Любченко Аркадій Панасович

Лю́бченко Арка́дій Пана́сович (8 [20] березня 1899, Старий Животів, Київська губернія, Російська імперія — 25 лютого 1945, Бад-Кіссінген, Третій Райх) — український радянський письменник, драматург, перекладач та літературний критик, секретар ВАПЛІТЕ.

Аркадій Любченко

Стаття у Вікіпедії

Роботи у Вікіджерелах

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

10 листопада 1941

Згадую найсильніші моменти хвилювання. Коли бомбардували Харків, а я мимоволі залишився в хаті, бо через переслідування агентури не міг з’явитися на людях, і повітряною хвилею розчинило двері з галереї та сильно кинуло мене в коридор і потовкло — бачу крізь шкло галереї соняшний день, чую посвист бомб, вибухи і здрігання будинку і дзенькіт розбитих шибок, помічаю, як сонце заслонили вже руді пасма пороху від вибухів і думаю: отак має виглядати кінець світу.

Потім, коли точився бій за Харків, і безпреривно гула канонада, а на нашому провулкові кілька енкаведистів почали шукати по льохах, дахах, сараях і квартирах якогось «диверсанта» — а я ось тут, будь ласка — ну, і леве вискочив та втік через паркани чужими садками і дворами. Коли вночі за чотири будинки від нас горіла взуттєва фабрика, жахливо тріскотіли, мов постріли, пляшечки з лаком, а у дворі було видко, як вдень; ми ж сиділи у дворі на клунках, і плакав маленький переляканий Лесик.

4 листопада 1941

На Сумській біля театру «Березіль» відкрилась перша примітивна голярня. Черга стоїть до неї на вулиці. Я вже два місяці не стригся, але вирішив ще заждати. (…) В міській управі крутиться багато підозрілого елементу. Панує, звичайно, російська мова. Вчора зайшов переодягнений колишній начальник поліції. Його впізнали, вхопили — при ньому був револьвер. (…) Живемо без світла, води, хліба. Торгівля дозволена і курс грошей визначений (10 карб. — 1 марка), але ніхто нічого на базар не виносить.

11 листопада 1941

Ми живемо на рештках сухарів, які їмо дуже обережно. Але щодня варимо якусь юшку — це основа. Базари торгують лише на вимін. Я сьогодні добув торбинку пшеничних висівок, і це в сім'ї велику радість викликало. Я геть схуд, самого себе не пізнаю, і не впізнають інші. Ну, нічого.

19 березня 1942

Теща і всі її родичі чортом на мене дихають. Ніна теж, хоч і силкується бути чемною, уважнішою, проте не витримує. Докори сипляться мені щодня — гострі, ядучі, уразливі. Всім я тут набрид і всі вони дивляться на мене безнадійно, як на півмерця. А цей півмрець вимагає суворої дієти — діставати ж тепер дієтичні продукти неможливо. Я, однак, потроху дістаю. Добуваю грошей (мене дуже підтримує редакція), добуваю чимало харчів і для сім'ї, але це родичів не заспокоює: вони всі надзвичайно зголодніли, вони прагнуть ще кращої їжі, і коли я п’ю молоко або яйце їм, вони заздро, аж хижо поглядають на мене.

22 березня 1942

Ще одне тяжке психологічне нагнічування: за час мого перебування в лікарні Ніна дуже заприятелювала з німцями, що мешкають ось за стіною. В принципі це було б не погано, але це вже перевернулось на щось гірше. Вечором вона щодня гостює там, щось їм варить чи смажить і там же разом вечеряють, весело провадить час, буває й так, що лишаються удвох насамоті. Я все це чую через стіну.

