Голда Меїр
Ґо́лда Ме́їр (івр. גּוֹלְדָּה מֵאִיר , сп. пр. Меєрсон, нар. Ґолда Мабович; 21 квітня (3 травня) 1898, Київ, — 8 грудня 1978, Єрусалим, Ізраїль) — ізраїльська державна діячка. Одна з засновників держави Ізраїль, 4-й прем'єр-міністр Ізраїлю від 17 березня 1969 року до 1974 року.
| Ґолда Меїр | |
| |
 Стаття у Вікіпедії
| |
 Медіафайли у Вікісховищі
|
Цитати
ред.Я пам’ятаю бідність, холод, голод і страх, ніколи нічого не було досхочу – ні їжі, ні теплого одягу, ні дров, а каша була для нас справжніми розкошами[1]... — зі спогадів про дитинство |
Немає жодної різниці між убивством людини і прийняттям рішення, в результаті якого цю людину вб’ють інші. Це точнісінько те ж саме, якщо не гірше... Політичний лідер, який не вагаючись кидає власний народ у війну, не має права бути лідером[1]. |
Песимізм – це розкіш, яку євреї не можуть собі дозволити[1]... — Про єврейський песимізм |
Мир на Близькому Сході настане тоді, коли араби любитимуть власних дітей більше, ніж вони ненавидять євреїв[1]. — Про перспективи завершення війни на Близькому Сході |
З промови в Кнесеті, 26 травня 1970 року
ред....Ми проінформували уряди про небезпеку нової фази радянського втручання. Ми пояснили, що створилася ситуація, яка повинна тривожити не тільки Ізраїль, а й усі держави вільного світу. Не можна забувати урок Чехословаччини. Якщо вільний світ, і особливо Сполучені Штати, його лідер, залишаться байдужі і не зроблять жодної спроби стримати Радянський Союз від настільки значного егоїстичного втручання в конфлікт, до якого він не має ніякого відношення, тоді в небезпеці такого втручання перебуває не тільки Ізраїль; жодна мала чи навіть середня держава не зможе жити в безпеці в своїх кордонах[2]. — З промови в Кнесеті, 26 травня 1970 року |
...Через три роки після Шестиденної війни ми можемо стверджувати, що в міжнародній свідомості вкоренилися два фундаментальні принципи: право Ізраїлю залишатися в кордонах припинення вогню, не відступаючи ні на крок, аж до укладення мирного договору, що встановить безпечні і загальновизнані кордони держави, і його право захищати себе й одержувати все необхідне для оборони й безпеки[2]. — З промови в Кнесеті, 26 травня 1970 року |
...Прагнення до миру — не тільки основа нашої політики, це наріжний камінь усього нашого життя і діяльності з відновлення державності на своїй землі. Повернувшись у свою країну, щоб облаштувати нові поселення і творити нове життя, ми будували всі свої дії на такому фундаментальному принципі: ми прийшли сюди не для того, щоб виганяти арабських жителів, в для того, щоб працювати разом з ними в мирі і процвітанні заради спільного добра[3]. — З промови в Кнесеті, 26 травня 1970 року |
Заради досягнення миру я готова вирушити в будь-який час у будь-яке місце, зустрітися з будь-яким офіційним керівником будь-якої арабської держави, щоб вести переговори в дусі взаємної поваги і рівності, без попередніх умов і з ясним усвідомленням того, що спірні питання можна розв'язати, що на Близькому Сході досить місця, щоб задовольнити національні сподівання як усіх арабських держав, так і Ізраїлю, і що замість даремного кровопролиття і нескінченної війни можна інтенсифікувати прогрес, розвиток і співробітництво між усіма народами нашого регіону[3]. — З промови в Кнесеті, 26 травня 1970 року |
З мемуарів «Моє життя» (1975)
ред.…З іншого боку, припускаю, є тільки дві відповіді на випробування національного масштабу. Можна здатися, скласти руки і сказати: «Це неможливо». А можна зціпити зуби й боротися на стількох фронтах, на скількох потрібно, стільки, скільки потрібно, – саме так вчинили ми, і саме це робимо сьогодні[4]. — Розділ «Ми будемо боротися проти Гітлера», ст. 135 |
Тоді ми зрозуміли те, про що багато хто підозрював уже давно: наші муки не болять жодному іноземному уряду так, як нам, і жоден іноземний уряд не цінує життя євреїв, як ми. Це не дуже складний урок, і ми вже навряд чи його колись забудемо, але приголомшує те, що решта світу (за дуже малими винятками), здається, вже викинула його з голови[4]. — Розділ «Боротьба проти британців», ст. 150 |
