Плахтій Дарія Вікторівна

Да́рія Ві́кторівна Плахті́й (нар. 7 листопада 1992, Павлоград, Дніпропетровська область) — українська акторка театру та кіно.

Дарія Плахтій

Стаття у Вікіпедії

Цитати

Держкіно виділило кошти, і ми шукали головного героя. Режисерка цікавилась, як мені співпрацювати з кожним кандидатом, чи подобається мені актор, чи виникає між нами правильна хімія. І так ми знайшли Андрія Сілецького, який теж зіграв головну роль у цьому фільмі. — Про роботу над стрічкою «Стрімголов»

Змінюючи зовнішність, ми змінюємо бачення кастинг-директорів та режисерів, корегуємо пул ролей, які хочемо зіграти. Якщо набираєш вагу абощо, ти як актор маєш це приймати та існувати в цьому, бо є ймовірність, що саме такого персонажа і шукають.

Ми — перший набір Богомазова. Він був із нами уважним, приділяв багато часу. Створював вайб, який задавав з іншими майстрами. З ним комфортно працювати акторам. У чому для мене цінність Богомазова як майстра — він бачив особистість у кожному. Не було «роби, як я сказав». Не існувало нічого правильного. Він мав підхід до кожного студента — і так розвивав його, давав рекомендації, які я досі згадую. Наприклад, коли я тихо говорила, він казав: «У кіно своєму будеш так говорити», коли в мене зйомок ще ніколи не було. — Про навчання у групі Дмитра Богомазова

Могло б бути більше фільмів, якби було більше фінансування та уваги до цієї сфери. Голова Держкіно абсолютно не розуміється на кіно і продовжує представляти українське кіно на світовому ринку, демонструючи свою некомпетентність. Ще у нас зараз війна, а також є велика проблема з комісією Держкіно, яка вирішила розподіляти на власний розсуд великі гроші на серіали та інші проєкти, без притомного конкурсу. Свідомі члени кіноспільноти нещодавно виграли суд щодо нелегітимності комісії Держкіно, але що буде далі — невідомо. Моя думка — що треба глобально змінювати підхід до освіти, починаючи з дитсадочків, шкіл, університетів та в цілому індустрії. Треба міняти підходи, осучаснюватись, шукати класних спеціалістів, які мають обійняти посади в Держкіно. Важливо створювати простори, щоб актори мали права, щоб їх не використовували.

У нас є проблема з освітою. В університеті багато викладачів казали: «Просто роби так, як я». А ще є майстри (це не стосується Богомазова), які могли не пускати на зйомку і казати: «Обирай: або навчання, або зйомки». Хочеш зніматися, стаєш успішним, практикуєшся. Але тебе за це можуть навіть вигнати з курсу. Наш майстер адекватно до цього ставився, казав, що перший курс ми активно навчаємось. Він не проговорював це, але відпускав, коли було можливо.

Це був фільм «Стрімголов», де я зіграла одну з головних ролей. Вона мене сама знайшла. Точніше, режисерка Марина Степанська знайшла мене на Facebook. Моя фотографія здалася їй схожою на персонажку, яку вона собі уявляла. А я на той момент була в декреті, дитині пів року, зовсім маленька. Я годувала її та взагалі не планувала жодних зйомок. — Про свою першу кінороль

Шароварна комедія — це зазвичай глядацьке кіно. Найцікавіше, що таке кіно на хіхі-хаха має попит у кінотеатрах. Але це не значить, що наш глядач такий недалекий. Просто хочеться часом розважитись і не паритись. Але якби в нас було різнобарв'я в кіно, було б більше можливостей у режисерів, більше історій. Ті фільми, які здаються про те, як усе погано, стаються тому, що режисери порушують важливі для себе теми. Це те, що мистецтво має нести за собою.

Я часто бувала за лаштунками, в костюмерній, нюхала запах відпрасованого одягу, спілкувалася з акторами, ходила до тата в його підсобку, де робилися декорації, він курив і повторював роль. Часто просив мене вийти звідти. Я інколи вловлювала цей магічний вайб. Могла бути присутня на репетиціях, але нечасто. Чула, як тато репетирує роль вдома, його не можна було чіпати. Батько годину сидів та повторював весь текст вистави, мама підкидала йому репліки. І ось я чула, як він розмальовує слова інтонаціями, але водночас бурмотів свій текст, щоб швидше його повторити. — Про те, що батько був актором театру