Куліш Пантелеймон Олександрович

Пантелеймон Олександрович Куліш (1819–1897) — український письменник і громадський діяч. Автор історичного роману «Чорна рада» (1846).

Куліш Пантелеймон Олександрович

Стаття у Вікіпедії

Роботи у Вікіджерелах

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

• Відродження духу народного в діяльності невеликої верхньої верстви залежить від близькості цієї верстви до маси й любові до неї.
• «Малоросійські простолюдини на питання „звідки ви?“ будуть відповідати „з такої-то губернії“; але на питання „Хто ви? Який народ?“ не знайдуть іншої відповіді, як тільки: „Люде, так собі народ та й годі“. „Ви русскіє? — Ні. — Хохли? — Якії ж ми хохли? (Хохол — слово лайливе, і вони його відкидають). — Малоросіяни? — Що то за маросияне? Нам його й вимовить трудно“ (Малоросіянин — слово книжне і вони його не знають). Словом, земляки наші, даючи називати себе Руссю, Черкасами, чим завгодно, самі себе називають тільки людьми і не присвоюють собі ніякого власного імені…»

Простолюдин наш, за всієї байдужості до того, що нині перед ним діється, надзвичайно схильний мріяти й часто з нічев'я добуває дивовижні надії: новий доказ юности племені, яке передчуває краще життя попереду.

• - Скажи менi , як же ти можеш глядячи смертi в очi ще й жартувати ?

- Та хiба все наше життя не жарти ?