13 липня 1942

В Києві всі майже справляють враження або переляканих, або злих, або геть розчарованих. Справді — тут не гаразд. Постерігаю дедалі більше невдоволення. Воно росте. Наприклад, дуже неохоче їдуть на працю до Німеччини. (…) Побутові обмеження досить суворі. На базарі увесь час, крім дорожнечі, метушня і хаос. Запровадження українського карбованця викликало паніку, бо чимало позалишалося в людей радянських грошей, а підготовчі пояснення про обмін з'явилися пізно. Перспективи на зиму погані — палива нема і з харчами не гаразд.

27 липня 1942

Вчора, у неділю — гарячий липневий день і якраз липи цвітуть, кричуще пахнуть, — ходив з Лесиком на Хрещатик і в сади над Дніпром. Страшні хрещатицькі руїни, навіть хлопчик (він їх уперше бачив) вжахнувся: «Ой, тату, що ж ці большевики наробили!» Пляж на Трухановім і галас численних купальників, що аж по цей бік ріки чутно.

28 липня 1942

Іду вулицями — майже виключно російська мова. Майже виключно — метиси, покручі, перевертні, малороси, безнадійні міщухи, тупі консерватори, чорносотинці, великодержавники, всіляка смердюча наволоч… Душно! Душно! Київ розкладений і продовжує гнити. Де ви, аборигени? Розбрелись, а решта десь принишкла. (…)

По київських базарах розплодилось чимало ворожбитів та хиромантів. З різних кутків плодяться, як паразити, різні, кумедні іноді, чутки. Тут, може, звичайно, діяти і большевицька агентура. А німці, на мою думку, зовсім невдало проводять пропаганду в нашій країні, багато чого не ураховують, користаються з методів застарілих. Аж дивно!

6 вересня 1942

Проходжу повз магазини, колись переповнені продуктами, і ще сильніше почуваю голод. Проходжу повз колишній Театральний ресторан, а тепер на ньому «Нур фір…» — і заздрю, дуже хочу просто хліба й шматочок м’яса, якого вже давно не їв. Купив біля Софії у перекупки на хіднику грушку за 7 крб, довго міркував, синові принести чи самому з'їсти, бо на другу грошей не вистачило. В цей час наблизилось двоє угорських субофіцерів — один, товстий та червоний, не питаючи, взяв грушку й кинув своєму чорному пуделю, а тоді вже: «Ісколькі стоїть?», і поліз у гаманець. Взяла гірка досада. На колишньому будинкові купецького зібрання напис «Дойче Гауз» — прибрано, чисто, життя вирує. А на Софії забутий, геть злинялий, як звичайна ганчірка, жовто-блакитний прапор.

14 вересня 1942

Звечора, годині об 11 знову червоний бомбардувальник. Гухкали бомби. Гриміли постріли. Гуркотів мотор у дворі — на башті Роліту тепер прожектори. Але швидко скінчилося, і я, та й усі ми спали спокійно.

29 жовтня 1942

Характерна картинка з останніх днів на розі Фундуклеївської й Нестерівської, де тепер — закритий магазин лише для німців. Привозять туди велику хуру білих булок. Запах б'є на всю вулицю. Перехожі зупиняються, зупиняюсь і я. Нас дедалі більше. Вже велика юрба. Можна подумати, що тут сталась якась особлива подія: когось заарештували, хтось б'ється, нещасний випадок… Ні! Це величезна юрба жадібно п'є запах свіжого білого хліба, голодна виснажена юрба. Вона стоїть мовчки. Вона дивиться похмуро. Німці носять хліб і зиркають на юрбу підозріло, трохи сум’ятно, наче злодії. А юрба все зростає й похмуро мовчить. І за цією мовчазністю клекотить глибокий гнів і злість. І тут один одного розуміють без слів. І здається щохвилини — кинуться, розхапають цей хліб, розтрощать воза, розгромлять магазин. Не забуду ніколи тих застиглих з іскоркою злоби очей і того кричущого мовчання. (…) Мене огортає неймовірна втома і раптом якась байдужість до всього, до всього. Піду ляжу, добре вкриюсь. З головою.

