Як нагодувати диктатора

«Як нагодувати диктатора» (пол. Jak nakarmić dyktatora) — книжка польського репортера Вітольда Шабловського, що поєднує в собі історію, журналістику й кулінарію. Український переклад вийшов у «Видавництві Старого Лева» 2020 року. Тут зібрано спогади 5 кухарів, що працювали на Саддама Хусейна, Іді Аміна, Енвера Ходжі, Фіделя Кастро та Пола Пота.

Цитати з книжки

Широкі вулиці, на них — сотні зруйнованих бомбами, так і не віднов­лених будинків і військові чекпойнти через кожні кілька перехресть. Поміж ними снують жовтенькі, наче канарки, таксі, бо місто напо­лягло, що в цьому питанні воно є Нью-Йорком, і кожне таксі мусить різати очі кольором зрілих лимонів. Після дворічних пошуків Хассан, мій перекладач і провідник, знайшов тут для мене останнього живого кухаря Саддама Хусейна. Кухаря звуть Абу Алі, і він довго боявся помсти американців за те, що готував для одного з їхніх найбільших ворогів, тому довгими ро­ками ні з ким не хотів розмовляти про диктатора. Хассан вмовляв його на розмову майже рік.

Він і далі боїться, — пояснює Хассан. — Але дуже хоче допомог­ти, — додає він швидко. — Це добрий чоловік. Тож ми чекаємо на появу Абу Алі, а Хассан пишається, що, хоч він супроводжував журналістів з усіх можливих країн, на всіх можливих фронтах усіх можливих іракських воєн — великих і малих — почина­ючи з вторгнення американців, продовживши громадянською війною і закінчивши війною з ІДІЛ — жоден із них не зламав собі навіть і ніг­тя. Щоб мені не стати безславним винятком у цьому списку, Хассан забороняє мені перейти самому навіть на інший бік вулиці.

— Я знаю, що всі дружні й усміхаються, — каже однак Хассан. — Але пам’ятай, що навіть один відсоток — це лихі люди. Дуже лихі. Для них самотній журналіст з Європи — легка мішень. Ніде, повторюю: Н-І-К-У-Д-И ти не виходиш без мене. Навіть удвох ми нікуди не ру­шаємо на таксі без ліцензії. І додає, що ще кілька років тому іноземців тут масово викрадали. Зазвичай їх випускали одразу ж після того, як фірма, де вони працевлаштовані, виплачувала викуп. Але не всі повернулися. А я — фрілансер. Навіть не буде кому за мене заплатити.

Я не вмію сидіти на міс­ці, тож щойно Хассан повертається до дружини, я виходжу на вечір­ню прогулянку районом, у якому мешкаю. Минаю кілька мечетей, крамниці з одягом, продавців мазґуфа — місцевого виду коропа, яко­го печуть на великих вогнищах. Я заходжу на морозиво до місцевої кав’ярні. Розмовляю з продавцем овець, яких він вирощує спеціаль­но на закінчення Рамадану, святого місяця посту. Я поводжуся так, як і в будь-якій іншій країні, в будь-якому іншому відрядженні. А Хас­сан нехай не перебільшує. Пізнім вечором я повертаюся до готелю і ще довго записую вра­ження від цієї прогулянки. Засинаю далеко за північ.

Лише вранці я дізнаюся, що за кількасот метрів від мого готелю терорист-самогубець убив понад тридцять осіб. Наступного дня Хассан запізнюється більш ніж на дві години — піс­ля теракту в усьому місті посилено контроль поліції і, як наслідок, утворилися неймовірні корки. На щастя, спізнюється також і Абу Алі. Ми обоє чекаємо його у вестибюлі готелю.

— Таке життя страшне. Ніколи не знаєш, коли й де вибухне на­ступна бомба, — зітхає мій провідник. — З часу повалення Саддама все занурилось у хаос. Чимало колишніх офіцерів армії та спецслужб приєднуються до різних парамілітарних груп, аби врешті опинитися в ІДІЛі. Нині «Ісламська держава» слабка, але ще кільканадцять міся­ців тому здавалося, що вона може загрожувати навіть Багдаду. До багатьох міст Іраку поїхати не можна. Наприклад, я хотів по­бачити Тікріт, де виростав Саддам, але Хассан попереджає, що це дуже небезпечно.

