Петросаняк Галина Іванівна

українська поетка, перекладачка, літературознавиця

Галина Іванівна Петросаня́к (* 1969, с. Черемошна, Верховинський район, Івано-Франківська область) — українська поетка, перекладачка, літературознавиця.

Галина Петросаняк
Стаття у Вікіпедії

Цитати ред.

  •  

Людина завжди на все має право. «Усе мені дозволене, але не все корисне для мене», – каже апостол Павло[1].

  •  

У дитинстві мама казала мені, що Рута — це дівчина з чорним волоссям і карими очима... Анемона безперечно уособлює танатос, це сон-трава... А кругообіг життя і смерті замислили й запустили не ми. І хоча він відбувається з нами, варто думати, чи виграємо ми, якщо керуватимемо ним на власний розсуд[1]... — Про книгу «Вілла Анемона»

  •  

Чи транслює героїня мої власні погляди? Справа у тім, що спочатку у мене зовсім не було жодних поглядів на евтаназію. Бо я ніколи глибоко не обдумувала проблеми. До речі, найпершою асоціацією, яка досі виникає, коли чую це слово, є нацистська Німеччина, де такі речі були на порядку денному. Мабуть, тому в Швейцарії це так не називають: тут воно називається «Sterbehilfe» (дослівно: допомога в смерті) або ж «Assistierte Suizide» (асистований суїцид). Фреймінґ в дії... Найбільша фірма, яка цим займається, називається «Exit», отож це слово в Швейцарії стає загальною назвою феномена[1]... — Про книгу «Вілла Анемона»

  •  

Щодо секуляризації — дуже цікавий парадокс. Навряд чи хтось заперечить, що своїми економічними і політичними успіхами Швейцарія завдячує тому, що у минулих століттях її мешканці послідовно й суворо практикували християнські цінності. Без етики Цвінґлі й Кальвіна сьогоднішня Швейцарія точно виглядала б геть по-іншому... Але сьогодні країна від цього вже майже повністю відмовилася. Методологією всіх наукових досліджень, усіх значимих суспільних рухів є теорія еволюції, до того ж засвоєна на власний розсуд, у світлі атеїзму[1].

  •  

Я вірю в задум і відчуваю його, особливо, коли споглядаю природу чи думаю про рафінованість людського тіла... Звісно, дуже часто є підстави думати, що Творець цього світу забув про нас... Багато підстав думати, що Ніцше у своєму радикальному вислові про смерть Бога мав рацію... Але якщо припустити, що Творець просто лишив нас у спокої, бо ж на самому початку пообіцяв повну свободу дій (а отже й відповідальність за них, бо це два боки однієї медалі), то все не виглядає аж так нелогічно[1]...

Цитати з віршів ред.

  •  

Я люблю цю дорогу о півсьомій годині ранку, коли
Прокидається вітер-самітник на лавці в сквері,
В пору життя, коли спати твердо, як не стели,
Коли хочеться відчиняти вже не всі існуючі двері,
А лиш деякі[2].

  •  

Назавжди залишитися в школі домініканок поблизу Відня,
Молитися виключно українською, сестрам на подив.
Після вечірні іноді писати послання рідним,
Питаючи, як їх здоров’я, і як зродили городи.
Ходити щодня на ринок по Schlossbergstrasse,
Звикнути до достатку, купити авто,
Жити з собою в злагоді, складаючи дяку Спасу
За те, що все вийшло так добре[2].

  •  

З перспективи пташиного лету вежі і куполи,
Притрушені снігом грудневим дахи незрівнянної Праги
Звели звучати мелодії осіннього дня, коли
Цього міста вина тисячолітні твою тамували спрагу
Далеких мандрів та вражень.
[...]
Й прибульцеві випадковому, що трохи втомився вже,
Ідучи не стільки з нового, як з ніким не знаного світу,
Життя здавалось симфонією Дворжака, чи вітражем
Сецесійним Альфонса мухи в соборі святого Віта[2].

Примітки ред.