Вітольд Шабловський

Вітольд Шабловський (пол. Witold Szabłowski; 1980, Острув-Мазовецька) — польський журналіст і репортер.

Вітольд Шабловський

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Диктатори — продукт суспільства. Скоріше, патологій суспільства, яких ми воліємо не помічати. Лише тоді, коли диктатор уже при владі, ми раптом дивуємось: а звідки він узявся? Західне суспільство схильне вважати: якщо не бачити якоїсь проблеми, її не існує. Ми не помічаємо несправедливості, закриваємо на неї очі. Наприклад, уся історія Камбоджі — про те, як Захід влаштував настільки важкий вихід із колоніалізму, аж з’явився Пол Пот — уособлення зла. Починати боротьбу проти кривди треба тоді, коли зло ще маленьке, а не коли вже йде війна.

Диктатори формуються у тому ж суспільстві, до якого належимо й ми самі. Вони мають риси, притаманні всім, просто в них ці риси перебільшені. Кожен у певних умовах, мабуть, міг би виявляти надмірну жорстокість. Серед диктаторів, про яких я пишу, кожен, за винятком камбоджійського лідера «червоних кхмерів» Пол Пота, дитиною зазнав насильства. Із Саддама знущався вітчим. Того ж Гітлера били до непритомності. Напрошується питання, чи цей факт звільняє його від відповідальності за Голокост?! Не кожна жертва дитячого насильства, як виросте, вбиває кількадесят мільйонів людей.

Для мене диктатори подібні до героїв оперетки. За нормальних умов вони б не отримали навіть частини своєї влади. Однак у певні історичні моменти такі люди приходять керувати країнами. Саддам убивав тисячі людей, а поруч його кухар Абу Алі готував рис і нарізав курку. — Про книжку «Як нагодувати диктатора»

До книжки я був дуже прецензійним і шукав конкретні історії. Тож уже якщо я посвятив їм час, вони ввійшли в книжку. Натомість уже після видання до мене почали писали читачі й розповідати свої подібні історії. Думаю, що з них можна видати ще одну книжку. Не хочу сказати, що історії цікавіші, але так само захопливі й незвичні. — Про книжку «Кулемети й вишні. Історії про добрих людей з Волині»

До написання книжки я багато не знав про Волинську різню. Ми (поляки) любимо говорити про те, як нас всі атакували, мордували та вбивали. І я завжди від таких тем втікав. Я побував у Луцьку лише для того, щоб побачити Замок Любарта. Тоді усвідомив, що я на Волині. Загуглив і перших 5-6 сторінок були про те, яка це страшна історія. Аж потім знайшов брошуру Польського інституту пам’яті, в якій ішлося про те, як українці рятували поляків. Це були коротенькі історії, але настільки сильні, що я одразу зрозумів: це щось, про що я хочу написати книжку. — Про книжку «Кулемети й вишні. Історії про добрих людей з Волині»

Завжди потрібно людину трішки розговорити. Тут допомагає час: посидіти, порозмовляти. Не починати одразу від Волині та війни, а трохи про дітей, внуків, про худобу й аж тоді до важких тем підходити. Але я мав на цю роботу три роки й не було нікого, хто б мені відмовив у розмові. — Про книжку «Кулемети й вишні. Історії про добрих людей з Волині»

Зі мною трапилась цікава історія, коли я намагався поговорити з родиною Мехмета Алі Агджі, який вчинив замах на Папу Римського Івана Павла ІІ у 1981 році. Його рідні одразу мені відмовили. Персону Алі Агджі у турецькій пресі вважали сенсаційною, тому його родина відмовляла всім журналістам. Натомість зі мною згодився поспілкуватись адвокат нападника. Я багато розпитував у нього про стосунки Алі з Папою. Пробував дізнатися, чому Папа став важливим для Алі. Адвокатові настільки сподобалися мої питання, що він подзвонив до брата Алі зі словами: «Аднан, не ліпи дурня, цей журналіст — хороший хлопець, поговори з ним».

За диктаторами варто спостерігати, розмовляти з усіма, хто знав їх близько. Можливо, нам вдасться побачити певний алгоритм. За деяких умов у людях надміру розвиваються негативні риси. Звичайно, це буде не щодесятий і навіть не щосотий. Проте навіть якщо це буде один на мільйон, суспільство має стримувати в людях такі надмірні риси, а не стимулювати їх. Мені здається, все це дає нам ґрунт для роздумів про те, що нам треба робити, щоб обмежити насилля. У Польщі був скандал через книжку, надруковану в одному з католицьких видавництв, де якийсь спеціаліст із виховання по пунктах розповідав, як саме потрібно бити дітей. Можливо, ми мусимо замислитись: як зробити, щоб таких книжок не було, щоб усі розуміли, що дітей бити не можна.

Знаєте, чому польська школа репортажу унікальна? От я одразу можу назвати п’ять книжок польських репортажистів, які варто прочитати, аби зрозуміти, що відбувається в Афганістані. Думаю, є мало країн у світі, про які в нас не було би репортажної книжки. Знайдете і про Зімбабве, і про Уганду. Унікальність польської репортажної школи ще й у тому, що її творили в часи комунізму. Тоді треба було говорити через алюзії і метафори. А це той момент, коли твориться література. А коли вже можна було писати відкрито і прямо, ми від метафор не відмовилися.