Абу Алі

Абу Алі: Я народився в Аль-Хіллі, неподалік руїн стародавнього Вавилона, але коли трохи підріс, батьки переїхали до Багдада. Батько відкрив тут невеличку продуктову крамницю, а один із його братів, Аббас — ресторан. Він був розташований неподалік нашого будинку, тож я зазирав до нього майже щодня. Я любив те місце, і коли мені було п’ятнадцять або шістнадцять років, запитав Аббаса, чи взяв би він мене на роботу.

Аббас поставив мене на кухню до каструль. Я навчався готувати найтиповіші іракські страви: шиш-кебаб, куббу, долму, пачу. Шиш — це шматки м’яса, попередньо замариновані в часнику й інших припра­вах, печені на вогні й подаються з рисом або в канапці. Кубба — куль­ки з м’яса, помідорів і каші булґур, що подають у супі. Долма — м’ясо, змішане з рисом і загорнуте у виноградне листя.

Пача — це великий делікатес: суп із голови вівці з додаванням ніжок і частини шлунка. Кожен із цих складників готується окремо. Треба їх ретельно вимити і щомиті збирати жир й усі пластівці, що пла­вають на поверхні. Зі шкіри шлунка робиш кишеньки, в які закладаєш дрібно порізані шматки м’яса. Пача готується на дуже повільному вогні, майже без приправ, мож­на хіба додати трохи перцю, солі, лимонного соку й оцту. Наприкінці змішуєш ці три відвари, додаєш кишеньки з м’ясом. Найбільший де­лікатес — це очі.

Готування вдавалося мені цілком добре. Клієнти мене любили, а я любив свою роботу. Але вже через кілька років я знав, що нічого нового в Аббаса не навчуся. І більше теж не зароблятиму, а я був мо­лодий і хотів купити автомобіль. Я мусив працевлаштуватися деінде. Я прочитав у газеті, що Багдадський медичний центр — найбільша лікарня в місті — шукає кухарів. Я подався до них. Вони мали до мене лиш одне питання: чи вмію я приготувати рис для трьохсот осіб. Чи я вмів? Я кілька років робив це щодня!

Мене взяли на роботу. Я купив автомобіль, але через кілька років роботи мені перестало цього вистачати. Я почав шукати щось інше. І знайшов добре оплачувану посаду в п’ятизірковому готелі. Я вже мав починати, аж раптом про мене згадала армія. Замість готелю я опинився в Ербілі, місті на півночі Іраку, де мешкають одні курди. Якраз там тривало повстання мулли Мустафи, одного з їхніх най­важливіших лідерів. Замість почати роботу в готелі, я поїхав на війну.

Цитати про книжку

	Кожна з історій Шабловського могла би претендувати на окрему книжку, і для кожної з історій хотілося кілька продовжень і поглиблень сюжету. Проте автор витиснув максимум із кожної можливості, а подекуди їх і перевершив.
	— Андрій Бондар, перекладач

З інтерв'ю автора про книжку

	Від початку я склав список тих, із ким хотів би поспілкуватися. У результаті 90 % людей із нього є у книзі. Хотів Фіделя Кастро, бо це символ Латинської Америки, революції і комунізму. Саддама Хусейна – про якого всі знають. Пол Пота – бо це геноцид, і якщо брати Азію, то це тільки він. Я хотів, щоб у книзі був диктатор із кожного континенту. І аби це була книжка не тільки про їжу чи кухню, а й щоби вийшла така кулінарна історія ХХ і ХХІ століть.
	— Вітольд Шабловський

Вони знали, що відбувається. Але працювати настільки близько до диктатора – це щоденно боротися за своє життя. Щоранку, коли ті кухарі йшли на роботу, розуміли, що можуть не повернутися. Навряд чи вони мали якісь далекосяжні плани. Гадаю, горизонтом їхніх бажань було просто прийти ввечері домів.

Деякий час вагався між кухарем Ніколае Чаушеску й Енвера Ходжі. Знайшов і того, і того. Із Чаушесковим зустрічався у Бухаресті. Він видався мені людиною, яка має психологічні проблеми. Хотів мільйон доларів за свою розповідь. А от з кухарем Ходжі мені набагато краще розмовлялося. Він розказав надзвичайно цікаву історію.

