Ніно Гаратішвілі

Ніно Гаратішвілі (груз. ნინო ხარატიშვილი, нім. Nino Haratischwili; 8 червня 1983, Тбілісі) — німецька прозаїкиня, драматургиня і театральна режисерка, що народився в Грузії. Здобула численні нагороди, зокрема премію Адельберта фон Шаміссо, Kranichsteiner Literaturpreis та Literaturpreis des Kulturkreises der deutschen Wirtschaft.

Ніно Гаратішвілі

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Від початку це було дуже особистим: я мала дуже багато питань, відчуття нестачі інформації та недостатнього знання власної історії. Але не було цілей чи місії; я не знала, чи хтось тут читатиме книжку про невідому країну. Тож про сприйняття читачами або критикою аж так не йшлося, бо вплинути на це я не могла. Перед початком роботи я постановила: історію довжиною в століття треба розказувати із сучасної перспективи. Так відпала претензія на історизм, попри документальну основу твору. Оскільки це інтерпретація, то, звісно ж, художня проза. А персонажі — вигадані люди. — Про ідею роману «Восьме життя (для Брільки)»

Зараз дії тих, хто при владі, досить однозначні, і так не може тривати довго. Для мене це величезне занепокоєння та великий біль: скільки себе пам’ятаю, понад тридцять років постійно відбувалися демонстрації, боротьба. Безліч людського часу й енергії в це вкладено. Зрештою, за це віддавали життя. І зараз вони це руйнують. Проблема в тому, що в Грузії немає по-справжньому сильної опозиції. Тож заплановані на жовтень вибори мало що змінять. І це лякає. Уряд зайшов задалеко, аж так, що в це складно повірити.

Ми взагалі-то вже не в Радянському Союзі, тож нормально не розуміти російської в Грузії. Але вони очікують, що все має бути саме так. І це впливає на твоє ставлення до цієї мови. Я завжди вважала, що треба розділяти мову й культуру і так далі. Але в останні роки моє ставлення змінилося. Це політизувалося, без варіантів.

Моє покоління останнє, що мусило вивчати російську. І так, у 1990-ті в нас було багато фільмів і книжок російською мовою; зараз це змінилося. Молодші її переважно не знають, дехто все ще вчить, але їм цікавіші англійська й інші європейські мови. Не думаю, що це погано — знати мову сусідньої країни. Це велика мова. Але, звісно ж, з огляду на історію та політичний контекст зараз для нас це набуло зовсім інакшого значення.

Після десяти років у Німеччині я усвідомила, що дізналася досить багато про фашизм і націонал-соціалізм і набагато менше в цьому сенсі знаю про Грузію. Так звані пострадянські та східноєвропейські країни не мали можливості такого самоаналізу, до якого свого часу примусили Німеччину. Отже, є багато питань, багато білих плям і в підсумку багато проблем. Це недогляд західного світу, але також і нас самих.

У Грузії ніхто не хоче говорити про себе як про співучасників. Я зростала поміж історій про депортованих предків, про репресованих до ГУЛАГу і так далі. Поміж історій жертв. Одного дня я запитала свою бабусю: не може ж бути, щоб ці «чорні чоловіки», як їх називали, у чорних плащах, які ночами стукали у двері й арештовували нас, вони ж не могли всі бути росіянами? Очевидно, серед енкаведистів були й грузини? Але про це ніколи не говорилося. Шкільна історія багато розповідає про середньовіччя, коли Грузія була величною державою; а СРСР — це лише один розділ.

Це велике провалля з усіх сторін, і Захід ніколи не приділяв цьому уваги. Зараз усе змінюється, зокрема завдяки Україні. Люди ставлять питання, і світ усвідомлює, що ми не єдина Східна Європа — сіра російська територія, де всі розмовляють російською і п’ють водку. Німеччина сусідить із Францією, з Нідерландами, Польщею, і, звісно ж, про ці країни тут знають більше. Увага завжди зосереджувалася на Заході, а не на Сході, і ми належно не розповідали своїх історій. Не тільки комусь, але самим собі.

Як на мене, немає значення, хто і як створює інтерес — хтось подорожує, цікавлячись історією, хтось по їжу і вино, когось цікавить природа. Неважливо. Це добре, бо збільшує поінформованість. Так потроху розвіюється стереотип про Схід. Я це відчуваю, тому що майже все життя живу тут, у Німеччині. Зараз тут уже знають, що Грузія — незалежна країна і не частина Росії. І вже не питають, де вона, та Грузія. Не через мою книжку, звісно ж. Просто ситуація змінюється, і культура в цьому допомагає — через музику, живопис, кіно. Література здатна підтримати це пірнання в іншу культуру.

Я небагато знаю про Україну, але у Грузії це завжди було непростим викликом. Певною мірою це зрозуміло: протягом цих тридцяти з гаком років люди виживали, фізично. Коли ти всередині країни, де можна пробувати це аналізувати, і думаєш про заробляння грошей, то сидіти й читати історичні книжки виглядає як лакшері. Роблячи дослідження для свого роману, я знайшла лише дві книжки грузинською. Нічого, просто нічого не було про той час; маю на увазі нонфікшн. Тож я читала здебільшого німецькою та російською. І це велика прірва: ми не розповідали своєї історії, а вони не слухали.

Я не хотіла створювати ілюзію достовірності. Намагалася бути якомога чеснішою. І прагнула якомога більше розповісти про помилки. Адже найпростіше сказати: ось погані росіяни, а ось грузини-жертви. Звісно, було багато жертв і режим був жахливим. Але поряд із тим у Грузії було багато місцевих колаборантів і тих, хто мав із цього вигоду. Багато хто досі пишається Сталіним: неважливо, що він психопат і масовий убивця, який знищив мільйони людей, у тому числі й грузинів; їм важливо, що він керував Росією, очолив пів світу. Мені важливо було писати про таких, як, наприклад, Костя — персонаж мого роману, який вірив у радянську ідеологію і брав участь у створенні системи. Бо КДБ — це інтернаціональний конструкт, побудований не лише росіянами, але й грузинами, вірменами, українцями та іншими. Без усього цього, так само, як і без Росії, неможливо розповідати історії про Грузію. — Про роман «Восьме життя (для Брільки)»

2008-й виявився несподіванкою. Я була тоді в Грузії і добре пам’ятаю цей загальний шок. Серпень, час відпусток, час Олімпійських ігор. Щодо Криму у 2014-му — я пам’ятаю це сприйняття, зовсім інше. У Німеччині це добре усвідомлювали, знали, що відбувається, але для них це не звучало як загроза. Просто собі східноєвропейські питання. Зараз же це перетворилося на метафору світової війни.

70 років ми комунікували через Росію, як і всі східноєвропейські країни та радянські республіки. Це була дуже російськоцентрична комунікація, через фільми, книжки тощо. Москвоцентрична. Хоча прямі зв’язки між Києвом та Тбілісі були, звісно ж. З цього погляду нова концепція, де Україна та Грузія належать до єдиного Чорноморського простору, видається дуже цікавою.