Жоден рух не протриває довго, якщо в нього кепський провід, а за мету він ставить винятково шантаж і кровопролиття, навіть якщо в нього при цьому багато грошей, і його підживлює політика умиротворення (а зараз світ знову вдається до тієї самої політики умиротворення, яка зроду не приносила нічого, крім катастроф)[4]. — Розділ «Боротьба проти британців», ст. 160 |
Друзі, у нас війна. У Палестині не знайдеться жодного єврея, який не поділяє віри в нашу перемогу. Такий дух нашої країни… Але самим звитяжним духом не здолати рушниць і кулеметів. Рушниці й кулемети без духу небагато варті, але дух без зброї можна зламати разом з тілом. |
Отже, тепер ми стали доконаним фактом. Залишалося єдине питання (хоч як дивно, актуальне до сьогодні): як нам вижити. Не «чи вдасться нам вижити», а саме «як». Уже вранці 15 травня почався збройний наступ єгиптян з півдня, сирійців і ліванців з півночі й північного сходу, йорданців та іракців зі сходу. Араби вихвалялися, що зітруть Ізраїль з лиця землі вже за десять днів, і, суто теоретично, того тижня ці заяви могли здатися небезпідставними... |
Не можу сказати, що ми стали близькими друзями, проте, побачивши його[5] у палаці та згадуючи самотнього вигнанця в Єрусалимі 1930-х, я відчула, наче хоч цього разу запанувала справедливість, і дуже засмутилася, коли навіть він – попри весь його досвід замирення – нас не підтримав. Це ще раз довело (хоча мені на той час і не треба було жодних доказів), що в цьому світі можна покладатися тільки на себе[4]. — Розділ «Африканці й інші друзі», ст. 314 |
Уже за кілька днів виявилося, що ставка тут – наше життя. Ми лишилися самі – у найбуквальнішому значенні цих страшних слів. Ми завжди вважали себе частиною західного світу, а той нас вислухав, почув, що ми перебуваємо у страшній небезпеці, і відмовився допомагати, хоча прості люди й дипломати однаково нам співчували. Ми почали готуватися до неминучої війни[4]. — Розділ «Ми покинуті напризволяще», ст. 329 |
Проте навіть у найгірші моменти тих перших днів, коли ми вже знали, які втрати несемо, я не втрачала віри в наших солдатів та офіцерів. У силу духу Армії оборони Ізраїлю та їхню здатність ставити чоло будь-якому виклику. Я не втрачала віри в нашу перемогу, адже знала, що рано чи пізно ми переможемо. Та в мене серце краялося від повідомлень про те, яку ціну ми за це заплатимо людськими життями. Ніколи не забуду дня, коли я почула найпесимістичніший прогноз. |
Мені хочеться лише одного: ніколи не втрачати відчуття вдячності за все, що було дано мені, відколи я вперше почула про сіонізм у маленькій кімнатці в Російській імперії й аж до сьогодні. Після п’ятдесяти років на цій землі, де п’ятеро моїх внуків виросло вільними євреями у своїй країні. Хай ніхто не сумнівається: наші діти й діти наших дітей ніколи не погодяться на менше[4]. — Розділ «Кінець шляху», ст. 422 |
Про Ґолду Меїр
ред.Життя її повчальне і навчальне хоча би з тієї точки зору, що воно зламало певні усталені тисячоліттями стереотипи про роль і місце жінки у суспільстві. Меїр стала політиком першої величини, з нею зустрічалися «сильні світу цього», до її думки прислухались. Все, чого вона досягнула – вона досягла завдяки власним переконанням, наполегливій праці – фактично, це можна розцінювати як свого роду бунт проти усталених релігійних вікових традицій[6]. |
|||||
| — Андрій Руккас |
Примітки
ред.- ↑ а б в г Сьогодні - 121 рік від дня народження першої "залізної леді" Голди Меїр
- ↑ а б Промови, 2009, с. 258
- ↑ а б Промови, 2009, с. 259
- ↑ а б в г д е ж и к Урок стійкості. Цитати з «Мого життя» Ґолди Меїр
- ↑ очільника Ефіопії Хайле Селассіє
- ↑ Україна, з якої колись тікала Ґолда Меїр, тепер вважає її своєю героїнею
Джерела
ред.- Промови, що змінили світ. Упоряд. Хорошевський А. Ю.. — Харків: Фоліо, 2009. — 362 с.