• А дівочому серцю що і молоденька краса, що і козацька слава, коли до неї козак не горнеться?
• А собi думав що я смичок , а всi люди то скрипка , як смикну а вони й заграють ! Як наче не живу , а весiлля справляю !
• А тим часом дбаймо про свою словесну автономію, творімо свою автономічну будучину, знаймо добре, що ми в себе дома, серед своєї рідної сім'ї, у своїй рідній хаті, що нам ніхто її не дасть, ніхто не відійме, ніхто ж і не обогріє та й не освітить її так, як ми самі.
• Адам був чоловік не нашого брата, та й той спіткнувсь на Єву!
• Адже пристрасть засліплює зір, А бажання - се ж чари, Плодить оку і світ, і богів, Як пустиннії мари.
• В нас над усе - честь і слава, військова справа, щоб і сама себе на сміх не давала, і ворога під ноги топтала. Про славу думає лицар, а не про те, щоб ціла була голова на плечах. Не сьогодні, дак завтра поляже вона, як од вітру на степу трава; а слава ніколи не вмре, не поляже, лицарство козацьке всякому розкаже!
• Вам жизнь іздається казнає-чим. Хата, піч, подушки - ото вам і все щастя. А козакові поле не поле, море не море, щоб ізнайти долю. Козацька доля в Бога на колінах. Туди і рветься наша душа...
• Весело й тяжко згадувати нам тебе, старий наш діду Києве! Бо й велика слава не раз тебе осіяла, і великії злигодні на тебе з усіх боків збирались ... Скілько-то князів, лицарства і гетьманів добуло, воюючи за тебе, слави; скілько-то на твоїх вулицях, на тих старосвітських стогнах, на валах і церковних цвинтарях пролито крові християнської! Уже про тих Олегів, про тих Святославів, про тії ясири половецькії нічого й згадувати. Ту славу, тії злигодні вибила нам із голови безбожна татарва, як уломився Батий у твої Золоті ворота. Буде з нас і недавніх споминок про твою руїну.
• Відродження духу народного в діяльності невеликої верхньої верстви залежить від близькості цієї верстви до маси й любові до неї.
• Віщуванням новим Серце моє б'ється, — Через край із серця Рідне слово ллється...
• Воскреснеш, нене, встанеш з домовини... Тебе я словом правди привітаю, І розіллється слава України По всій вселенній, од краю до краю.
• Гора з горою не зійдеться, а чоловік з чоловіком зійдеться.
• Два коти в одному мішку не помиряться...
• Дивляться на Божий мир із бочки, тільки не з порожньої, як той Діоген, а по шию в горілці.
• Дівка, кажуть, як верба: де посади, там і прийметься.
• Дожились вражі сини до порожніх кишень, то й заводять між народом трусу, щоб під каламутний час людським добром наживатись.
• Доля звичайно тих найвище підносить, кого думає найнижче зіпхнути. Не гордуй бідними, не гордуй низькими, не гордуй робучими, боярине, бо хто ще знає, до котрої хто криниці прийде воду пити!
• Душа в чоловіка одна, що в козака, що в жінки: занапастивши її, другої не добудеш.
• Жіноча річ коло печі, а нам, козакам, чарка та шабля.
• І то ж бо правда, що коли будеш укупі з тим, кого любиш, то день так швидко пробіжить, як часиночка.
• Коли в нас заведеться добро, то й москалю буде лучче.
• Коли взявсь брехати по-собачи, то й пропадеш, як собака!
• Колико-то гробів, а всі ж то тії люде жили на світі, і всі пішли на суд перед бога! Скоро й ми підем, де батьки і діди наші.
• Мабуть, вас няньки вже змалечку загодовують такою кашею, щоб і з сивим волосом не перестав чоловік липнути до баб!
• Мало чого не буває, що п'яний співає!
• Малоросійські простолюдини на питання „звідки ви?“ будуть відповідати „з такої-то губернії“; але на питання „Хто ви? Який народ?“ не знайдуть іншої відповіді, як тільки: „Люде, так собі народ та й годі“. „Ви русскіє? — Ні. — Хохли? — Якії ж ми хохли? (Хохол — слово лайливе, і вони його відкидають). — Малоросіяни? — Що то за маросияне? Нам його й вимовить трудно“ (Малоросіянин — слово книжне і вони його не знають). Словом, земляки наші, даючи називати себе Руссю, Черкасами, чим завгодно, самі себе називають тільки людьми і не присвоюють собі ніякого власного імені…
• Нас послано тільки пророкувати воскресення мертвих і будить сонних. Се наше діло.
• Не можна, мабуть, інше, як тілько горем да бідою, довести людей до розуму.
• Нерівними на світ народжаємося, а рівними вмираємо!
• Ні, вже, мабуть, шкода перемішувати тісто, вийнявши з печі! Яке посадили, так і спечеться.
• Отак-то завсегда доводиться нам там честь да слава! Збоку дивляться люде, дивуються, що блищить, сіяє, а в серце ніхто не загляне. Тут день і ніч мізкуєш розумом, не знаючи спочинку, а тут під боком гадюки сичать і на твою душу чигають.
• Перевелись тепер лицарі в Січі: зерно висіялось за війну, а в кошу осталась сама полова.
• Погано було за ляхів, та вже ж і наші гуляють не в свою голову!
• Поки ляхи да недоляшки душили Україну, туди втікав щонайкращий люд з городів; а тепер хто йде на Запорожже? Або гольтяпака, або злодюга, що боїться шибениці, або дармоїд, що не звик заробляти собі насущного хліба. Сидять там окаяннії в Січі да тілько п'янствують, а очортіє горілку пити, так і їде в городи да тут і величається, як порося на орчику.
• Простолюдин наш, за всієї байдужості до того, що нині перед ним діється, надзвичайно схильний мріяти й часто з нічев'я добуває дивовижні надії: новий доказ юности племені, яке передчуває краще життя попереду.
• Рідко, може, єсть на Вкраїні добра людина, щоб ізжила вік, да не була ні разу в Києві.
• Своєї мови рідної і свого рідного звичаю вірним серцем держітеся. Тоді з вас будуть люди як слід, тоді з вас буде громада шановна і вже на таку громаду ніхто своєї лапи не положить.
• Се вже так завсегда буває, що скоро чоловік зробить добре діло, то сатана, не за хлібом його згадуючи, і підсуне іскушеніє...
• Сі баби ніяк не збагнуть, шо сьогодні можна з чоловіком рубатись на всі застави, а завтра гуляти в купі по-батерськи. Не знать як дивляться на божий світ. Сказано — баби.
• Сказано - козаки: байдуже їм про жінок, як заходяться з військовими речами.
• Слави треба мирові, а не тому, хто славен? Мир нехай навчається добру, слухаючи, як оддавали жизнь за людське благо; а славному слава у бога!
• Сьогодні пан, а завтра пропав.
• Так нема ніде правди? Ні в своїх, ні в чужих?
• Так-то усе те лихо минулось, мов приснилось. Яке-то воно страшне усякому здавалось! А от же, як не божа воля, то їх і не зачепило. Се так, як от інколи схопиться заверюха — громом гримить, вітром бурхає, світу божого не видно; поламле старе дерево, пови-ворочує з коріннєм дуби й берези; а чому указав господь рости й цвісти, те й останеться, і красується весело да пишно, мов ізроду й хуртовини не бачило.
• Тіло потішається, як чоловік зап`є, а душа погибає; от і все.
• Тяжко жить на світі, а хочеться жить.
• Уже коли рвати, то рви, не дьоргавши!
• Уже пора нам знати, що нема там добра, де нема правди.
• Усяке багатство, усяка слава - усе воно суєта суєт; і шабля, й булава з бунчуком, і горностайова кирея поляжуть колись поруч із мертвими кістками.
• Хіба ж уся жи­знь наша не жарти? Помаже по губах медом, ти думаєш: от тут-то щастє! Аж глянеш - усе одна омана!
• Хоч греблі гати, хоч мости мости, вода прорветься: ні порадою, ні силою не переможеш нашого товариства. Лучче пливи, куди вода несе...
• Чи все ж те розумом збагнути, Що дасться серцеві відчути?
• Як споглянеш на дівоцьку вроду, то здасться тобі, що вже ні на землі, ні на небі нема нікого кращого.