Кожен із нас несе в собі історію, минуле предків і батьків. Особливо я відчув це після роботи над волинською темою. Тоді я зрозумів, що маю в собі багато смутку. Мені здавалося, що історії, які я слухав, ніяк не впливали на мене, не вичерпували мене. Однак Волинь залишила в мені свої сліди.

Межа між бенефіціаром і жертвою іноді може бути дуже тонкою. З одного боку, кухарі диктаторів мали з того багато привілеїв. Вони мали доступ до їжі в країнах, де інші часто голодували. Це вже немало. Деякі з них допомагали родичам отримати роботу. Отонде Одера, кухар угандійського диктатора, свого часу був королем життя. Часто змінював машини, носив дорогі костюми, утримував чотирьох дружин. Однак у певний момент доля повернулася проти нього. Його били, катували, збиралися розстріляти. Чи він є жертвою?! Попри все, так. Людське життя важко назвати чорно-білим. Варто розповідати про те, що у світу багато відтінків.

Мені складніше розмовляти з жертвами, ніж зі злочинцями. Боюся додатково скривдити людину питаннями. Співрозмовник може пригадати щось дуже неприємне, а я не знатиму, як йому допомогти пройти через ці спогади. Злочинців мені аж так не шкода. Якщо все-таки трапляється нагода розмовляти з негативними героями, намагаюсь не передати куті меду. Стежу за тим, щоб не поставити їм питання, після якого вони схочуть припинити розмову. Проте загалом, якщо розмовляю зі злочинцями, особливо не переймаюся їхнім психологічним комфортом.

Моє ставлення до всіх диктаторів, про яких я писав, однозначно негативне. Єдиним винятком може бути Фідель Кастро. Він здається мені найсимпатичнішим. Однак усі кухарі згадували, що в особистих стосунках та розмовах їхні працедавці часто були приємними людьми та справляли хороше враження. Диктатори зазвичай були чудовими маніпуляторами, тому кухарям дійсно могло так здаватися.

Назва польською («Праведні зрадники. Сусіди з Волині») – це рішення видавництва, на яке я, на жаль, не мав достатнього впливу. А коли я писав книжку про Волинь, витратив на це три роки. І мені назва «Кулемети й вишні» видається дуже поетичною, менше дослівною, я до неї більше призвичаївся. Вишні – символ часу, коли люди жили в спокою та злагоді, і раптом з’являються кулемети. — Про книжку «Кулемети й вишні. Історії про добрих людей з Волині»

Після занурення у світ негативних чи складних персонажів, думаю, в мене з’явилося більше терпимості й розуміння людей. Це не означає, що я толерую зло, — я просто розумію, що люди бувають різні. Те, що бачать довколишні, — тільки вершечок історії, яка криється в людині. Реальність набагато складніша, ніж нам здається.

Просто їхав на село і розпитував. Шукав людей, які рятували своїх сусідів. Головне – українці, як рятували поляків. І коли бачив, що в якомусь селі були страшні події, їхав туди й банально розпитував, чи хтось знає подібні історії. І в кожному, кожному селі, до якого поїхав, були такі події. — Про книжку «Кулемети й вишні. Історії про добрих людей з Волині»

Я вважаю, що книжку варто писати, коли можеш сказати щось нове, покажеш проблему, справу, історичні події з такої сторони, яка всіх застане зненацька.

У книзі не лише про Волинь. Це лише початок розмови. Я хотів написати книжку, яка буде панорамою польсько-українських стосунків за останні сто років. Аж до 2016-ого – року видання книжки в Польщі. — Про книжку «Кулемети й вишні. Історії про добрих людей з Волині»

Щоб працювати над книжкою я повинен був вимкнути емоції. Ті історії настільки трагічні, що якби дозволив собі плакати з героями, то це тривало би досі. Банально не вийшов би з їхнього дому. В якийсь момент я сказав собі: «Окей, вимикаю емоції, думаю про літературну сторону, технічну, про те, як написати якнайкращу книжку». І коли вона вже була готова і вислав до видавництва, дозволив собі прийняти те, що там почув. — Про роботу над книжкою «Кулемети й вишні. Історії про добрих людей з Волині»

Я зазвичай занотовую, бо мені дуже не хочеться потім розшифровувати запис. Маю таку напрацьовану систему: щось важливе зазначаю додатково в нотатках. Ніколи не цитую героїв слово в слово. Головне – передати його мову. Якщо були сумніви, то на Волинь я повертався стільки разів, що переговорив з героями все.

Я хотів, щоб історії були різноманітні, щоб цілий 1943-ій показати від початку до кінця. Тобто знав, чого шукаю. Відтак коли знайшов всі історії, яких потребував, залишилось сісти та написати. — Про книжку «Кулемети й вишні. Історії про добрих людей з Волині»