Ужвій Наталія Михайлівна
Ната́лія Миха́йлівна Ужві́й (1898, Любомль, Волинська губернія — 1986, Київ) — українська радянська акторка театру і кіно.
| Наталія Ужвій | |
.jpg)
| |
 Стаття у Вікіпедії
| |
 Медіафайли у Вікісховищі
|
Цитати
ред....горда з того, що є не тільки свідком, а й співучасницею цієї події. Моя участь у роботі по створенню пам'ятника — значний етап мого творчого зростання. З радістю віддала все своє вміння і майстерність на створення образу Катерини. У цьому образі мені хотілося відобразити безвихідну долю жінки кріпосної України. Прагнучи повніше втілити образ Катерини, я жила нею. З трепетом стежила за майстерною рукою професора Манізера, під якою з кожним днем усе помітніше оживала глина. — про скульптуру Матвія Манізера, для якої позувала акторка. У ній зображена Катерина, героїня однойменного твору Тараса Шевченка[1]. |
До 1933 року театром «Березіль» керував Лесь Курбас. Нас покоряла величезна ерудиція цього, в якійсь мірі, суперечливого митця. Ми завжди відчували його в постійному творчому пошуку, ніби це був не професіональний театр, а експериментальна творча лабораторія. Не завжди експеримент приносив бажаний результат, а частіше завдавав прикрощів — глядач у більшості нас не розумів, а якщо і розумів, то лише досвідчений. Для нас, акторів, його (Леся Курбаса) експериментальні пошуки, спектаклі були доброю трудовою школою. Захоплений пошуками нової оригінальної сценічної форми, він наприкінці свого творчого шляху відмовлявся від багатьох художніх принципів, які здавалися йому в початковий період своєї режисерської діяльності в «Березолі» правильними... Десяток бентежних років цей театр був моїм університетом, де були радощі творчості і гіркі розчарування, невдачі.[2] — Відповідаючи на анкету Московського театрального музею імені О. О. Бахрушина у лютому 1971 року, Н. М. Ужвій, так оцінювала своє творче спілкування з Лесем Курбасом |
І яка то надзвичайна, хоч і радісна доля акторська! Радісна, коли бачиш, що кінцевий результат часом виснажливої праці — твоя гра — дає людям естетичне задоволення, будить думку, зворушує серце, примушує замислитися над своїм і чужим життям, приносить хоча б крихітку щастя. Заради цього варто трудитися, хвилюватися, нервуватися, тремтіти за майбутню долю і своєї ролі, і вистави в цілому[1]. |
Коли дома нікого не було, я ставала перед дзеркалом і репетирувала. А вночі виходила на луки, освітлені місяцем, оточені густими деревами, і... знепритомнювала, сміялась і плакала, робила все, що треба було по ролі...[2] — Н. М. Ужвій згадує, як вона репетирувала свою першу театральну роль в житті. То була епізодична роль жилички з п'єси «Мораль пані Дульської» Г. Запольської. |
Мені довелося грати з такими прекрасними акторами, як А. Бучма і Ю. Шумський. Моїми основними вчителями в мистецтві були Гнат Юра і Лесь Курбас. Режисери ці, які працювали по-різному, йшли до однієї мети. Гнат Юра створював спектаклі глибокого соціального звучання. Йому був близький героїко-романтичний стиль. Він начебто писав яскравими олійними фарбами, а не аквареллю. Лесь Курбас приділяв багато уваги філігранній формі. Він вимагав від актора відбору, чіткості, емоційної стриманості. Кожна мізансцена повинна була підкреслювати внутрішній стан образу, будь-яка інтонація мала бути гнучкою і музикальною. Уроки цих майстрів пронесла я крізь усе життя[2] — Про роль Курбаса у своїй творчості говорить Н. М. Ужвій у спогадах. |
Попрацювала я вчителькою шість років, і ніколи не шкодую про цей час. По-моєму, в професіях вчителя і актриси багато спільного. Актор теж безпосередньо спілкується з людьми. Він теж покликаний бути вихователем добрих почуттів, громадянськості, партійної пристрасті, правдивості в поглядах і судженнях. Тільки в актора аудиторія незрівнянно більша[2] — В нотатках «Шлях до серця» артистка так писала про свої юнацькі роки |
Образ може бути лише тоді щирим і переконливим, коли актор, творець його, поріднився з ним, злився, «увібрав» його в себе і всіма своїми почуттями і поведінкою втілився в образ[1]. |
Не вважайте ніколи свою роботу завершеною. Ніколи не заспокоюйтесь на тому, що вже досягнуто. Де настає спокій — там кінець творчості і мистецтву[1]. |
Найбільш ображає мене, коли в листах знаходжу легковажні міркування про акторську професію. Декому здається, ніби тому, хто щовечора виходить на сцену, та ще причепурений, гарно одягнений, у красивій перуці, живе незвичним життям, виголошує високі слова, а після вистави ще нагороджується оплесками, — все легко дається, все приходить само собою. Ні! Ой, як помиляються наївні люди! Чи можуть вони збагнути, скільки фізичних і моральних сил коштує кожна роль![1] |
Цитати про Н.М. Ужвій
ред.Дорога й глибокошанована Наталіє Михайлівно! Ви дякуєте мені за переклад п'єси? Моя допомога, в данім випадку, театрові абсолютно мінімальна, а мо', й зовсім ніяка. Вам, найбільшому, найглибшому артистові нашого часу, велика й сердечна подяка за створений Вами образ Славки. Сердечна подяка Вашим товаришам по сцені і, зокрема Євгенові Порфировичу. Ваша сила в подачі образу — покоряє всіх нас, облагороджує. Ваша глибина — зачудовує.[2] |
|||||
| — П.Г. Тичина |
«...Задум п'єси захотів, щоб пастор Девідсон хоч тимчасово таки був переконав Седі Томпсон, і режисер повинен був примусити її заскиглити. А акторці це зіпсувало всю другу частину ролі. Не Н. Ужвій, а Седі Томпсон в образі покірної овечки фальшива,— вигадана автором та скопійована режисером. В образах же легковажної марнотратниці життя — і Седі, і Н. Ужвій бездоганні[2] — Про гру актриси у виставі «Седі». |
|||||
| — Ю. Смолич |
І далі ти для нас така приємна, мила, |
|||||
| — Микола Тарновський |
Н. Ужвій — покорила зал.[2] |
|||||
| — М. Терещенко |
Ти ж володієш віщим слухом |
|||||
| — Павло Тичина |
Примітки
ред.Джерела
ред.- Йосип Кисельов. Поетеса української сцени.-К.:Мистецтво, 1978. – 208с.