Цитати з творів

# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я

А

• А тим часом дбаймо про свою словесну автономію, творімо свою автономічну будучину, знаймо добре, що ми в себе дома, серед своєї рідної сім'ї, у своїй рідній хаті, що нам ніхто її не дасть, ніхто не відійме, ніхто ж і не обогріє та й не освітить її так, як ми самі. («Листи»)

• А то горе, що душа — наче птиця без крил хоче піднятися над землею, а туча до землі й пригнітає.

(«Листи»)

Б

• Бистра річка — життя моє,
  Широка-глибока…
  Плавле-тоне на тій річці
  Душа одинока.

(«Люлі-люлі»)

• Блаженніший той, хто світ розсудком возлюбив,
  Хто в серці почуття героївські голубить
  І розумом своїм увесь оддався їм.

• Блакитне небо, мов дугасте море,
  Безоднею самітною стоїть.
  Під сонцем степ, козацьке Дике Поле,
  Огнем переливається-жахтить.

(«Степ опівдні»)

• Брехнею світ пройдеш, та назад не вернеш

(«Чорна рада»)

В

• В затишному раю я води Лети п'ю,
  Та тихострунную настроюю мою.

(«Рай»)

• Віщуванням новим
  Серце моє б'ється, —
  Через край із серця
  Рідне слово ллється…

(«Заспів»)

• Воскреснеш, нене, встанеш з домовини…
  Тебе я словом правди привітаю,
  І розіллється слава України
  По всій вселенній, од краю до краю.

(«Слово правди»)

Д

• Дівчино-горлице! Шкода твого кохання,
  Шкода ночей без сну, зітхання, сумовання,
  Живу я розумом, а серце тихо спить.
  Минули любощі; душа моя жадає
  Кохання іншого… Глянь, крале, на орла,
  Як вітром на його від півночі бурхає,
  А він дзвенить пером, Зевесова стріла.

(«Шуканне-викликанне»)

Є

• Єсть нерушимий закон правди в душі у всякого поета; не здолає поет самохіть підняться вгору душею: підіймає його дух його плем'я.

(«Листи»)

• Єсть у світі правда чиста,
  І добро, і воля —
  Іззивай їх, моя думо,
  На ріднеє поле.

(«Сам собі»)

Ж

• Живу я розумом, а серце тихо спить.

(«Шуканне-викликанне»)

З

• З кривавого багна багно літературне
  Зробили ви собі, о кодло некультурне!

(«Сліпченкові»)

• Згине срібло, згине злото,
  Занедбаються клейноди,
  Тільки правда на Вкраїні
  По вік вічний не загине,
  Тільки правда, права-воля
  Буде всім жадана доля…

• Змовчана правда краща од голосної брехні.

(«Хата»)

• Знаймо добре, що ми в себе дома, серед своєї рідної сім'ї, у своїй рідній хаті, що нам ніхто її не дасть, ніхто не відійме, ніхто ж і не обогріє та й не освітить її так, як ми самі.