Диктатори мучили та вбивали багатьох, але більшість із них поважала тих, хто готував їм їжу. Мені здається, таке ставлення притаманне кожній людині. Адже той, хто тебе годує, може і отруїти. Тому всіх кухарів та їхні родини ретельно перевіряли, чи не міг хтось із них влаштувати змову проти свого шефа.

Диктатори – це не істоти з космосу. У книжці можна помітити, як людина починає бути диктатором, а держава – ставати диктатурою.

Зазвичай основне бажання людей — вижити. З одного боку, кухарі були маленькими гвинтиками у машині вбивства та переслідувань. З іншого боку, я не можу їх за це звинувачувати. Угандійський диктатор Іді Амін убив найкращого друга свого кухаря. Мені було цікаво, чи не мав Отонде спокуси помститися за це. На що у відповідь почув: «А що б це змінило? Мене б убили. Де гарантія, що наступний президент не вбиватиме?»

Зараз кухар Іді Аміна живе у жахливих мовах. Він повернувся у напівзруйнований будинок у селі. Три його угандійські дружини втекли. Залишилася тільки дружина з Кенії, яка була з ним від самого початку. Під кінець роботи в Іді Аміна Отонде звинуватили у зраді президента. Кухаря кинули в підвал і мали розстріляти. Проте Амін подарував йому життя і вигнав з Уганди до Кенії, звідки той був родом. Отонде каже, що угандійський диктатор зглянувся над ним, мабуть, лише тому, що дійсно його полюбив. І я цілком можу собі уявити, що навіть Іді Амінові могло бути шкода Отонде, адже він надзвичайно тепла, весела й хороша людина.

Книжка про диктаторських кухарів, з одного боку, має захоплювати. З іншого, має залишати в читачів враження, що диктатори — не прибульці з космосу, а звичайні люди. Вони також мають пристрасті та смаки, кращі та гірші дні.

Конкретним імпульсом став фільм словацького режисера Петера Керекеша «Готуючи історію». Це кіно про кухарів на війні. Бо всюди, де є фронт, мусить бути той, хто готує їсти. І Петер брав у них інтерв’ю. У фільмі я побачив кухаря, який працював на югославського маршала Тіто. Це був момент «Вау!». Тоді я подумав: «Ось моя тема!». І захотів приготувати таку «страву», де політику, історію і кухню змішаю в хороших пропорціях та цікаво подам. — Про те, як виникла ідея книжки

Кухар Енвера Ходжі вважав, що той є володарем країни, а він – володар диктатора, бо своєю їжею може впливати на Ходжу. Правда це чи ні – не відомо. Уявімо диктатора, який думає розпочати війну. Він супиться, планує наступальні дії, а тут приходить кухмістер і приносить йому смачний десерт. Диктатор його з’їв і передумав воювати. Хто знає, може, так кухарі врятували нас від не однієї війни. Думаю, що все це на 90 % – жарти і на 10 % – якийсь мізерний вплив міг бути. — У відповідь на таку цитату з книжки: «Через дієту Ходжа більшу частину життя ходив голодний, тому зазвичай бував знервований. Який це мало вплив на його рішення? А подумай, які би ти ухвалював рішення, якби весь час ходив голодним і розлюченим", – говорить пан К., кухар Енвера Ходжі».

Кухар Енвера Ходжі захотів лишитись анонімним у книжці. Він переконаний, що йому вдалося вижити тільки тому, що він усе життя був дуже обережним. Навіть його мама не знала, що він працює для Ходжі. А він був на кухні албанського диктатора 12 років. Його щодня могли вбити. Одного кухаря до нього розстріляли, звинувативши у зраді. Інший раптово зник разом з усією родиною. Коли я приїхав поговорити, він розповів мені про все своє життя. Мабуть, злякався власної сміливості, тому хотів зберегти таємницю власної особи. Книжка вже вийшла друком, і кухар не мав жодних неприємностей. Зараз ми працюємо над документальним фільмом на основі книжки. Є великий шанс, що він усе-таки відкриє обличчя.

Моє ставлення до всіх диктаторів, про яких я писав, однозначно негативне. Єдиним винятком може бути Фідель Кастро. Він здається мені найсимпатичнішим. Однак усі кухарі згадували, що в особистих стосунках та розмовах їхні працедавці часто були приємними людьми та справляли хороше враження. Диктатори зазвичай були чудовими маніпуляторами, тому кухарям дійсно могло так здаватися.

