Грабович Григорій Юлійович

Юрій Григорій Грабо́вич, англ. George G. Grabowicz (* 12 жовтня 1943, Краків, Генерал-губернаторство) — український і американський літературознавець, професор кафедри української літератури Українського наукового інституту Гарвардського університету, засновник і головний редактор часопису «Критика» (Київ). У 2012—2018 роках — голова Наукового товариства Шевченка у США.

Юрій Григорій Грабович

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Бажання бачити в авторах колективних речників є зрозумілим, однак «нефортунним». Наприклад, чудового недооціненого поета Олега Лишегу важко уявити речником. Та й як бути речником у добу модернізму та постмодернізму? Це звучить дещо ретро.

Кожна спільнота має право і потребу знати про себе, цінувати те, що є позитивне, захищати свої Богом дані права. Наприклад, мову, національні надбання, національну колективну пам'ять. Тим більше враховуючи теперішню глобальну екосистему, де постійно гинуть мови. Де культури нівечаться через глобалізм. Треба зберігати різноманітність людських суспільств, а не думати концепціями злиття.

Колись нас хотіли злити в один радянський народ – крипторосійський. І сьогодні навіть після стількох років незалежності так важко зберігати елементарні речі. Бо люди ще не мають упевненості, що потрібно вивчати і берегти українську мову.

Ми маємо державу, аби вона вповні виконувала всі функції. Звичайно, треба робити військо якнайефективнішим, але саме культура є ядром, навколо якого будується ідентичність. Якщо Україна стане винятково бізнес-проектом, вона втратить сенс.

Ми не повинні думати, що Україна – унікальна. Вона є частиною світу. У світі багато цікавого і дикого відбувається водночас. Біда в тому, що українська ситуація така погана, бо основні процеси ще не завершені. Об'єктивно можна казати, як вважають деякі західні аналітики, що Україна як держава ще не відбулася. На жаль, українська нація також подекуди ще не відбулася. Я б не казав, що це є failed nation — суцільно незавершена нація. Але її стан дуже незадовільний, якщо порівнювати з поляками, чехами, угорцями. Суспільству (бо нація передусім втілюється в суспільстві) бракує елементарного – інституцій, які могли би спонукати медії бути якіснішими.

Розпад Нью-йоркської групи десь в середині 1970-х років не породив вакууму або тиші. Голоси й далі лунали, тексти — хоч і не так часто — творилися, але відчуття центру, а з ним і певної життєвості у літературному кліматі, зникло. Та фаза еміграційної поезії, що настала після розпаду Нью-йоркської групи з кінцем 1970-х й тривала десь до половини 1980-х років, позначена набагато слабшим літературним життям і щораз більшим розпорошенням. — «Голоси української еміграційної поезії»

Суспільство повинне бути подібне до парку, в якому все акуратно прибрано, трава пострижена. Потрібні структури, які дбають про якість. Якщо ми маємо навчальну програму, то міністерство та інші інституції повинні дбати про якість у цій програмі. А цього немає.

Українська сучасна література стала такою цікавою завдяки молодому поколінню авторів. Чудовий поет Богдан Бойчук, із яким я чимало полемізував свого часу, і вся Нью-Йоркська група були свідомі естафети, яку вони прийняли, а також того, що кожне покоління естафету передає. Старшим поколінням для них були поети-емігранти, з якими можна було говорити і які хотіли говорити.

У ХІХ столітті література мала імпліцитну роль націєтворення, однак це не означало, що така роль затьмарювала естетичні функції. Проте з часом тенденції лише посилилися: в «Історії українського письменства» Єфремова література суцільно постає як питання національної справи, не кажучи вже про «криптоісторію» Володимира Радзикевича, а тим паче – совєтські часи, коли історія літератури була не набором знань про процес, а питанням напучування і навчання, канону та школи.

Як Шевченко лишатиметься для нас живим та актуальним, якщо ми не підходитимемо до нього з новим інструментарієм? Ті, хто читає мої праці із розумінням, бачить, що в них нема намагання принизити поета чи скандалізувати тему, це лише спроби адекватно, згідно з чинними критеріями світової науки прочитувати його спадщину.

Я не є прихильником якогось «блискучого відокремлення», як колись казали в міжвоєнному періоді (позиція Донцова). Треба бути в контексті, мати певний освічений прагматизм, але не будь-яким коштом. Відкритість повинна бути. Але і принциповість також, та не доктринерство. Ці речі приходять із досвідом.