Мороз Оксана Юріївна
Оксáна Юріївна Морóз (8 травня 1982, Нововолинськ) — комунікаційниця, відеоблогерка, лекторка та письменниця. Авторка та ведуча радіо й телепрограм з інфогігієни.[1][2] Засновниця волонтерської ініціативи «Як не стати овочем».
Оксана Мороз | |
Стаття у Вікіпедії |
Цитати
ред.Бачиш якийсь фейк і думаєш: боже, ну хто в це може повірити? Оце була типова російська пропаганда. Як вони працювали? Знаходили тріщину в суспільстві — щодо мовного питання, вакцинації, але головне, щоб були великі групи людей, які мають різну думку. І коли ця тріщина знаходилась, вони створювали відверту брехню, аби роздерти суспільство на кілька частин. І з цими уламками суспільства вели роботу через свої канали, частина з яких відверто брендовані Росією (наприклад, Russia Today), але більшість навпаки — приховані[3]. |
Важливою характеристикою російської пропаганди є саме її системність. Це її секретний соус — не якісь там особливо креативні фейки, а системність і повторюваність. Це втовкмачується в голову людини, поки вона не почне думати, що раз вона чує це звідусюди й від усіх, то в це потрібно вірити[3]. |
Книжка — це перший масив методології, поданої простою мовою з простими прикладами. Далі будуть аудіо, відео, спілкування. |
Коли я питаю колег-іноземців, чи працює в них російська пропаганда, вони щиро відповідають: «Ні, ви що! Ми вже навчились її розпізнавати, до нас уже не прийдеш і не розповіси про біолабораторії». А насправді вона працює, просто іншими методами, й треба перелаштуватися, аби навчитись її бачити і проти неї боротися[3]. |
Людина дезорієнтована, вона втратила будь-яку змогу за щось зачепитись і вірить у все, що їй підносять. За часів тоталітаризму ми мали сильніший інформаційний імунітет. По-перше, було менше джерел інформаційного шуму. По-друге, було чітке розділення: хто «за» Україну, хто «проти». За цим чітким орієнтиром можна було визначитись, за кого голосувати. Зараз важко збагнути, хто за кого. До того ж, усі можуть маніпулювати. Ці вибори показали, як легко нас може розвернути в той чи інший бік, змусивши людей повірити у магічну пігулку й піти за нею[4]. — Про результати парламентських виборів 2019 року |
Наша перша мета — навчити людей фільтрувати джерела інформації. Друга — дати базові знання у ключових сферах: політиці, економіці, медицині тощо. Це два наріжні камені будь-яких системних змін. Ми підрахували, що задля того, аби інформаційна гігієна стала не чимось утопічно-фантастичним, а мейнстримом, нам потрібно до 2024 року навчити базових речей приблизно сім мільйонів українців — ту проактивну частину суспільства, яка може запустити системні зміни[4]. |
На те, щоб сформувати критичне мислення, справді потрібні роки. Але фільтрація джерел інформації — це не вища математика. Людині розказують: дивись, є онлайн-медіа, телебачення та соціальні мережі. Там ось такий принцип інформування і маніпулювання, а ось за таким принципом тобі треба сформувати свій інформаційний трафарет, крізь який ти все сприйматимеш. Це вже суттєво зменшує ризик наразитись на маніпулятивну інформацію[4]. |
Перше, що пропонують нам маніпулятори — те, що ми хочемо почути і чого боїмося почути. Вони не створюють абстрактний фейк. Вони спершу вивчають нас, вивчають, на що ми реагуємо і що ми далі будемо поширювати. Спираючись на це, вони формують фейк. Якщо я боюся застосування ядерної зброї, то мене будуть обстрілювати фейками про застосування ядерної зброї, які дезорієнтують мене і спровокують на ірраціональні дії. Звісно, цей маркер нелегко використовувати на практиці, бо він досить абстрактний[3]. |
Пропаганда в Росії — це вже сфера досліджень психологів, а не спеціалістів із комунікації. Російське суспільство перебуває у стані, який можна порівнювати зі станом наркомана. Коли він підсів на певну голку — в цьому випадку інформаційну — він уже не може без неї існувати, а якщо не отримує дозу, в нього починається ломка. Будь-яке донесення правди — це намагання забрати в них голку і спричинити ломку. Вони просто роблять усе, щоби зберегти свою рамку бачення світу[3]. |