Найважче мені було з кухаркою камбоджійського диктатора Пол Пота. Вона розповідала про нього страшні дурниці. Казала, що він був найкращою людиною в світі та всім бажав лише добра. Це було важко слухати, адже я розумів, що вона говорить про того, хто заморив голодом два мільйони співвітчизників. Окрім того, зі мною вона поводилася мило та привітно. Поза контекстом я дуже її полюбив. Хоча водночас можу сказати, що геноцид у Камбоджі уможливили такі люди, як вона. Вони бездумно до цього доклалися.

Обізнані з історією люди можуть критично сприймати постаті політичних тиранів. А як простим кухарям оцінити своїх роботодавців? Для Абу Алі, простого хлопця з глибинки, праця у президента Саддама Хусейна — найважливіший факт у житті. Він не отримав вищої освіти, не знає, яким є життя в інших країнах. Адже навіть коли він їздив за кордон із президентом, то весь час сидів на кухні. Кожен із кухарів критично ставився до власного шефа. Тільки це не та критика, до якої ми звикли у західній культурі.

Серед кухарів, про яких я писав, є дві групи. Одні добровільно погоджувалися працювати на диктаторів, при цьому дехто став кухарем випадково. Наприклад, Еразмо Ернандес, кухар Фіделя Кастро, починав свою кар’єру охоронцем. Спочатку він охороняв Че Гевару, але той «подарував» бодігарда Фіделю. Кубинський диктатор був неорганізованою людиною. У перші роки після революції він їздив Кубою без жодного планування. Часто і сам Фідель, і його оточення ходили голодними. Тому тодішній охоронець Еразмо Ернандес почав брати в подорожі каструлю. Він ходив селом і казав, що має приготувати обід для Фіделя. Хтось давав йому кукурудзу, приправи, хтось — свинячу голову. Фідель вирішив, що охоронців у нього й так багато, а кухаря немає, тому спровадив Еразмо до кулінарної школи. Інша група — це професійні кухарі, до яких раптово приходив хтось із керівної партії та забирав на нову роботу. Так сталося з кухарем албанського диктатора Енвера Ходжі. До нього навідалися зі словами: «У товариша Енвера немає кухаря, тепер ти будеш його кухарем». Ніхто не цікавився, чи подобається чоловікові така ідея.

Суповар Саддама Хусейна змінив прізвище й живе зовсім іншим життям. Я шукав його три роки з хвостиком. Це було дуже важко. Він зовсім не мріяв про те, щоби його знайшли. Ті люди знають – живі тільки тому, що вміють тримати язика за зубами. Спочатку всі навідріз відмовлялися розмовляти. Потім погоджувалися говорити, але трішки. А щоби відкрилися – це був довгий процес. Тому розговорити їх також було нелегко. Пошук і налагодження контактів зайняли десь чотири роки.

У кулінарному плані найбільшим відкриттям для мене став суп із меню Саддама Хусейна. Кухар навчився готувати цю страву у жінки президента Іраку. Маленького Саддама виховували в домі дядька в містечку Тікрит на півночі Іраку. Його родина була справжніми злочинцями, місцевою мафією. В їхньому домі готували рибний суп за сімейним рецептом. Це дуже густа перша страва зі східними нотками. Там є мигдаль, родзинки, помідори, цибуля й часник. Абу Алі, Саддамів кухар, сказав, що до зустрічі зі мною рецепт знали тільки він і дружина Хусейна. А тепер кожен читач книжки зможе приготувати цей суп удома.

У кухаря зовсім інший погляд на диктатора, ніж в інших людей. Кухар дуже близько до влади, він, фактично, як член сім’ї. Наприклад, кухарка Пол Пота була в нього закохана. На кухню вона потрапила 16-річною, а йому було 40, саме час кризи середнього віку. Він робив усе, щоби вона в нього закохалася. І вона таки закохалася та пропрацювала на Пол Пота більше 30 років. Коли чотири роки тому я з нею записував інтерв'ю, вона розплакалася, розповідала, який він був хороший. Якби я не прочитав перед тим жодної книжки про нього, то подумав би, що Пол Пот був як Ісус Христос.