27 січня 1943

На селі зараз поширена сентенція: щодо німців і большевиків: дай Боже, щоб це минулося, а те не вернулося. Отже — самовизначення, покладання тільки на себе, на сили свого народу, геній своєї нації. Прекрасно. (…) В чергах скрізь розмови про поразки німців, зітхання, затайні перебирання, неспокій, досада, кричуще запитання з очей: що буде?

28 січня 1943

Через Київ та його околиці пересувається сила-силенна війська — на схід. На Фундукліївській і біля Володимирського собору попід будинками й просто на вулиці, повно вантажних військових машин — польовий шпиталь. У місті з’явилися італійські частини. Скрута з хлібом — пекарні працюють передусім для армії. Ціни на базарі значно підскочили. В місті ширяться панічні чутки.

Вчора повісили наприкінці бульвару Шевченка й біля Хрещатика людожера Корнієнка. Він був одірвався, офіцер добив його з револьвера. Повідомляли в газеті, що він вчинив злочин людожерства над 16-літньою дівчиною на грунті сексуальному, спочатку згвалтував її, потім убив і, вирізавши шматок правого стегна, підсмажив та їв. Тут же спростування, що ширшої організації людожерів, як це пішло настирною чуткою серед обивателів, нема.

20 липня 1943

Галя запропонувала йти до лісу. З очей бачу, що вона закохана. Але водночас є таке: цієї ночі вона вернула зі Львова, чогось раптово після першої ж зі мною прогулянки в суботу їздила туди на один день. Може, директиви брала? Може, тепер там, на узліссі, є вже на мене большевицька засідка? В ці дні дуже легко мене знищити, бо довкола кипить партизанщина.

3 серпня 1944

Живе в Жегестові чимало евакуйованих із Наддніпрянщини. Переважно з Донбасу, і, звичайно, чути переважно російську мову, яка дратує мене так само, як і галичан. Тільки галичани менше розуміють причини й тому гостріше сприймають. Поруч з «Гленою» будують великі бараки, до яких, мабуть, вселюватимуть нових утікачів зі сходу. Ідіотське слово завелось у місцевому побуті: «східняк», узагальнююче, образливе, зрештою, як і друге тутешнє ідіотське слово «совєтка, совєтчик». Нема, на жаль, трибуни, з якої можна б було авторитетно розгромити цю міщанську обмеженість.

30 грудня 1944

Європа входить у новий рік (принаймні, більша її частина), опанована большевицькою манією. Подекуди це набирає характеру психозу саме тому, що Європа здебільшого неврастенічна, а останні події її ще більше виснажили, роздратували, спантеличили. Хвороба легше падає на хворобливий грунт. Ця трясця мусить її перетрясти. І це будуть страшні конвульсії, частково катастрофічні для цього найстарішого закутку світу. Парадоксальне наше становище — людей, що стоять на грані, знають і той, і цей бік, засуджують багато там, чимало й тут. Ми опиняємось між нещадними щелепами подій невблаганних, невідступних. Розжують, знищать нас ці щелепи чи ні?

Україна! А ти? Моя осяйна, химерна, несамовита, незмінна візіє — і земна, чорна, кров’ю і стогоном незмінним, безнастанним перейнята реальність. Моє — все! Що ж ти? Куди ти? За ким? Чи під ким? Ні, не хочу! Не можу погодитись і не погоджусь ніколи. Не «під ким», а над ким? Чи, принаймні, поряд з ким? Вже час. І хоч дуже грізні хмари облягли тебе, моя земле, хоч ти розтерзана корчишся в неймовірних муках, але я вірю, що саме тепер, саме в цих конвульсіях народиться нове…

30 грудня 1944

...Вже тебе не перекреслять, Україно. Не зігнорують, не повалять цілковито, як то було. Хоч би як цього хотіли, хоч би там що. Ти вже висмикнулась. Ти тепер уже не тільки борсаєшся, але й борешся. І ти ще поборишся. Ми поборемось. І виборемо. Конче. Я вірю.