Зарицька Катерина Миронівна

членкиня ОУН, політичний в'язень

Катерина Миронівна фон Зарицька гербу Новина[1][2] (псевдо: «Монета»; 3 листопада 1914, м. Коломия — 29 серпня 1986, м. Волочиськ, Хмельницька область, УРСР) — член ОУН, зв'язкова Романа Шухевича, організатор і керівник Українського Червоного Хреста, дружина Михайла Сороки, донька видатного математика Мирона Зарицького, мати художника Богдана Сороки.

Катерина Зарицька
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

ЦитатиРедагувати

  •  

Взагалі, я мушу подякувати Вам за чудову молодість, дитячі літа, які я мала завдяки Вам. Тепер, коли я пізнала життя в цілій його глибині і ширині, можу з успіхом сказати: «Яке ж цікаве, гарне життя у мене було![3]» — з листа до рідних, написаного з верхньоуральської тюрми

  •  

Все наше життя проходить під знаком радіо. Місяць тому, в 2 год. після обіду, у нас вмонтували репродуктор. Спочатку ми, як п’яниці до горілки, кинулися слухати все, зачинаючи від музики до об’явлень. Ми мовчали, щоб не перешкоджати одна одній. Нам жалко було йти на прохід, хоч і там роздавався голосник. Все життя пішло вшкереберть. Найкращі музичні передачі бувають після 10 год. вечера, отже, після відбою. Лягаємо в ліжко, але слухаємо до 12 год. ночі, а в суботу і неділю аж до 2 год. Ні книжки, ні газети ніхто не брав у руки. Через якийсь час наш музичний голод успокоївся, ми начали вибирати, що краще[4]. — з листа до рідних, написаного з Володимирського централу

  •  

Вся я пірнула у науку. Колись Унько рисував передо мною всі принади науки, і я хоч завжди любила вчитися, однак щойно тепер насолоджуюся нею вповні, коли всі інші можливості відійшли[5]. — з листа, написаного з верхньоуральської тюрми

  •  

Вчора ми були в кіно на фільмі «Мічман Панін». Сильно подобався нам. Там, властиво, нема жіночих ролей, нема любовної інтриги, а сюжет такий інтересний, що ми цілий час з напруженням слідкували за розвитком подій. Приємно було вернутися в камеру перед 10 год. Т. Поля чекала нас з кип’ятком. Ми ще трохи обговорювали найцікавіші епізоди і, приємно схвильовані, заснули. Йти в кіно – це велика подія у нас. Найперше те, що пройти чотириста метрів – це вже незвичайна приємність, коли звичайно наш життєвий простір вимірюється кількома кроками. Потім чекаємо, який буде журнал перед фільмом, бо в журналі подорожуємо по всіх усюдах. Ну, і, накінець, сам фільм, хоч який би він був простенький, дає на якийсь час нові враження[6]. — з листа до рідних

  •  

Людкевича я знаю і пам’ятаю його ще не таким старим. Коли я ходила в музичну школу ім. М. Лисенка, він викладав у нас теоретичні предмети, а між іншим провадив у нашій групі сольфедж. Нам тоді незвичайно подобалося, що він весь морщився, немов від фізичного болю, коли хто-небудь із учеників не видержував ритму чи фальшував терції і октави. Ми були такими шибениками, як Ти з Баньом і Юрком тепер, і часто навмисно робили промахи, а він ловив себе за вухо і стогнав: «Ай-яй»[7]! — з листа до сина

  •  

Не раз мені приходить на думку, що вам там тяжко зрозуміти, як можна жити так цілими роками і не попадати у відчай, а найти силу, щоб створити собі духовне життя і надати йому цінний чи хоч би гарний зміст. Виходить, що можна, бо живучість людини велика і всюди її дух прямує до підкорення собі умов, які несе судьба. Не можна робити того, що хочеться, але можна всюди жити по-своєму[8]. — з листа до рідних, написаного з верхньоуральської тюрми

  •  

Ну уяви собі, що я пішла в монастир. А чи ж там не можна бути щасливим? Отже, все в порядку! Усміхнися, подумай, що в Тебе трохи чудаковата дочка, але найважніше – перестань вважати її нещасною[8]. — з листа до рідних, написаного з верхньоуральської тюрми

  •  

Пригадую, раз сиділи ми вдвоє з Тобою на тапчані в кімнаті Бабусі. Ти був ще маленький. Ми розмовляли, і я запитала Тебе: «Хто такий Богдан і мама?» Ти сказав: «Богдан і мама – великі приятелі». Я впевнена, що воно так було і так залишиться. Очевидно, краще було б нам жити разом. Я б ділилася з Тобою своїм життєвим досвідом і помагала ставати людиною. Однак, хоч судьба рішила інакше, нічого не повинно змінитися. Ти мусиш сам роздумувати і працювати над собою, а я буду укладати своє життя з думкою про Тебе. І якщо моє життя буде повне гарного і доброго змісту, то я вірю, що це поможе Тобі. Чи не так[9]? — з листа до сина

  •  

Чи знаєш, що це значить – утерти комусь сльозу? Яке душевне вдоволення воно приносить! Взагалі, Мамусю, Ви, «цивілі», не маєте уявлення, яке життя може бути гарне і цікаве, як можна щиро, від душі сміятися, радіти[4]... — з одного з перших листів до матері

  •  

Я проваджу надзвичайно здоровий спосіб життя під кожним оглядом. Рано роблю руханку і масаж холодною водою, сплю при відкритому вікні, а цілий день заповнений або інтересними заняттями, або розмовами. То я зараз після пробудження ще на ліжку відмахую свою індивідуальну серію вправ. Ввечері робимо вправи на кровообіг. Як тільки потепліє і скинемо бушлати, почнемо серію віддихових вправ на прогулянці[10]. — з листа до рідних, написаного з Володимирського централу

ПриміткиРедагувати

  1. Возняк Григорій, Осадча Олена, Сорока Люба.Мирон Зарицький — поет математичних формул. — Тернопіль : Навчальна книга — Богдан, 2009. — С. 5. — ISBN 978-966-10-0536-4.
  2. Богдан Сорока I. Родина.
  3. Зарицька, 2015, с. 32
  4. а б Зарицька, 2015, с. 196
  5. Зарицька, 2015, с. 19
  6. Зарицька, 2015, с. 204
  7. Зарицька, 2015, с. 30
  8. а б Зарицька, 2015, с. 193
  9. Зарицька, 2015, с. 206
  10. Зарицька, 2015, с. 24

ДжерелаРедагувати

  • Леся Онишко. Нам сонце всміхалось крізь ржавії ґрати...». Катерина Зарицька в українському національно-визвольному русі. — Торонто — Львів: Літопис УПА, 2015. — 928 с. — ISBN 978-966-2105-04-9