Усі кухарі диктаторів мали дружин і дітей. Таким був один із ключових критеріїв відбору. Адже якщо твій кухар одинак, йому немає чого втрачати. Він може будь-коли втекти чи сховатися. Кухар із родиною розуміє: у разі неприємностей уб’ють не лише його, а й дружину з дітьми. Угандійський диктатор Іді Амін намовляв свого кухаря брати більше жінок у дружини, щоб узалежнити його фінансово. Уганда — переважно християнська країна, втім, їхнє цивільне законодавство дозволяє багатоженство. У результаті Отонде Одера, кухар Іді Аміна, мав чотири дружини й десятеро дітей, а за всю розкіш у його житті платив президент. В Уганді чотирьох дружин могли дозволити собі лише бізнесмени й багаті люди. А Отонде, звичайний хлопець із села, теж спромігся, бо кухарював для президента. Таким чином він ніби долучився до кіл, які в нашому світі звуть олігархами. Коли Отонде врешті зрозумів, що працює для вбивці, було вже запізно. Він настільки залежав від свого роботодавця, що розірвати цей зв’язок було неможливо.

Усім тим кулінарам було набагато краще, ніж звичайним людям. Вони мали гроші, нові машини. От, до прикладу, кухар Саддама Хусейна отримував додаткових сто баксів до зарплати за смачний супчик. А зарплата і так була високою. Це ж робота мрії! Всі вони знали, чим ті, для кого готують, займаються. Знали про вбивства і війни. Хоча та робота – екстрим. З одного боку, кухар Саддама отримував сто доларів за супчик, а з іншого – щотижня їздив на фронт, де стріляли. Це нетипова робота й нетипові стосунки, там є все: і любов, і ненависть, і інші всеможливі емоції.

Швидко. Щоб він не бісився. А якщо сказати метафорою, то ми всі їх годуємо. Тобто ті люди виросли між нами й годуються нашими життями, бо це ми їх творимо. Диктатори можуть з’явитися в будь-якому місці в цьому світі. Моя книжка також і про це. — Відповідь на запитання «Як нагодувати диктатора?»"

Я робив усе для того, щоби в читачів залишалося враження про диктаторів як звичайних людей. Вибачте, але яка різниця між Вами, мною і Пол Потом? Хіба в тому, що він мав владу. Тому наголошую: вони були людьми. Вони росли між нами, так само їли, любили, ненавиділи. Мені справді казали в Польщі, що я олюднюю диктаторів. А я відповідав: «А хто ж вони, хіба не люди?». Якщо ми починаємо думати, що вони були напів людьми, напів богами чи напів чортами, то можемо забути, що ті диктатори виросли поміж нас. А нам треба пам’ятати про це. Особливо в такий важкий і важливий історичний момент, коли у світі диктаторів все більше і більше.

Я був упевнений, що ніхто ніколи не писав книжки про кухарів, які працювали на диктаторів. Тому одразу не казав Penguin Random House, про що конкретно буде книга. Не хотів, аби хтось написав її швидше. Я їм сказав, що це буде про найважливіші моменти історії ХХ і ХХІ століть із точки зору кухарів. Тобто я продав таку книгу. А потім, коли знайшов усіх героїв, взяв у них інтерв’ю і написав, сказав видавцю: «Знаєте, книжка трохи відрізняється від тієї, що ви купили. Але я думаю, вам сподобається». І їм сподобалась.

З відгуку на книгу від газети «The Washington Post»

Жодна людина не є героєм свого підлеглого, і ніхто не є однозначним монстром для свого кухаря, навіть Іді Амін, хоча він близький до цього. Це головний висновок із книги «Як нагодувати диктатора» – захопливої збірки нарисів польського журналіста Вітольда Шабловського, що складається частково з усних розмов, частково – з репортажів.

Шабловський відшукав кухарів, які пекли торти на день народження та запікали кіз для свят тиранів. Він переконав їх розповідати про все: від улюбленого супу Саддама Хусейна (тушкуєте разом рибу, помідори, абрикоси, мигдаль та приправляйте куркумою) до того, чи боялися вони коли-небудь за своє життя. Очима кухарів ми бачимо горезвісних лиходіїв, які ррзігрують інших за допомогою соусу Табаско, скаржаться на пересолені омлети, турбуючись про своє здоров’я, уникають дружин та прагнуть страв зі свого дитинства. Самі кухарі настільки ж цікаві, коли розповідають власні життєві історії і визнають (або відмовляються визнавати) свою роль, хоч і невелику, у підтримці тиранії.

