Вона – земля (новела)

«Вона – земля» — новела українського письменника Василя Стефаника, написана 1926 року.

Цитати з новелиРедагувати

  •  

— Не моє діло питати, але чого ви кованими возами та вороними кіньми та з дітьми молодими землю свою покинули?

— Бадю Семене, на вороні коні та на вози ковані я склав свої діти, аби їх на наругу не подати. Як попа з попадею скували та повезли в гори, як професора взєли вночі бог вість куда, а віта повісили серед села і поклали жовніря, аби хто не поховав, то я відрікси землі та й кров свою наклав на ковані вози, аби ніхто єї не споганив. Цар православний, а ми православні, та й зрада. Це раз; а другий раз – москаль іде і сонце залягає. І Хина, і Сибір, та дикий нарід з цілого світа; старих ріжуть, молоді жінки гвавтують та цицки відрубують, а малі діти ведуть у колію та розкидають по пустих землях у далекім царстві… Та вікна в селі посліпли, а дзвони заніміли[1].

  •  

...лишила слова свої на вікнах та на золотих образах в свої хаті, то вони, як пташечки, б'ютьси по порожні хаті, як сироти. Молитви щебечуть по вуглах, а баба без них німа буде[1]

  •  

Старий птах най гнізда старого не покидає, бо нове збудувати вже не годен. Бо ліпше, аби єго голова у старім гнізді застигла, як у яру при чужій дорозі[1].

  •  

...як увідете у чужий язик, у великі студені мури, то доля розфурєє вас по каміню, і лиш снитиси вам буде наша красна земля, а руки закостенілі будуть з непам'єті сіяти на сміх панам, що спацірують, яру пшеницю по каміню[1].

Цитати про новелуРедагувати

  •  

Цілу психологічну драму народу розгортає він на сторінках новели «Вона – земля». Перша світова війна. Буковинські селяни втікають від війни, лишаючи свою землю і дім, їдучи в безвість. Позаду – російські війська, знущання і вбивства, страх облоги і нищень. «Москаль іде і сонце залягає», – зізнається старий Данило, який втікає з цілим своїм родом від російського царя. Данило розповідає свою історію, напросившись на ночівлю далеко від своєї Буковини, можливо, в Русові на Покутті, де мешкав і сам Стефаник, до Семена[1]. — «Українська класика на війні: Василь Стефаник», 18.04.2022

  Тамара Гундорова
  •  

Діди, старі жінки і діти – межові, лімінальні постаті, яким у Стефаника відкрита таїна життя і смерті. Жінка Данила оніміла, бо лишила кращу частину себе вдома у своїй хаті, там її буттєвість лишила сліди, осіла на вікнах, на дверях і речах, які оточували і з якими зрослася. Чи не так і ми всі, втікаючи від війни, залишаємо частину нас самих вдома, як свою матеріальну оболонку, разом із книжками, улюбленими речами і спокоєм[1]? — «Українська класика на війні: Василь Стефаник», 18.04.2022

  — Тамара Гундорова
  •  

Стефаник, як дитина, привязаний до матері-землі, йому болить винародовлення і виземлення селян на початку 20 століття, бо, як говорить Степан, по кам’яних містах і в чужих краях, «як увідете у чужий язик, у великі студені мури, то доля розфурєє вас по каміню, і лиш снитиси вам буде наша красна земля, а руки закостенілі будуть з непам'єті сіяти на сміх панам, що спацірують, яру пшеницю по каміню»[1]. — «Українська класика на війні: Василь Стефаник», 18.04.2022

  — Тамара Гундорова

ПриміткиРедагувати

ПосиланняРедагувати