Ольга Карі

Ольга Карі (англ. Olga Kari) — українська письменниця, журналістка, колумністка.

Ольга Карі

Стаття у Вікіпедії

Цитати

У Вірменії дуже легко писати книжку. Ти можеш просто приїхати, сісти за стіл і слухати. І всі довкола ― таксисти, родичі, перехожі, продавці в магазинах ― починають розповідати свої історії. Мені здається, людям просто бракує вух, які ще не чули цих історій. Бо Вірменія ― це моноетнічна держава, це дуже закрите суспільство

Вірмени надзвичайно гостинній щирі, але до родини не охоче пускають когось із зовні. Вони майже ніколи не одружуються з не вірменами, навіть у діаспорі підтримуються зв’язки між своїми, і дотримуються правила: краще вийти заміж за бідного хлопця, але свого, з Вірменії, ніж за забезпеченого іноземця.

Ти приїжджаєш у Вірменію, і люди готові розповідати тобі все. І ти слухаєш, слухаєш, слухаєш. І навіть диктофон не потрібно вмикати ― яскраві історії добре закарбовуються в пам’яті.

Переді мною була дилема ― або писати всю правду, або згладжувати якісь моменти, щоб все було чудово, як у туристичних путівниках. Я обрала чесність і писала так, як є. Тепер переймаюсь, чи будуть нас знову раді бачити наші родичі. — Про книжку «Рибка дядечка Завена»

Мені здається, що після 2014 року стало значно легше писати про Вірменію. Я починала роботу над книгою у 2011 році, коли ще не було війни на Донбасі, але у Вірменії вже був Карабах. Тобто це була одна з перших країн, яка на собі відчула ось це російське «давайте жить дружно». І зараз Вірменія перебуває фактично у блокаді: закриті кордони з Туреччиною, розташовані російські бази тощо.

В Україні можна знайти родину, де ніхто не пішов на війну, у Вірменії практично кожна родина брала у ній участь. З одного боку, люди нам співчувають: «З України? А, у вас там війна….». Дуже багато людей, які проти Росії, але так само багато людей, які вважають, що Росія їх урятувала в часи геноциду. І в цьому випадку ти нікому нічого не доведеш. Вислухав і пішов далі.

З книжки «Рибка дядечка Завена» (2019)

Вірменія — країна, до якої я найменше прагну повертатися й куди мене тягне з необорною силою. Земля моїх предків і край, де я не маю жодного кревного родича. Трунок і отрута мого серця. Вірменія закохує, зачудовує, обважнює пахощами троянд і абрикосів, пригортає до себе, а потім змушує вдивлятися в чорну лакуну беззубого рота й темні провалля своїх очей. Лячно. Моторошно. Але я дивлюся. І не відвожу погляду. — З передмови

Ми сидимо на задньому сидінні його старенької, але охайної «копійки» — такі раритети в Києві побачиш хіба що на звалищі металобрухту, а у Вірменії такі «дідугани» чи не в кожному гаражі. Агасі — класичний вірменський таксист, охочий до розмов і щиро закоханий у кам’янисту пустелю, що пропливає за вікном.

Жити у Вірменії, каже він, важко. Але є щось у цих зсушених сонцем землях, щось особливе в молочно-білій вуалі, яка огортає величну постать Арарату та крихітного Масісу, щось пронизливе до клітин, щось, що змушує кожного вірменина, хай де б той жив, звіряти внутрішній компас із географічними координатами маленької збіднілої країни, поцяткованої вулканічними виверженнями, пошрамованої землетрусами.

Агасі прокидається зранку, і перше, що бачить у вікні, — біла шапка Арарату. Навіть коли туман чи випари від розпеченої сонцем землі ховають гору від нього, Агасі знає напевне — Арарат там, за хмарами, незмінний сотні, тисячі, мільйони років.

«Женгялов хац», «трав’яний зелений хліб», або, як ще його називають, «арцаський хліб» — це надзвичайно запашна перепічка із зеленню. У тісто загортають подрібнені духмяні трави, додають дрібку солі та чорного перцю й випікають на стінках кам’яних тонірів, печей, складених у землі і розжарених сухою виноградною лозою. Розламуєш таку хлібину — і на тебе віє луками, літом, дитинством.

Лаваш — найвідоміший вірменський хлібчик — уже шість тисяч років печуть за одним і тим самим рецептом. Звісно, з появою великих промислових пекарень у складі лавашів з’явилися дріжджі, а в пухких хлібинах навіть розпушувачі для тіста, але класичний рецепт — незмінний. Жодних дріжджів, жодних розпушувачів, жодного цукру чи поліпшувачів смаку: тісто замішують на пшеничному борошні та джерельній воді, залишають у теплому місці, де воно «бродить». Потім опару ділять на шматки, розкатують-розтягують на спеціальній дерев’яній дошці, або ж просто на руках, і випікають, спритними рухами прикріпляючи на стінки тоніра.

Протягом усієї історії Вірменію стискало міцне коло недружніх племен і народностей. Аби розкладений посеред степу вогонь не привертав увагу ворогів, пастухи та воїни копали ями в землі, складали туди хмиз, кізяки чи сухі виноградні лози, зверху накривали залізною або дерев’яною кришкою-настилом, а всередині пекли лаваші чи ставили кчуч — глечик з арісою або м’ясом.

Справжні лаваші, з води та борошна, ніколи не вкривалися цвіллю й не пліснявіли, вони хіба що ставали сухими та крихкими, але варто було лише скропити їх водою чи покласти на вологу тканину — вони знову перетворювалися на гнучкі тоненькі хлібці. Опара з тістом, без поетичних перебільшень, була членом родини. Аршалусь завжди залишала шматочок від попередньої опари й кидала його до нової діжки з тістом, — і хліб жив життям Аршалусь та її сім’ї: поруч із ним народжувалися діти й відходили в інший світ старші.

Справжній вірменин ніколи не їстиме ситний і густий хаш — наваристий бульйон із копит і хрящів — ложкою. Тільки лавашем! Сухий хліб кришать прямо в миску із хашем, додають подрібнений часник, і коли хліб розбухає, м’ясний бульйон стає хашем, цілющим і смачнючим! Лавашами, а не ножем чи виделкою, знімають із шампурів хоровац — шашлик, і нема у світі нічого смачнішого за ці просякнуті жиром, м’ясним соком і ароматами вогнища лаваші, якими огортали соковиті шматки хоровацу!

Сир і трохи зелені, загорнуті в тоненький лаваш, — найпростіший і найсмачніший сніданок пастухів. Хліб із сиром вони їли під час довгих перегонів овечих отар, частували ним подорожніх, на яких натрапляли на шляху, а запивали джерельною водою чи кислим молоком.

Апаранський хліб — це тоненька рум’яна скоринка й ніжна м’яка серцевина, серединка ще волога, тягуча, неначе сира, страшенно гаряча, обпікає пальці. Перший же шматок — це причащання. Все зайве, старе, дріб’язкове тане й зникає, наче примара. Апаранський хліб схожий на сонце, що відганяє страхи темряви, це те саме hаj — «сонце», у слові Гаястан — Вірменія.