І

• І чужі ми чужениці
  В рідній Україні,
  Як пташина без гніздечка
  На німій руїні.

(«Ключ розуміння»)

• …Із того часу всі в нас поділились на живих і мертвих, та й довго ще ділитимуться.

(«Промова на похороні Шевченка»)

Ї

• Їсте, п'єте, спите і любите Вкраїну… Як не любить її, безсудницю, коли за те, за те одно, що вміли гнути спину перед ледачими людьми, як і самі, діди, батьки та й ви з синками та дочками постали значними людьми або й панками!

(«Вельможній Покозаччині»)

К

• Кобзарю! Не дивись ні на хвалу темноти,
  Ні на письменницьку огуду за пісні,
  І ласки не шукай ні в дуків, ні в голоти:
  Дзвони собі, співай в святій самотині.

(«Поетові»)

• Кобзо, моя непорочна утіхо!
  Чом ти мовчиш? Задзвони мені стиха,
  Голосом правди святої дзвони,
  Нашу тісноту гірку спом'яни.

(«До кобзи»)

Л

• Лучче… проміняти шаблю на веретено, аніж напасти вдвох на одного!

М

• Моя хата скраю, я нічого не знаю

(«Чорна рада»)

Н

• На добраніч, усім на ніч!
  Дайте одпочити…
  Хто кохає мене щиро —
  Не буде будити.

(«На добраніч»)

• Над усе — честь і слава, військова справа, щоб і сама себе на сміх не давала, і ворога під ноги топтала.

• Народе без пуття, без честі і поваги,
  Без правди у завітах предків диких,
  Ти, що постав з безумної одваги
  Гірких п'яниць та розбишак великих!

(«До рідного народу»)

• Нас послано тільки пророкувати воскресення мертвих і будить сонних. Се наше діло.

(«Листи»)

• Настане час колись, ясний, благословенний,
  Що наші зіроньки все небо осіяють,
  І жизні ідеал, свободи дар спасенний,
  Умом поезії і серцем привітають.

(«Маруся Богуславка»)

• Не може древо ледаче давати плоду доброго.

(«Листи»)

• Не можна, мабуть, інакше, як тілько горем та бідою довести людей до розуму.

• Не плюй у воду, може згодиться напиться

(«Півпівника»)

• Не славте кобзаря піснями голосними:
  Дзвенить йому хвалу його тридцятиструнна.
  Колись він заблищить між душами ясними,
  І зникне вся хула ворожа, нерозумна.
  І буде дух його із віку в вік сіяти,
  Серця зцілющою водою покропляти,
  І рани гоїти, і сльози обтирати.

(«Покобзарщина»)

• Не хвались, та Богу молись!

(«Чорна рада»)

• Нема в мене роду,
  Немає дружини,
  Ані брата-товариша
  На всій Україні.

(«Маруся Богуславка»)

• Нема ліпшого на небі
  Над зорю в погоду, —
  Нема кращого на світі
  Над дівочу вроду.

(«Настуся»)

• Нема в світі кращої одежини, як наша проста свита.

(«Листи з хутора»)

• Нема там добра, де нема правди.

• Несказане, невимовне
  Кобза промовляє
  І святими почуттями
  Серце надихає.

(«Маруся Богуславка»)

• Нехай мовлять живе слово
  На всю Україну —
  І ззовуть усю родину
  У сем'ю єдину.

(«Настуся»)

• Ні, темряво густа! Тобі нас не окрити…
  Не вічно буде лжа в'язати людям руки:
  Почезнуть, яко дим, дияволові діти,
  Воскресне правди Бог у сяєві науки.

(«До пекельного наплоду»)

О

• Обняти світ залізними руками
  Силкуєшся, щоб людському уму
  Спорудити з продажними попами
  Вселенськую безвиходну тюрму.

(«Слов'янська ода»)

• Ой зроди ж, велика туго,
  Ярую пшеницю,
  Збагати насущним хлібом
  Убогу Вдовицю.

(«Сам собі»)

• Ой співав би на ввесь голос —
  Нікому співати!

(«Старець»)

• Ой співав я: «Буде жити
  Наше слово, буде!»
  Чи живе ж воно у тебе,
  Безталанний люде?

(«Старець»)

• Оживить живеє слово
  Рідну Україну.

