Літературна критика
Літерату́рна кри́тика — відносно самостійний вид творчої діяльності, спирається на практичний тип мислення задля поцінування художньої своєрідності нових літературних творів, їх естетичної вартості, виявлення провідних тенденцій літературного процесу.
Цей термін має також інші значення. Див. Критика (значення)
Цитати
ред.Критика стала дуже або компліментарною, або погромною, а ще банально рекламною, коли видавець дарує книжку, знаючи, що ти можеш написати якусь рецензію. Більшу частину власної критики я створив тільки тому, що за це платили гонорари. Бо навіщо мені, поетові, публікувати критику? Навіщо збирати негативні емоції? А вони будуть, навіть якщо ти написав позитивно про когось, бо 10 інших відразу позаздрять. Проте коли я таки пишу, то намагаюся це робити добре[1]. |
|||||
| — Віктор Неборак |
Літкритика — це складне завдання. Треба бути начитаним, надивленим, бути цікавою особистістю. Треба володіти компетенціями, щоб відрізнити хорошу літературу від поганої, бо книг видається багато. Ми на боці читача та намагаємося захистити його від сумнівної літератури. Тому якщо книжка погана, то наші літературні критики назвуть речі своїми іменами. Покоління Богдани Романцової, Тетяни Калитенко, Тетяни Петренко, Ганни Гнедкової, які працювали з «Читомо» на початку, було найяскравішим. І ми раді, що з нами працюють люди, які вміють порекомендувати. Я б хотіла, щоб у «Читомо» ми могли навчати літературної критики, аби фахівців ставало більше[2]. |
|||||
| — Оксана Хмельовська |
Щоб літ[ературна] критика зайняла належне їй у силу названих вище обставин місце, переставши бути тільки путівником по літературі й ставши ще й путівником по болючих проблемах життя, їй, крім «онауковленості» й «есеїстичності», потрібна та якість, яку, не мудруючи над термінами, можна було б назвати й світоглядною перспективністю, і громадською сумлінністю або й просто прогресивністю мислення, якби за останні десятиліття не відбулося карколомне переосмислення фундаментальної суспільно-політичної термінології. Ця остання якість критики для мене визначальна. За її прояви ладен пробачити авторові сліди поспіху чи невиробленості стилю, навіть не надто високий рівень фахової «онауковленості». Хоча в ідеалі формула критики має бути, звичайно, гармонійно тричленною. Зародки саме такої критики мали ми в 60-ті роки в Євгенових [Сверстюка] есе, в статтях обох Іванів [ Світличного, Дзюби], Василя [Стуса]... (Звичайно, були вони різними: раціоналізм Івана С[вітличного] досить далекий від барочного стилю Євгенових есе). Тепер можемо сказати за Вінграновським: «Воно було, а може, й не було...[3]» — З листа до дружини 20-30 січня 1983 |
|||||
| — В'ячеслав Чорновіл |
Див. також
ред.Примітки
ред.Джерела
ред.- Вячеслав Чорновіл. Твори у 10-ти томах. Том Уклад. Валентина Чорновіл. — Київ: 2002. — 680 с. — ISBN 966-7332-87-X
