Мажуга Юрій Миколайович

Ю́рій Микола́йович Мажу́га (13 квітня 1931, Київ, УРСР, СРСР — 11 липня 2022, Київ, Україна) — радянський і український актор театру і кіно, професор. Народний артист СРСР (1981). Народний артист Української РСР (1971). Дійсний член Національної академії мистецтв України (2002).

Мажуга Юрій Миколайович

Стаття у Вікіпедії

Цитати

«Не люблю я цих ювілеїв. І давно вже перестав їх святкувати. Пам'ятаю, востаннє збирав гостей із приводу своєї круглої дати — на 75-річчя. Після цього сказав собі, що більше ніколи влаштовувати подібне не буду. Та й взагалі до ювілеїв ставлюся критично, оскільки знаю, що неодмінно говоритимуть на мою адресу добрі слова. Адже правди ніхто не скаже. А я люблю, коли все чесно. І так завжди було. Тому ювілеям не вірю, до того ж їхня організація завжди пов'язана з витратами». — про ставлення до ювілеїв у інтерв'ю газеті "Факти" Юрий Мажуга: "Всегда выхожу на сцену голодным. Не ем начиная с 12 часов дня" (13 квітня 2016 року)

«...знаєте, вік у мене вже не той, фізично можу не потягнути всю цю організацію. Зараз спектаклі даються вже не так легко, як це було, скажімо, десять років тому. Та й на сцену рідного театру виходжу не так часто. Хоча нещодавно з Валерією Заклунною вкотре зіграли у виставі «Дерева вмирають стоячи». І знову аншлаг. Нещодавно підрахував, що ми зіграли цю виставу вже 150 разів. А зараз знову разом зайняті у прем'єрі вистави, яка призначена на 9 травня. Михайло Резнікович ставить п'єсу Олексія Арбузова «У цьому милому старому домі». Так що майже весь час я зайнятий». — про свій фізичний стан у 85-річному віці в інтерв'ю газеті "Факти" Юрий Мажуга: "Всегда выхожу на сцену голодным. Не ем начиная с 12 часов дня" (13 квітня 2016 року)

«У мене він завжди був дзвінким. Я народився із таким голосом. Іноді розповідаю своїм студентам, наскільки це важлива «зброя» для актора. Нещодавно передав кермо правління художнього керівника курсу своєму учневі, народному артисту України Олегу Замятіну, а сам перейшов на посаду професора-консультанта. Люблю поговорити з хлопцями, своїми студентами, про це. Вони всі запитують: «А чого це ви, Юрію Миколайовичу, не знімаєтесь зараз у кіно?» А не хочу! Хоча весь час мені надсилають якісь сценарії, але я суто театральний актор. Навіть коли знімався, не дуже любив кінематограф. Мене дратували поїздки, очікування на зйомки. Інша річ — прийти на спектакль о сьомій годині, де все передбачувано, без несподіванок. До того ж, на свою долю я поскаржитися не можу: вилітав і об'їздив, знімаючись, увесь колишній Радянський Союз. Нехай тепер цим займаються. Та й взагалі, не побажав би я нікому нашої акторської долі». — про свій голос в інтерв'ю газеті "Факти" Юрий Мажуга: "Всегда выхожу на сцену голодным. Не ем начиная с 12 часов дня" (13 квітня 2016 року)

«Тому він і не став актором. Наразі працює оператором у програмі Савіка Шустера. Мій онук теж не має жодного відношення до мистецтва – займається комп'ютерами. Це зараз дуже модно. Свого часу син справді думав про те, щоб стати актором, але я сказав своє категоричне «ні». Просто знаю, що це важка праця, в якій дуже важливий елемент везіння. Ось мені, дякувати Богові, пощастило: відразу після закінчення театрального інституту було прийнято до трупи Театру російської драми імені Лесі Українки, якою на той час керував чудовий режисер Володимир Неллі. І уявіть, працюю в одному театрі досі. Вже 63 роки. Досі пам'ятаю свій перший вихід на сцену». — про свого сина в інтерв'ю газеті "Факти" Юрий Мажуга: "Всегда выхожу на сцену голодным. Не ем начиная с 12 часов дня" (13 квітня 2016 року)

«...всю свою роль я пролежав на підлозі. Грав жебрака у виставі «Овод». А в одній з головних ролей виблискував Юрій Сергійович Лавров. За сюжетом вистави його син Кирило стріляв із рушниці по батькові. А ми, молоді артисти: я, Олег Борисов, Валентин Шестопалов — грали жебраків, що лежали біля церкви, звідки виходив прекрасний Монтанеллі. Перша справжня роль у мене трапилася трохи пізніше – грав шахтаря у п'єсі Салинського, яку ставив Неллі». — про свою першу роль у виставі в інтерв'ю газеті "Факти" Юрий Мажуга: "Всегда выхожу на сцену голодным. Не ем начиная с 12 часов дня" (13 квітня 2016 року)

«Київ — чудове місто на землі. Я народився у лікарні нинішнього «Охматдиту». Мої батьки не мали жодного стосунку до світу мистецтва. Батько був інженером-меліоратором, мама викладала російську мову та літературу у молодших класах школи. А ось дружина моя, з якою ми разом вже багато років, до мистецтва мала безпосереднє відношення. Працювала педагогом за класом фортепіано у консерваторії. Зізнаюся, без неї я ні на крок. Якщо мені приносять сценарій чи п'єсу, то насамперед читає дружина. Тільки в тому випадку, якщо вона дає добро, я погоджуюсь. І так завжди було. З того часу, як ми познайомилися, її слово стало для мене найголовнішим. Хоча, знаєте, життя з актором штука несолодка». — про своє походження в інтерв'ю газеті "Факти" Юрий Мажуга: "Всегда выхожу на сцену голодным. Не ем начиная с 12 часов дня" (13 квітня 2016 року)

