Бойчук Богдан Миколайович

Богдан Миколайович Бойчук (11 жовтня 1927. с. Бертники Монастириського району Тернопільської області — 10 лютого 2017, Нью-Йорк) — український діаспорний поет-модерніст, прозаїк, перекладач та літературний критик.

Богда́н Бойчу́к

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Десь у 70-80-х роках поезія стала мені затісна і я вирішив взятися до прози. І, звичайно, не почав писати короткі речі, а хотів написати цілу трилогію, яка б охопила частину мого життя. Ну, трилогія мені звичайно не вийшла, бо я ще не був готовий.

Люблю інтелектуалізм в літературі. Колись улюбленим письменником був Томас Манн — людина універсальна.

Мені дуже подобається міні-роман «Прощання в Парижі» в легкому французькому стилі. Я в цій книжці затираю границі між поезією і прозою. І «Прощання в Парижі» було також моїм прощанням з прозою. Якось так раптово. Я вернувся до поезії.

Після того, що я пережив під час війни я почав ставити питання: чи Бог існує?; якщо існує, то як він міг таке дозволити? Що дійсно є призначенням людини? Це вічні питання, на які немає відповіді. Для нашої генерації старався дати відповідь екзистенціалізм. Жан-Поль Сартр просто казав, що Бога нема, людина немає ніякого призначення, немає ніякої сутності. Альбер Камю був більш поблажливий. Він казав, що те, що людина робить все таки має значення. І тим, що людина робить, творить сама себе, мені це дуже відповідало, бо я любив працювати, все життя щось робив, тобто творив сам себе і був дуже задоволений.

Скажу так: кожна нова генерація приходить, щоб творчо заперечити попередню. Природно, що члени Нью-Йоркської групи починали українську літературу від себе... Але наші «батьки»: Євген Маланюк, Василь Барка, Тодось Осьмачка, Вадим Лесич — були мудрими. Вони приходили на наші читання, зустрічалися з нами за келихом вина у ресторанчиках чи кав’ярнях, ми запрошували їх у гості додому і... так ми подружилися. Звичайно, те старше покоління мало свою поетику, а ми — свою. Але щоразу, коли я приходив до Маланюка, з яким жив по сусідству, той читав нові вірші і хотів знати, чи є ще в них вогонь, як він висловлювався. Отже, його цікавила думка Бойчука, хоч мою поезію він не сприймав всерйоз... А в Україні дійшло до надто гострого конфлікту, коли молоді письменники не розмовляють із старшими. Це ненормально!

Шістдесятники були дуже популярні свого часу, бо акцентували політику. Нью-Йоркська група розвивалася без популярності, акцентуючи естетику. І ми виграли. Бо мій друг, славний американський поет Стенлі Кюніц, знав також Драча, перекладав його вірші. І весь час питав мене: «Ну як там Іван?». Коли я йому сказав: «Іван пішов у політику», він відповів тоді: «That is the end of his poetry» (Це кінець його поезії). І це правда. Треба стояти на творчих, а не політичних принципах.

Щойно після 2000-ого року я написав роман «Дві жінки Альберта». Я не був дуже задоволений тим романом, але я зрозумів прозу. Я зрозумів композицію прози і вже знав що з прозою робити. Я маю кілька цікавих романів. Думаю, «Над сакральним озером» дуже добра річ.

Я не спішуся, бо нема куди спішитися. Вірш приходить — я записую, приходить із пам’яті чи з минулого — записую. Значить, ще маю ціль до смерті. А далі побачимо, як буде після смерті.

Цитати з віршів

• Але, можливо, це вже настання Судного дня:
  останній крок
  затихло в роті
  застигли жили на вапно
  очиці залила сліпота
  кричимо
  рятунку просимо дарма
  в його склепіннях занімілих
  озвалася одна земля
  одкривши діри

• Відкрий уста мої,
  щоб слова виходили
  повні і чисті,
  як сльози,
  обдихані духом
  Твоїм.
  

Щоб на галявині віддиху
Твого
зазвучали фіялково.

І заходили в душі
опущених,
наче надія на
Тебе.

( «Устні мої отверзеши», цикл «Молитви»)

• вночі ґестапо пробивало пострілами темряву,
  дірявило її — і через діри затікав у мою кімнату
  плач жінок і дітей. Крізь мури пропихалися
  тремтячі руки і благали милосердя.
  Такі були три спроби охопити добу.

(«Любов у трьох часах»)

• Десь суть була,
  осталися одгадки,
  десь дім стояв,
  та як його знайти?
  

[...]
Так:
десь дім стояв,
а може, не стояв;
була десь ціль,
а може, не було.
Я йшов кудись
і знав:
мій шлях — в нікуди;
я йшов і знав:
мій хід — життя.

(«Десь суть була...»)

• Ішов ріллею.
  Срібна голова
  звисала між плечима.
  Обличчя
  боронами зрите,
  і борозни в ногах.
  

Ішов.
У жмені репаній
останній клаптик неба,
у серці
грудка чорнозему.
А сонце розливалося
під босими ногами
і пекло.

Упав хрестом.
Клаптик неба
виховзнув з руки.
Торкнув устами
лоно чорної землі
і почорнів.

(«Селянин»)

• облипаєш залицяннями мужчин
  на сорок другій вулиці
  голими грудьми
  ковськими бердами
  набряклими вустами...

(«Любов у трьох часах»)

• помариш ще білолистям
  щоб виросло білими персам
  дівочі перса облистило
  щоби об пестило...

(«Любов у трьох часах»)

• Тут грілися мандрівки нашої шляхи,
  бо тіло гостем увійти хотіло,
  коли до заходу топився смолоскип; —
  незнаним гостем до твойого тіла.

(Мандрівка тіл // с. 67)

• Я чекаю, поки
  стопляться під місяцем
  дахи
  на Bleecker Street
  і пам'ять набубнявіє
  від мітів.
  

[...]
Мури
тиснуть тих,
які кохаються
вночі,
розшарпані
гарячим саксофоном;

по коханні
хлопець кидає в горнятко серця
тридцять срібняків.

(«Вірші вибрані і передостанні»)

Про Богдана Бойчука

	Про подиву гідний обсяг його діяльності в літературному та театральному середовищах української еміграції свідчать видані ним журнали і редаговані книжки (чого варті хоч би підготовлена разом з Рубчаком антологія «Координати» (1969) або ж записані ним «Спомини» Йосипа Гірняка про «Березіль»!), але й не тільки вони. [...] А свідченням Бойчукових власних творчих шукань є кільканадцять книжок поезії, прози, драми.
	— Марко Роберт Стех, 2006

Джерело

• Бойчук, Богдан. Вірші кохання й молитви: Поезії. — К.: Факт, 2002. — 102 с.