Російська пропаганда використовувала чутки й раніше, але зараз почала витрачати значно більше ресурсів для їх поширення, розраховуючи на те, що вони стануть основою інформаційного поля. До цього долучаються й російські блогери, які на словах виступають проти Путіна, але транслюють меседжі, вигідні російській пропаганді[3]. |
У комунікаційних колах люди обговорюють Трампа, Cambridge Analityca та інші великі історії. Але під носом у них проблема на рівні абетки. Коли проаналізувати медійні ініціативи, то над підвищенням рівня інформаційної гігієни простих людей не працює ніхто. Якщо зібратись на стратегічну сесію й порадитись, на кому варто зосередити просвітницькі зусилля, то виявиться, що на дітях і журналістах. Але що буде з дітьми, коли вони стануть медійно грамотними, а тато з мамою й далі сидітимуть у сміттярках[4]? |
У час турбулентності (а вона в нас в економіці вже кільканадцять років) моральний дух і згуртованість працівників багато в чому залежать від того, в якому інформаційному полі вони перебувають. Коли людина читає сміттярки зі «зрадою» і маніпуляціями, в такому ж хаосі вона й житиме. Пояснити їй щось буде складно[4]. |
Чому спрацьовують обіцянки на зразок зарплатні в чотири тисячі доларів для вчителя? Бо люди бідні, голодні, не розуміються й хочуть вірити в чудо: що про них нарешті подбають. Тож потрібно сідати й пояснювати: ось президент, ось система освіти, ось як вони між собою пов’язані. Головне — набратись терпіння[4]. |
Я б категорично не рекомендувала російські ресурси. В кожному з них є нотки, які формує російська пропаганда. Якщо ви оберете неросійські видання — українські, європейські, американські, — які працюють за демократичними стандартами журналістики, скомбінувавши кілька джерел, ви зможете скласти для себе більш-менш об’єктивну картину. Вірити одному джерелу не слід, бо святих медіа не буває[3]. |
Якщо навчити людину піддавати все сумніву, вона піддаватиме сумніву справді все, в тому числі й аксіоми. Втрата віри у правильні речі — це найгірше, бо з цього шляху в нікуди дуже тяжко вивести[4]. |
З книги Нація овочів? (2020)
ред.Важливо розрізняти віруси і широкомасштабні кампанії. Перші — це один ключовий меседж і його розкрутка в різних варіантах. Друге — це компіляція різних вірусів, які ґрунтуються на одній смисловій платформі (найзрозуміліший приклад — виборча кампанія)[5]. |
Бюджети виборчих кампаній у місяць обчислюються сотнями тисяч доларів. Усе залежить від того, хто бере участь у перегонах і який рівень інформаційного шуму потрібно перебивати[5]. |
В реальності навколо нас циркулює безліч низькобюджетних кампаній. Здебільшого успішний вірус завжди замішаний на органічному, природному запиті від мас. Проте є безліч успішних кампаній зі штучного зміщення, перемикання уваги на другорядні теми. Створити тему зазвичай нічого не варто — її просто продукують, а всі бюджети спрямовують на введення її в інформаційний порядок денний[5]. |
Розпізнавання інструментального патерна вірусу починається з розуміння того, які віруси взагалі можливі. Є кілька типових кейсів, які рідко використовують у чистому вигляді. Зазвичай їх комбінують або використовують фрагментарно. |
1. Дискредитація |
2. Злив важливої інформації |
3. «Глас народу» — інформація, піднята з низів на верх |
4. Розслідування |
5. Включення інстинкту масового споживання |
6. Дослідження |
7. Власний приклад: «подивись, який я хлопець з народу; поглянь, який я крутий» |
8. Чарівна пігулка з відгуками про її ефективність |
9. Демонстрація всенародної любові та підтримки |
10. Розслідування фейків як різновид дискредитації. |
11. Приклеювання дивного ярлика |
Примітки
ред.- ↑ Фестиваль «Вітер на — Дії»
- ↑ Оксана Мороз вестиме проєкти на радіо «Культура» і на регіональних телеканалах Суспільного
- ↑ а б в г д е ж Оксана Мороз, «Як не стати овочем»: «Перше, що пропонують нам маніпулятори, — те, що ми хочемо почути й що боїмося почути»
- ↑ а б в г д е ж и Люди не ідіоти — з ними просто не працюють. Інтерв’ю з Оксаною Мороз, яка хоче навчити інформаційної гігієни мільйони українців
- ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с Читанка. Нація овочів?
Джерела
ред.- Оксана Мороз. Нація овочів?. — Київ: Yakaboo Publishing, 2020. — 288 с. — ISBN 978-617-7544-63-9