(«Старець»)

Отечество собі грунтуймо в ріднім слові: воно, воно одно від пагуби втече, піддержить націю на предківській основі... хитатимуть її політики вотще! Переживе воно дурні вбивання мови; народам і вікам всю правду прорече.

П

• Поки Рось зоветься Россю,
  Дніпро в море ллється,
  Поти серце українське
  З панським не зживеться.

(«Кумейки»)

• Порадьмося вічем, як правда, свободним,
  Руїнні гріхи з себе змиймо,
  І духом незлобним, умом благородним
  Культурі спасенній служімо.

(«Заспів»)

• Посіє пахар зерно, та й те не погибає безплодно.

(«Листи»)

• Про славу думає лицар, а не про те, щоб ціла була голова на плечах.

• Путнього не скажеш, прилипнувши до баби.

Р

Рідне слово, божа правдо! Як мала дитина, Тебе стала промовляти Хирна Україна. Промовляє, — оживає Згнічений морозом, Непозичений у німця Український розум.

С

• Своєї мови рідної і свого рідного звичаю вірним серцем держітеся. Тоді з вас будуть люди як слід, тоді з вас буде громада шановна і вже на таку громаду ніхто своєї лапи не положить.

(«Листи з хутора»)

• Святе слово — рідна мати;
  Єсть іще святиня Вища,
  Богові миліша -
  Рідная Вкраїна.

(«Святиня»)

• Слави треба мирові, а не тому, хто славен.

• Смерте, бабо-сповитухо,
  Лікарю людський останній,
  Ти одна нам гоїш духа
  В нашій долі безталанній.

(«Маруся Богуславка»)

Старий лїтами, та не млявий, Перекотиполе нове, Грицько Сковорода упрямий, Таким і в споминках живе, — Упрямий всюди, хоч мовчущий, Де промовляв до нього Сущий, Сий, Deus, Θεός, Єговá: Сьвяті однаково слова. — «Грицько Сковорода» («Пісня друга», LIX).

Т

• Тарасе! попроси там Аполлона,
  Хай зупинить він легкий каюк Харона,
  Щоб довго не возив на той бік Ахерона
  Народу без пуття, без честі і закона,
  Що з вовчого на світ приходить лона.

(«Гульвіса»)

• Твої чари, дівчинонько,
  Я по людях знаю;
  Тому щастю, тому раю
  Віри не діймаю.

(«Гульвіса»)

• Темнота печерна розум
  Хмарами вкривала
  І про щось невідоме
  Серцю промовляла.

(«Маруся Богуславка»)

• Тихо Дунай, тихо
  Жовті піски миє.
  Як згадаю Україну,
  Серденько заниє.

(«Дунайська дума»)

У

• У нас, панове, наука своя, тисячолітня: вона навчила нас більше слухати праведного Слова Божого, аніж лукавої панської мови.

(«Листи з хутора»)

• Удосвіта встав я… темно ще надворі…
  Де-не-де по хатах ясне світло сяє,
  Сяє ясне світло, як на небі зорі…
  Дивуюсь, радію, у серця питаю:
  «Скажи, віще серце, чи скоро світ буде?»

(«Заспів»)

Х

• Ходжу берегами,
  Та й не находжуся;
  Дивлюсь на сади зелені,
  Та й не надивлюся.

(«Lago Маggirе»)

• Ходжу-блуджу по городу
  Великому, великому.
  Одкрив би я своє серце,
  Та нікому, та нікому.

(«Люлі-люлі»)

Ч

• Чи довіку ж, браття,
  Будемо мовчати?
  Благословіть мені кобзу
  Німую узяти!

(«До братів на Вкраїну»)

Ш

• Шекспіре, батьку наш, усім народам рідний!
  Чи чуєш, як зове тебе народ незгідний,
  Приблуда степовий, наслідник розбишацький,
  Що й досі чествує свій путь і дух козацький?

(«До Шекспіра»)

Щ

• Що наша Вкраїна
  Стала шляхті раєм,
  А ми, її рідні діти,
  По степах блукаєм.