Шабловський записує інтерв'ю з двома колишніми кухарями Фіделя Кастро, єдиною критикою лідера від яких було доброзичливе: він був всезнайкою. У напіврозваленому будинку, з непрацюючим телевізором та роєм тарганів, «розміром з великий палець дорослого чоловіка», Шабловський зустрічає спокійного Флореса. Як і з усіма своїми співрозмовниками, Шабловський дозволяє Флоресу довго говорити власним специфічним голосом: «…el Comandante я люблю, немовби він був моїм батьком, немовби він був моїм братом; якби він прийшов сюди сьогодні і сказав: "Флоресе, мені потрібна твоя рука", — я б відрізав свою руку і віддав би її йому».

Шабловський їде до містечка на березі озера, популярного серед Кхмерів, щоб взяти інтерв'ю в Йон Муун, веселої жінки, котра колись готувала зміїний суп для Пол Пота, а зараз проводить свої дні за переглядом європейського футболу по телевізору. «З футболістів люблю одного такого, що має таку саму лагідну усмішку, як Пол Пот. Як його звати? Не пам’ятаю. Покажи мені знаменитих футболістів, то я тобі скажу. О, цей! Мессі», – каже Муун.

Муун зітхає за тираном, який був винним у смерті 2 мільйонів камбоджійців, як школярка: «Коли я вперше зустрілася з братом Пол Потом, то оніміла. Я сиділа в його бамбуковій хатині посеред джунглів, дивилася на нього і ду­мала: "Який вродливий чоловік!"». Вона нагадує про їхнє взаємне притягання, його почуття гумору («Він був як клоун — я правду кажу!»), біль в шлунку, що його стримував, і прихильність, з якою вона готувала їжу, що допомагала йому заснути. Це жахає, і опис Шабловським сміху Муун, який «заражає, наче поліомієліт», підсилює цей жах ще більше.

Інші кухарі у цій книжці мають більш адекватне ставлення до «своїх» диктаторів. Коли Абу Алі запропонували роботу на кухні Хусейна, він знав, що це насправді наказ: «Чи міг я відмовити Саддаму? Я не знаю, але вирішив, що краще не намагатися». Його опис свого тимчасового керівника, тим не менш, пронизаний теплотою. Він згадує сльози Хусейна на похоронах друга та його дивні жарти. Коли Хусейн був щасливий, він хотів, щоб усі були щасливі і роздавав їм костюми, машини та купу динарів. Пан К., кухар албанського лідера Енвера Ходжі, пишається десертами без цукру, які він готував для свого керівника, що мав діабет, і описує їх з ніжними подробицями. «Я знав, як покращити його самопочуття, – згадує пан К. – Часто він сідав за стіл знервованим, а вставав у доброму настрої, навіть жартував. Хтозна, скільком людям я врятував у такий спосіб життя?».

Найбільш роздратований персонаж – Отонде Одера, кухар Іді Аміна. Того дня, коли Амін захопив владу в Уганді, Одера приготував плов з кози, що чекав на столі, коли Амін заходив у палац. «Коли я готував щось дуже смачне, він давав мені в конверті додаткові гроші, а за їжу дякував по п’ять разів», – каже Одера, сумний 80-річний чоловік, який був нажаханий Аміном, але водночас добре ладнав із ним.

У найбільш зворушливому уривку в книзі Шабловський порушує тему канібалізму Аміна. «Багато разів мене запитували, чи я го­тував для нього людське м’ясо, – говорить Одера. – Ні. Такого не було жодного разу. Я ніколи не бачив у холодильниках і морозильниках, якими опікувався, м’яса, походження якого не знав або якого сам би не купив. Солдати жодного разу не приносили м’яса, походження якого я не знав. Закупки робив тільки я». Спілкуючись, Шабловський розповідає нам: «Сльози капають йому з бороди на картату сорочку. Він вдивляєть­ся в мене, немовби хоче перевірити, чи я йому вірю». Такі моменти розкривають складну павутину почуттів (і моралі), пов'язаних з готуванням для тиранів: для деяких з цих шеф-кухарів важко було бачити своїх роботодавців кимось, крім звичайних людей, зі своїми помилками, поки не стало пізно. Може, неможливо розгледіти чудовисько у всій своїй жахливості, коли щодня готуєте для нього сніданок.