішим. І все розсипається. Тобто в кіно є справді багато факторів, на які ти ніяк не можеш вплинути, і багато обставин, які від тебе не залежать. Тому кожна кінопрем’єра чи серіальна прем’єра — це завжди для тебе як лотерея. Ти тільки наприкінці можеш дізнатися — вийшло у вас чи ні[1]. |
У мене зараз є два місця сили, де я відчуваю себе по-справжньому живим: це храм і тренажерний зал. Це місця, куди ти приходиш — і там, немов пазл, збираєш себе по частинах. Є одна дуже гарна фраза: «Для того, щоб себе знайти, потрібно спочатку загубитися». Я зараз, напевно, в цьому стані. Я себе зараз збираю[1]. |
У мене немає ідеалів серед акторів світового кіно, але є ті, ким захоплююся та кого поважаю. Мені подобається естетика чоловічого тіла в кадрі[1]. |
Усі ми знаємо історії про те, як навіть легендарні актори не рятують поганий фільм, і як поганий фільм може «потопити» хорошого актора. Тут добре працює фраза: роби, що повинен — і хай буде, що буде[1]. |
У театрі все по-іншому. У театрі ти точно знаєш, що ти в підсумку зробиш на прем’єрі. Ти до цього йдеш дуже довго, йдеш усвідомлено, ти перевіряєш і вивіряєш кожну секунду свого сценічного часу. У кіно такого немає. Кіно при всій своїй магії — це технологія. Ти навіть не можеш тут і зараз подивитися на себе спокійно й осторонь, ти не можеш відчути себе так, як у театрі. Ти просто перебуваєш у цьому моменті й усе. Процес відбувається дуже стрімко. Ти повинен вийти на майданчик підготовленим, проробленим самостійно. Отримати від режисера поради, рекомендації чи зауваження — і вперед. Просто робиш свою роботу — і «Стоп. Знято!»[1]. |
Хімія тіла, виявляється, унікальна річ. Я вважаю, що це в школах потрібно окремим предметом викладати. Тому що ще древні говорили: «Я те, що я їм». Я це відчув на собі. Провів над собою апгрейд глобально. Повторюся, що для мене це новий етап в житті і я від нього неймовірно кайфую[1]. |
Я вважаю, що людина — це не константа. Для мене людина — це завжди процес. Якщо в людині не відбуваються жодні процеси й у ній нічого не змінюється — значить, це вже ходячий труп. Змін не треба боятися. Це цілком природно, коли ми через довгий проміжок часу зустрічаємося з кимось, кого ми знали раніше, і не впізнаємо його, бо він змінився... Коли в тебе з досвідом змінюються погляди, коли в тебе змінюється мислення, коли в тебе, в принципі, змінюється сенс життя — це нормально. Дуже багато людей із твого минулого знають ту версію тебе, якої вже не існує[1]. |
Якщо говорити про мене, то в принципі я завжди таким був мінливим, намагався щось шукати, щось удосконалювати. Але війна для мене стала каталізатором втрати попередніх і набуття нових сенсів. Вона увігнала нас у такі суворі рамки життєвих обставин, із яких потрібно було вибиратися всіма силами. На жаль, це безперервний процес, який відбувається й донині[1]. |
Примітки
ред.