Марія Кондакова

Марія Кондакова — французько-українська режисерка документального та ігрового кіно.

Марія Кондакова

Цитати

Війна мене навчила. По-перше, я дуже подорослішала на війні, дуже швидко дорослішаєш, і по-друге, війна мене навчила, що життя набагато сильніше за смерть, воно іде понад смертю.

Війна –​ це страшно, це жорстоко, це ламає людей. Я бачила багато хлопців, які поїхали, і в них вже просто не було сил. Я думала там якийсь устав, як показують в американських фільмах, як «Солдат Джейн», чи картина Клінта Іствуда «Снайпер», але нічого подібного.

З Парижа я почала пошуки, звернулася до Артема Чеха, який на фейсбуці писав дуже круті пости, тому що на той час перебував на передовій, захищав Україну. Такі людяні пости, які показували – що ж воно таке, жити в окопі. І я йому кажу – слухай, а ти бачив жінок на війні? Він каже так, у штабі або медиків. Я кажу ні, мені треба бойова. Він одразу каже: бойова, тільки одну бачив – Лєра Бурлакова. От знайди її, зв'яжись. — Про пошуки героїнь стрічки «Внутрішні війни» (англ. Inner wars)

Мені здається, що у цьому житті неважливо, якої статі людина. Важливо те, яка в неї мораль, які в неї воля, бажання, розум, мудрість та можливості. Я бачила дуже багато хлопців на війні, які не справлялися з такою напругою. В них дуже нервовий стан був, на межі, розумієте? Я бачу Валерію Бурлакову, яка кілька років по окопах бігала із кулеметом, Бутівку пройшла. Це не питання статі – це питання особистості, якостей людини.

Нас намагалися вивезти у безпечну зону, тому що ми перебували «на нулі», і там була така страшенна аварія, що я дивом вижила і ходжу. Але, чесно вам сказати – повернулася і працювала на уколах, тому що ніхто ж знав що в мене був перелом крижової кістки тазу, декілька міліметрів від хребта, уявляєте? Якщо б іще трішки, капець був би. Але попри біль, я приїхала до Києва – і знову рвонула на передову. Так, війна вона тягне, це наркотик, адреналін, на жаль. — Про знімання стрічки «Внутрішні війни» (англ. Inner wars

Ось ця штука війни, яка дуже непередбачувана: от зараз є людина, а через якийсь момент її нема. Тієї, з якою ви щойно каву пили. І ось це дуже страшно. Тому що ти до такого не готовий.

Про війну можна багато читати і дивитись у кіно, але коли ти туди потрапляєш, тоді вже по-справжньому розумієш, що таке війна.

Там така атмосфера, яку ніколи не зрозумієш, якщо туди не поїдеш: така вона густа, металева, дуже холодна. У фільмі «Відьма» каже, що «маски на війні падають», так от, мені здається що не тільки маски падають, а перед обличчям смерті в нас фокус змінюється, і ми як рентгенівський знімок можемо побачити середину людини, одразу побачити хто є хто, і що, і як. — Про знімання на війні

У нас армія – це суто чоловіча справа, мені так здавалося, але, в принципі, так воно і є. І взагалі, мені здавалося, що війна – це більше таке чоловіче питання. І коли я дізналася, що є жінки на війні, ця тема мене дуже схвилювала, і я вирішила, що мені треба це відзняти. — Про задум стрічки «Внутрішні війни» (англ. Inner wars

У фільмі остання плашка із написом –​ «Сьогодні і досі війна триває». Я думала, що коли я закінчу кіно, це все закінчиться, але ні. — Про стрічку «Внутрішні війни» (англ. Inner wars

Ця історія, яку я прочитала в її книжці, настільки мене захопила і схвилювала, що я просто молилася, щоби Валерія погодилася на цю зйомку. Тому що для мене було дуже важливим зрозуміти, як можна попри біль і втрату продовжувати боротися за свої ідеї, незалежність і свободу. І для мене це також було щось типу внутрішнього конфлікту, тому я і кажу – «Моя війна»: кожна з дівчат має свою війну, кожна з них заплатила свою велику ціну. Валерія Бурлакова мене реально надихнула своєю історією шукати інших героїнь.

Я виділила саме цих жінок через їхню внутрішню драму, їхній внутрішній біль. Через це вони були для мене найцікавіші. З Іриною Іванюш мені знадобилося декілька років, щоби вона мене насправді сприйняла. У 2015-му році, коли з нею трапилася ця травма – ви знаєте, що вона герой України, і дуже багато було до неї поваги, шани та уваги – вона заборонила для себе будь-яке спілкування із журналістами взагалі. — Про героїнь стрічки «Внутрішні війни» (англ. Inner wars)

Я знайшла багато інформації про Валерію Бурлакову, і бачу, що на той момент вона написала книжку, яка називається «Життя P. S.». Я замовила цю книжку, отримала її у Парижі, їду до Берлінале, і під час польоту я просто проковтнула цю книжку разом зі сльозами, тому що це та історія, яку я намагалася розказати у фільмі. Вона була журналісткою, і письменницею, і коли після Майдану, який вона пройшла від А до Z, вона поїхала на фронт писати – вона побачила, що там не було людей, була жахлива ситуація, нікому було воювати.

Я хотіла закарбувати час і атмосферу війни у трьох її часових розмірах: минуле, теперішнє і майбутнє. Ірина Іванюш («Лютик») репрезентує минуле, наслідки і те, як зараз вона намагається завоювати своє місце у соціумі. Олена Любинецька,(«Відьма»), яка втратила всю свою родину через війну – мати, батька, брата, який теж був військовим – знайшла своє кохання на війні, і для мене це таке майбутнє, в яке я вірю. Я вірю у світле майбутнє, у сім'ю, у кохання.