Деркачова Ольга Сергіївна

О́льга Сергі́ївна Деркачо́ва (16 серпня 1978 Калуш Івано-Франківської області) — українська письменниця. Докторка філологічних наук, професорка кафедри педагогіки початкової освіти Педагогічного факультету Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Членкиня Національної спілки письменників України з 2010 р., Національної спілки журналістів України з 2019 р.

Ольга Деркачова

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Дуже багато точиться дискусій про те, що книга зникне як така, що її витіснить взагалі електронний формат. Але подивіться, скільки часу минуло, а книга є з нами і вона нікуди не зникає. Тобто, щось з’являється, а книга з ним завжди існує паралельно. Мені здається, що книга це те, що буде завжди. Скільки буде людина, стільки буде і книга.

Є література хороша або не дуже, а хто її пише, чоловік чи жінка, – то вже питання другорядне.

Здебільшого пишу про закоханих жінок, хоча дуже би хотілося написати про кохання чоловіче від першої особи, але не знаю чи коли-небудь вдасться. Чоловіки – абсолютно відмінні від жінок люди. І збагнути жінкам їхній світ... Не знаю, чи вдасться мені коли-небудь. Боюся, що ні. Але зрештою, чи потрібно це мені?

З містом мені пощастило, як і з фахом. У нас направду літературне місто з його специфічною атмосферою та енергетикою. Воно невеличке – і в цьому його шарм. Щодня ходжу на роботу пішки і милуюся ним. Його людьми та будинками. Таке місто не може не впливати на мій літературний світ. І якщо уважно почитати мої твори і знати Івано-Франківськ, то безпомильно впізнаєш це місто.

І коли ти гроші заробляєш, то мусиш знати: для чого вони тобі? В цьому захопленні, біганині ми забуваємо про все інше. Можливо, якось треба постановити собі, що хоча би з рідними і близькими ти мусиш знайти час спілкуватися. Не лише на дні народження, а просто взяти, потелефонувати і спитати: як ти?

Кожне кохання має присмак болю і гіркоти. Інакше воно не кохання. Наприклад, ми хвилюємося за рідну людину, коли вона не вдягнулася тепло, а на вулиці мороз, нам боляче, коли тому, кого ми любимо, боляче, нам страшно, коли нас не розуміють або намагаються приховати свої почуття до нас під маскою цинізму, і так далі.

Кохання – це не лише казка, в якій всі живуть довго і щасливо. Це важка робота над собою і над тим, щоб не переінакшувати і не прогинати під себе, не ламати того, хто біля тебе, бо людина, коли кохає, водночас сильна і беззахисна, тому може наробити багато дурниць, від яких потім буде боляче обом. Тобто це не робота над самим коханням і збереженням його, бо нічого насилу зберегти не можна. Це робота над тим, щоб не боятися бути щирим і відкритим. Але це такий гарний стан – коли ти відчуваєш, що комусь потрібний і хтось потрібний тобі, коли ти живеш з калатанням серця.

Мої герої – часто наївні та відкриті диваки, яких не розуміють або просто обходять стороною. Їм так мало треба для щастя і водночас так багато – розуміння та душевного тепла. Мабуть, це і є те основне повідомлення до читача: не забувати про те, що ти комусь потрібен і хтось потрібен тобі, боротися з байдужістю та порожнечею, що може утворюватися всередині нас. А ще не боятися любити. Це теж дуже важливо.

У «Синдромі підcніжника», першій книжці, я писала, що кохання – це жаль до очей навпроти. У «Повидлі з яблук» – це ще не боязнь відпустити, якщо не можеш втримати, це відповідальність за серце, куди тобі дозолили зазирнути і оселитися там, бо довіряли. Тепер ще додала би, що кохання – це життя у ритмі ніжності та тихої радості від того, що хтось поряд відкриває тобі інші світи і пускає у свій простір.

Франківськ для мене – особливий. Хоча люблю всі українські міста, бо ж міста – це і люди. І в кожному місті обов’язково знайдеться хоча б одна близька тобі духом людина. Із закордонних люблю Вільнюс, Шяуляй, Варшаву, Краків...

Я взагалі дивуюся – у нас всіх є телефони, і ми знаходимо час вирішувати справи по телефону, але не маємо коли потелефонувати до близьких людей. Ми мусимо знайти гармонію, і увага до нас повернеться. Взаємоувага стане нашим киснем і це буде прекрасно.

Як письменниця, я розумію, що, наприклад, мене не буде, але будуть мої книги. Тоді я буду до когось промовляти голосами своїх персонажів.