(«Дунайська дума»)

Я

• Я атеїст, що знає тілько Бога,
  А чорта і святих не признає…

(«На сповіді»)

• Я знав тебе маленькою, різвою
  І буде вже тому з півсотні літ.
  Ми бачили багацько див з тобою,
  Ми бачили і взнали добре світ,
  Боролись ми не раз, не два з судьбою,
  І в боротьбі осипався наш цвіт.
  Од світу ми прегордого відбились,
  Та в старощах ще краще полюбились.

(«Чолом доземний моїй же таки знаній»)

• Я не поет і не історик, ні!
  Я — піонер з сокирою важкою:
  Терен колючий в рідній стороні
  Вирубую трудящою рукою.

(«Чолом доземний моїй же таки знаній»)

• Як споглянеш на дівоцьку вроду, то здасться тобі, що вже ні на землі, ні на небі нема нікого кращого.

(«Орися»)

Про Єгову

Європейський Бог перебував на землі, в особі папи римського, й пригинав голови додолу; наш був на небесах і підносив голови й серця вгору. То був той Єгова, той Вічний, той самий. — «Хутірська філософія і віддалена од світу поезія», розділ IV.

Бог він бранї і руїни, На імя Єгова. — «Мусїєві піснї», розділ «Над Червоним морем» (Втеки, голова XV).

Хто в нас Бог, опріч Єгови? хто заступник, опріч Бога? Він менї дарує силу, і рівня мою дорогу. — «Псалтир або Книга хвали Божої», Псальма XVIII.

Ой блажен той рід, що́ вибрав Бог у займанщину, той народ, щó Бог у його Єгова єдиний! — «Псалтир або Книга хвали Божої», Псальма XXXIII.

Хвалїте Господа, хвалїте, раби його, покірні слуги; нехай iмя його сьвятить ся од нині і во віки вічні. Од сходу сонця до заходу його імя сьвяте і хвальне. Високий Бог над усїм сьвітом, і висче неба його слава. Хто Бог, як наш Господь Єгова, що́ возсїда на високостях, що́ прихиляєть-ся з престолу і небо й землю озирає? — «Псалтир або Книга хвали Божої», Псальма CXIII.

Про Куліша

	Прислав мені із Пітера курінний Панько Куліш книгу своєї роботи, названу «Запис­ки о Южной Руси», писану нашим язиком. Не знаю, чи дійшла до Чорноморії ся дуже розумна і щира книга. Якщо не дійшла, то випиши, не будеш каяться. Такої доброї книги на нашому язику ще не було дрюковано. Тут живо вилитий і кобзар, і гетьман, і запорожець, і гайдамака, і вся старожитна наша Україна як на лодоні показана. Куліш тут нічого не додав, а тілько записав те, що чув од сліпих кобзарів, а тим самим і книга його вийшла добра, щира і розумна.
	— Лист Т. Шевченка до Я. Г. Кухаренка; 22. IV 1857, Новопетровське укріплення

	[…] а Куліша як побачиш, то поцілуй його за мене і скажи йому, що такої книги, як «Записки о Южной Руси» я ще зроду не читав. Та й не було ще такого добра в руській литературе. Спасибі йому, він мене неначе на крилах переніс в нашу Україну і посадив меж старими, сліпими товаришами-кобзарями. Живо й просто вилита стареча мова. А може воно тим і живо, що просто.
	— Лист Т. Шевченка до А. М. Маркевича; 22. IV 1857, Новопетровське укріплення

	Причина цієї непопулярности складна, очевидно. В її основі лежить мабуть особиста вдача автора «Чорної Ради» — горда, аристократична, яка при всій любови до людини неприхильна юрбі і її норовам. Винний цьому, здається, його пристрастний й амбітний темперамент, який легко зражував людей і сам зражував себе до них. Далі й суперничення з поодинокими сучасниками, не вільне від людського почування заздрости (Єгова також заздрий!), доводило до конфліктів із особами, ґрупами, течіями й пануючими поглядами. Коли до всього додати, що в Куліша була розвита одна дорогоцінна прикмета, яка дуже рідко стрічається між Українцями, себ-то сміливість висловити щиро свою думку, постояти за неї, хоч би вона й як не подобалась загалові. — «Куліш і національна ідея».
	— Степан Томашівський

Див. також

• Цитати з роману Чорна рада

Джерела

• Українська афористика Х-ХХ ст. Під загальною редакцією Івана Драча та Володимира Черняка. — К., Видавничий центр «Просвіта», 2001