Мерлені Ірина Олексіївна

Мерле́ні Іри́на Олексі́ївна (уроджена Ірина Олексіївна Мельник; нар. 8 лютого 1982, Кам'янець-Подільський) — заслужений майстер спорту з вільної боротьби, олімпійська чемпіонка (Афіни, 2004), бронзова призерка Олімпіади (Пекін, 2008); чемпіонка світу (2000, 2001, 2003, 2007), чемпіонка Європи (2004, 2005), вагова категорія — до 48 кг.

Мерлені Ірина Олексіївна

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Щодо шлюбу з греком — усе суцільна вигадка, бо ніякого Яніуса Мерлені не існувало в природі. Коли я переїхала в Елладу, то просто змінила прізвище на їхній манер. Це як псевдонім. Що вдієш — такі були умови сторони, яка мене запросила. Мовляв, не можна на змаганнях представляти Грецію з українським прізвищем. Попри чутки, у мене справді не було ніякого шлюбу. Ми практично весь час були на зборах і постійно переїжджали з місця на місце. Поїхала ж я туди, зрозуміло чому — у пошуках кращих умов для тренувань.

У мене завжди була мрія виграти все, в чому я беру участь. Але насправді, коли я у 16 років виграла першість світу серед кадетів у Манчестері (а це був мій лише третій старт у житті), то відчула величезний шок. Для мене «плюсом» стало те, що я відразу ж розпочала тренуватися з хлопцями. Вони рухливіші, жорсткіші, сильніші й технічніші. Я ж була дівчина енергійна і все схоплювала на льоту.

Відверто кажучи, мої враження про Львів можна назвати «різними». Насправді за стільки років, що я там тренувалася, так і не знайшла спільної мови з багатьма людьми. Немає там настільки доброзичливої атмосфери щодо спортсменів, як у Києві. У Львові могло б бути значно більше видатних спортсменів, якби це патріотичне місто своєчасно надавало їм необхідну допомогу для досягнення успіху. Квартиру й машину я одержала в Києві і Хмельницькому. І чи варто Львову ображатися на мене, якщо всі мої медалі йшли у «львівський» залік?

Роки в інтернаті не були легкими. Там був єдиний «плюс» — що було з ким готуватися. Але в побутовому плані було складно. Тому, вигравши Олімпіаду, я відчула, що скинула величезний тягар проблем. Це не передати словами.

Я неодноразово переконувалася, що найбільше потрібно допомагати саме талановитим. Ось я прийшла на вільну боротьбу, продемонструвала здібності, а тренери тягнуть на чемпіонат Європи чи світу іншу спортсменку, у якої я вигравала. То як — потрібна допомога? Мені пощастило, що саме я поїхала на кадетський «світ» у Манчестер. А якби не поїхала або програла б там?!

За старими правилами я робила певний «запас міцності» у першій половині поєдинку, а в другій частині вже не втрачала переваги. Тепер же, навіть якщо ти виграла перший період 3:0, а другий програла лише 0:1, все одно призначається третій період. Мені це не подобається. Крім того, тепер більше втомлюєшся. Раніше турнір тривав три дні по дві сутички — вранці і ввечері, а тепер — три і більше поєдинків на день. Утім, якщо я хочу бути чемпіонкою, то повинна не просто змиритися з цим, а повністю прийняти такі правила гри. Й доводити, що є найліпшою за будь-яких умов.

Вочевидь, розслабилася на п'ять секунд раніше, ніж мала на це право. Змушена визнати, що недооцінила суперницю, хоча з погляду логіки це видається неможливим, адже Ічо я знаю, як облуплену. Але таке трапляється.

Різниця між «золотом» і «бронзою», звичай¬но, є, не слід лукавити. І все-таки я раділа тому, що після рокової помилки, якої припустилася у сутичці з японкою, далі зробила все, що могла.[2]

Хіба можна так далеко загадувати? Після Ігор в Афінах я сказала собі: «Усе, досить! Більше не хочу!» Не було ні сил, ні здоров'я, ні бажання боротися, вимотувати себе на тренуваннях. Але люди, які добре мене знають, підтримали, підбадьорювали. Зрештою вони були праві.[2]

• Олімпійські ігри в Афінах — найдорожчий і найщасливіший період мого спортивного життя, до якого я йшла довгих сім з половиною років. Тоді вперше в історії жіночу вільну боротьбу було включено до олімпійської програми. Для мене було великим щастям стати першою в історії олімпійською чемпіонкою з цього виду спорту. Стоячи на п'єдесталі, коли український гімн уперше пролунав у цьому виді олімпійської програми, я плакала від щастя і гордості за нашу Україну.