Небесний Іван Васильович

Небе́сний Іва́н Васи́льович (15 липня 1971, Тернопіль) — український композитор, музичний продюсер, член НСКУ. Лавреат композиторського конкурсу «Gradus ad Parnassum» в рамках Міжнародного Форуму музики молодих, м. Київ (1996, 1997). Лавреат премії ім. Л. Ревуцького (2002). Лавреат премії ім. М. Вериківського (2011). Лавреат театральної премії «Київська пектораль» (2011). Лауреат премії ім. Б. Лятошинського (2020). Лавреат театральної премії «ГРА» (2021).

Іван Небесний

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Бувають вистави драматичні, де потрібен суто «механічний» музичний фон. І я дуже багато зробив таких вистав. Хоча зараз намагаюся по можливості не брати участі у таких проектах. Хочеться, щоб твоя музика була самоцінною складовою. Звичайно є моменти, коли для режисера важливий саме окремий музичний номер — арія, пісня, танець. Тоді музика відіграє велику роль. Але загалом має бути гармонійний баланс між різними складовими цілісного театрального проекту.

Ми детально вивчали історію Флоренс Фостер Дженкінс, усі її пригоди, її репертуар. Тому у виставі і використовуються класичні музичні речі, такі як арія «Цариці Ночі» Моцарта, а також американські мелодії того часу. Я аналізував інші постановки про Флоренс Фостер Дженкінс — і всі вони виявились досить різними. У свою чергу я задоволений, що українська вистава — особлива і насправді незрівнянна. Вона об'єднує музику різних стилів і епох, але таке «об'єднання» доволі органічне насамперед завдяки актрисі з великої літери. Навіть не знаю, хто крім Сумської, міг би в Україні саме так заспівати Моцарта! — Про виставу «Незрівнянна»

Мирослав Скорик — видатний композитор і вчитель з великої літери. Я навчався у його класі у Львівській консерваторії фактично 7 років. Ще моїм одним учителем вже в аспірантурі був Геннадій Ляшенко. Базовій «ремісничій» композиторській професії завдячую саме Мирославу Михайловичу. Ми з ним пройшли від простої прелюдії до різноманітних стилів абсолютно різної музики. Під його керівництвом я писав сонати в стилі Моцарта, Бетховена, в романтичному стилі Шопена. В наш час це називається стилізація. Скорик допоміг мені набити руку, набути композиторського ремесла, аби вміти творити музику абсолютно різного плану — від 2-3-секундних рекламних роликів до симфонічних творів для оркестру.

Моя співпраця з драматичним театром розпочалася з Львівського театру ім. М.Заньковецької. Перша вистава — «Ніч на полонині» Олександра Олеся. Я тоді навчався у Львівській консерваторії, і в театр мене запросив режисер Вадим Сікорський. Він якимось чином дізнався, чим я займаюсь як композитор і йому, можливо, сподобалися національні мотиви в моїх музичних студентських ескізах. Це було з його боку досить сміливе рішення — запросити новачка в уславлений театр. І я йому дуже вдячний за досвід. Отже, то був старт. А згодом й інші режисери театру імені М.Заньковецької — Федір Стригун, Алла Бабенко — почали мене запрошувати до співпраці. Було зроблено дуже багато в цьому театрі. А згодом набралося ще більше — в інших театральних колективах країни.

Наша «Едігна» — мультимедійний проект. Отже, були і певні завдання, і певні рамки, які зумовлювали роботу композитора та інших митців. Спочатку була п'єса. Потім — відео. Паралельно з відео я продумував певні музичні теми щодо того чи іншого образу. А коли відеоряд був готовий, то я вже долучився по повній програмі, маючи на увазі специфіку гри наших чудових акторів. Зауважу, що у прем'єрній виставі були задіяні Ірма Вітовська, Анастасія Блажчук (вони на сцені), а от «за сценою» окремих персонажів озвучували такі відомі актори, як Федір Стригун, Євген Нищук, Остап Ступка. До речі, нещодавно у Львівській опері, коли ми презентували цей проект в рамках Форуму видавців, до «Едігни» долучилася видатна українська актриса Таїсія Литвиненко, яка миттєво перевтілилася в Анну Київську і буквально покорила переповнений зал.

«Незрівнянна» — надзвичайно важливий проект для мене особисто. І я завжди з радістю відгукуюся на пропозиції Анатолія Хостікоєва. «Незрівнянна» у його постановці — справді дуже популярна вистава. І такий матеріал залишає помітне місце в доробку композитора. А вже з такими митцями, як Наталя Сумська і Анатолій Хостікоєв, завжди приємно працювати, тому що є чого повчитися у них. Адже це покоління видатних акторів. Вони виховані на високих художніх критеріях. Вдячний долі, що вони мене запрошують у свої проекти.

Останнім часом часто потрапляю на різноманітні музичні фестивалі — як академічні, так і фестивалі камерної музики. Усім відомо, що наша відома диригентка Оксана Линів виконує українську музику на німецьких фестивалях. І цікавість, безперечно, є. Якби була гідна популяризація-промоція української культури взагалі і музики зокрема, то все це стало б на потужні менеджерські рейки. Тоді, можливо, нашу музику знали би більше, глибше — у Європі, у цілому світі. Зараз промоція нашої сучасної музики, на мій погляд, відбувається лише завдяки ентузіазму окремих людей. А єдиної концепції бракує.

Так, важливо розкрити отой автентичний дух — через сучасні музичні засоби та форми. Адже головна мета — щоби глядач максимально поринув у ту атмосферу. І музика як складова арт-проекту максимально допомагала розкрити ту атмосферу. Було бажання, щоб аудиторія сприймала історію про Едігну як історичний сюжет, витворений засобами сучасних жанрів.

Тема твору Олександра Ірванця, власне тема самої Едігни, про яку мало хто знає і в Україні, і за кордоном, мене щиро вразили. Було бажання передати дух давньої епохи, в якій жила Едігна, унікальна постать, яка втекла з королівського палацу, намагалася дістатися землі свого діда, жила у дуплі старого дерева, згодом її визнали блаженною… Важливо, щоб така тематика не сприймалася архаїчно. Щоб це не було «школярською» цитатою певного часу, а був проект — сучасний і водночас доступний для широкого глядача.

Співпрацював майже з усіма відомими українськими оркестрами, ансамблями, солістами. Кожен з них має своє обличчя. В одному випадку щось було спеціально написано, в інших — запрошували до співпраці і виконували мої твори. Є цікаві творчі проекти з оркестром Українського радіо, з його диригентом Володимиром Шейком. Наприклад, наш проект був спільним з колективом «Хорея Козацька». Ми з оркестром Українського радіо настільки глибоко відчули одне одного, що працювали майже мовчки. Я приніс ноти, вони зіграли, згодом сказали «Дякую!» одне одному. І, таким чином, ще до приходу «Хореї Козацької» все було вирішено.

Якось Скорик мені сказав: «Ти вже маєш певні знання. І на тлі цих знань можеш шукати своє місце серед музичного простору, який є!» Хоча, звісно, не так легко знайти суто свій шлях.