«Закінчивши школу, написав заяву на вступ до двох вишів. На філологічний факультет університету та до театрального інституту. Зізнаюся, університет для мене був бажанішим. З дитинства займався вигадуванням: писав вірші, оповідання, твори. Мабуть, казали в мені гени мами. Але іспити до театрального інституту були раніше, ніж до університету. У шкільні роки я займався самодіяльністю, відвідував театральний гурток. Для творчого конкурсу вибрав, пам'ятаю, вірші Пушкіна. У приймальній комісії саме сидів Володимир Неллі. Мені показали його оцінку, навпроти мого прізвища стояло «відмінно». Я зрозумів, що не варто грати з долею, і рішення про вступ було ухвалено. Студентські роки були одними із найщасливіших. Ми займалися лише творчістю, розкриваючи свої таланти. Після закінчення інституту в Радянському Союзі ти зобов'язаний був кілька років відпрацювати за направленням. За розподілом я потрапив до театру міста Ізмаїл. Але трапилося так, що нашу дипломну виставу дивився Костянтин Павлович Хохлов — художній керівник Театру імені Лесі Українки. Мабуть, я йому сподобався, бо наступного дня після нашого показу мені зателефонували і сказали, що я прийнятий на роботу до Театру російської драми». — про те, як став актором в інтерв'ю газеті "Факти" Юрий Мажуга: "Всегда выхожу на сцену голодным. Не ем начиная с 12 часов дня" (13 квітня 2016 року)

«Звичайно, мені пощастило — я потрапив до одного з найкращих театрів Києва та що там Києва — Радянського Союзу. Тоді тут працювали видатні артисти: Михайло Романов, Юрій Лавров, Віктор Халатов, Мальвіна Швідлер. Для нас, молодих, було щастям просто стежити за їхньою роботою. Мною, Олегом Борисовим та Валентином Шестопаловим особливо опікувався Юрій Лавров — він завжди тягнувся до молодих. До речі, досі в гримерці висить портрет Михайла Романова. Знаєте, життя у театрі постійно змінюється. За кілька років після того, як я прийшов у трупу, з Ленінграда, з Театру Товстоногова, приїхав Михайло Резнікович. Це було зовсім інше сприйняття театрального мистецтва. Конкуренції між нами, молодими акторами практично не було. Пам'ятаю, я грав прем'єри вистав «Роки мандрівок» та «У пошуках радості», а Кирило Лавров виходив на сцену у другому складі. Потім він поїхав до Ленінграда, де став блискучим артистом. А поїхав через те, що його туди покликав Костянтин Хохлов, який керував Великим драматичним театром. Коли Хохлов пішов із життя, театр очолив Товстоногов. Власне, за нього Кирило і відбувся». — про свої виступи в Театрі в інтерв'ю газеті "Факти" Юрий Мажуга: "Всегда выхожу на сцену голодным. Не ем начиная с 12 часов дня"(13 квітня 2016 року)

«Завжди виходжу на сцену голодним. Не їм, починаючи з 12 години дня. Мені потрібно почуватися, так би мовити, легким. До того ж в антракті ніколи не піднімаюся до гримуборної. Приходжу за лаштунки за півгодини до початку вистави. Сиджу за сценою, яка ще тільки готується до постановки. Мені важливо бути відстороненим від нескінченних розмов, які неодмінно супроводжують театральне життя. Тому й у перерві не покидаю меж сцени, не хочу втрачати зв'язок зі спектаклем. Та й взагалі мене мало цікавлять пусті розмови. Чесно кажучи, якщо щось дізнаюся, то зазвичай останнім. Хіба життя в цьому полягає? Вона в тому, щоб робити свою роботу бодай пристойно. А якщо вдається досягти найвищих результатів, то це вже… щастя... Адже що таке щастя? Я йду в театр, де граю роль, яка приносить мені задоволення, а потім повертаюся додому, де на мене люблять і чекають. Чого ще можна бажати? Коли за спиною в тебе є надійний тил, то навіть невдачі переживаються набагато простіше. Так, у мене були спектаклі, які не виходили та мали короткий термін. Стільки всього зіграв за своє життя, що іноді, дивлячись на деякі свої театральні фото, навіть не можу згадати, що це була вистава. Але, незважаючи на якісь невдачі, я ніколи не мав бажання піти з театру. Принаймні до сьогодні. Та й зараз ця думка виникає не тому, що мені хочеться, просто я дуже твереза ​​людина, яка реально оцінює свій фізичний стан. Ви ж знаєте, яка в мене дата» — про свій особливий ритуал перед виставою в інтерв'ю газеті "Факти" Юрий Мажуга: "Всегда выхожу на сцену голодным. Не ем начиная с 12 часов дня" (13 квітня 2016 року)

«Не хочу виходити на сцену, яку підтримують колеги, заради того, щоб сказати кілька фраз. Такий артист нікому не потрібний. Тільки не подумайте, що в мене вже повністю дозріло бажання покинути сцену. Ні, я готовий працювати, але при цьому розумію, що може прийти час, коли скажу театру «до побачення» і пересяду до глядацької зали. Зізнаюся, цей час хочеться відтягнути якнайдалі». — про те, коли час йти зі сцени в інтерв'ю газеті "Факти" Юрий Мажуга: "Всегда выхожу на сцену голодным. Не ем начиная с 12 часов дня" (13 квітня 2016 року)