Рижикова Анна Василівна

Анна Василівна Рижикова (до шлюбу Ярощук, нар. 24 листопада 1989) — українська легкоатлетка, яка спеціалізується в бігу на 400 м та бігу на 400 м з бар'єрами, бронзова призерка Олімпійських ігор в естафетному бігу 4×400 метрів (2012), чемпіонка Універсіади (2011), багаторазова чемпіонка та призерка національних першостей у цих дисциплінах, рекордсменка України з естафетного бігу 4×400 метрів у приміщенні.

Анна Рижикова

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Про повномасштабне вторгнення і спорт в Україні під час війни

Було складно фізично та морально, постійно в новинах, телефон завжди з собою. Тоді під час кожної повітряної тривоги я телефонувала додому і питала чи все добре. Це був дуже важкий період – не така підготовка, як раніше, що ти спокійно собі тренуєшся. Ні, ти постійно шукаєш собі місця, сам купуєш квитки, з цією валізою з країни в країну. Такого комфорту, як завжди ти не отримуєш. Шукаєш, де тобі два дні «перекантуватися» перед наступними змаганнями. Так, були люди, які нам допомагали, і я дуже вдячна їм за це.

Війна триває, ситуація не покращується, спорт майже не фінансується. Це правильно, нам зараз більше потрібно на фронті. Треба сісти з тренером та обговорити подальші плани, де брати кошти на підготовку. Бо багато спонсорів допомагають, волонтерські організації теж, хтось приймає в себе безкоштовно, так було протягом цього сезону. Треба вибудувати плани, куди ми поїдемо, що будемо робити на наступний сезон. А зараз плани відпочити по-максимуму.

Зранку вже прокинулися від вибухів, я навіть не повірила, коли почула перший, подумала, що покришка якась зірвалася чи щось таке. Ми ж не звикли чути звуки вибухів, не хотіла в це вірити. Потім почула другий, навіть це мене не дуже переконало, до останнього відмовлялася це сприймати. Потім почали дзвонити телефони. Рада, що була вдома в цей момент, що рідні не сходили з розуму через хвилювання за мене. Бо деякі мої друзі залишилися в Сумах переночувати, вони поїхали сім'єю, з маленькою дитиною. Я зранку одразу ж їм подзвонила та сказала, щоб збиралися та відразу їхали, пропонувала їм переночувати в мене. — Про російське вторгнення в Україну

Ми не можемо виходити з ними на одну спортивну арену, треба їх відсторонити. Тому, що в цивілізований світ не можна випускати дикунів, які вбивають людей. Тому всі підписували якісь листи. Ми закликали Міжнародні та Національні федерації висловлювати свою думку щодо відсторонення росіян. І потроху цей процес пішов, він рухався, кожен український спортсмен виступав за відсторонення росіян та поширював цю інформацію своїм колегам за кордоном. — Про боротьбу за відсторонення представників країни-терориста на міжнародних стартах

Оглядаючись на весь сезон, мені дуже приємно, що ми змогли принести користь. Я зрозуміла, що це необхідно через спорт показувати, хто такі українці. Ми не викликаємо жалість, це про повагу. Ми використовуємо всі шанси та своєю працею здобуваємо перемоги. Ніщо нам не дається просто так і всі бачать, що ми працюємо.

Після того, як я здобула медаль на чемпіонаті Європи, мої суперниці підійшли до мене та сказали, що я заслуговую на це на 1000 відсотків. Хоча кожен, хто відбирається до фіналу, через щось проходив. Вони були щиро раді, що я виборола цю медаль, і що зараз вона важливіша мені, ніж їм.

Робота спортсмена – це викластися на змаганнях, потім відновитися і далі виступати. А коли ти не відновлюєшся – в тебе накопичується фізична та психологічна втома. Деколи важко знаходити в собі сили, але ми знаємо заради чого все це робимо. І приємно, що за плечима таке відчуття, що ти щось хороше для країни зробив.

Спочатку були такі неприємні відчуття і ти не знав, що робити. Здавалося, що вести соціальні мережі зараз неприйнятно, не потрібно, аморально. Важко було морально щось публікувати у перші місяці війни. Потім ми зрозуміли механізм, як нам поводити себе. Коли почалися перші змагання, і до нас було прикуто багато уваги, ми змогли розповідати про Україну – яка ситуація, про те, що нам треба, яка допомога та як ми її використовуємо. І підкріплювали це все своїми успіхами. А потім за допомогою соціальних мереж поширювати все це. — Про російське вторгнення в Україну

У нас немає культури спорту. Хоча в нас теж є вболівальники, але немає тої культури, що діти всі мають займатися спортом. Це не обов'язково професійно, це буде великим плюсом для їхнього здоров'я у майбутньому. Секції, різні спортивні школи мають залишки радянської системи, яка вже розвалилася і вже давно не працює. Зараз все менше дітей займаються спортом, деякі види взагалі не мають набору. Як на мене, не вистачає ще й інформації про те, куди ти можеш привести дитину, ким вона може стати. Зараз ще є проблема з тренерами, бо ті, які хороші та досвідчені – вже старші люди, або ж виходять на пенсію. А молоді не приходять працювати тренером саме в такі секції, тому що маленькі зарплати, але велике навантаження. Їм простіше піти працювати у фітнес-клуб, де вони зароблять значно більше.

У нас є лише культура сходити десь смачно поїсти або в кіно, невеликий відсоток ходить в театр. Потрібно урізноманітнювати своє життя. Зараз ще добре, що завдяки соцмережам спортсмени стають все більш популярними. Ще 10 років тому ніхто про нас і не знав. Популярності все ж таки додалося, але не на тому рівні, як у наших європейських друзів. Бо там, якщо ти чемпіон країни, то ти вже зірка. Але коли ти маєш певну популярність, в тебе є спонсори, ти притягуєш до себе увагу, це все дуже взаємопов'язано, це все впливає на розвиток спорту. Бо всі бачать тебе успішну та хочуть пройти той самий шлях. Спорт – це дуже класно. Я ніколи не агітую займатися ним професійно, але в дитячому віці має бути певна фізична активність.

У нас стають популярними забіги, марафони. Але треба починати з дітей, саме батьки мають розповідати про спорт, ходити на спортивні заходи. Звісно, що зараз війна, і це не на часі. Я от недавно була на баскетболі, де наша збірна грала з Італією. Боже, я стільки задоволення отримала, це наскільки круто бути на трибунах, не те, що по телевізору. В такому напруженні вболіваєш, переживаєш за гравців, хочеш, щоб вони перемогли.

У нашому виді спорту росіяни вже були забанені через допінг, вже потроху їх забували. Деякі виступали, як нейтральні атлети. Але зараз всі розуміють, що вони не висловлюють підтримки Україні, не виступають проти свого президента, проти війни. Вони просто сидять та відмовчуються. Тому навіть цей лист марії ласіцкене, який вона написала Томасу Баху, краще б вже і далі мовчала. Через 5 місяців після початку війни, говорити, що вони стали жертвами – для мене не припустимо. Це перекреслило всі відносини. — Про боротьбу за відсторонення представників країни-терориста на міжнародних стартах

У перші тижні вважала, що спорт зараз не потрібен, що це не є важливо, це не те, що допоможе Україні. Я думала, що можу бути десь кориснішою в країні, а не розважати людей своїми виступами. Але як показав сезон, вийшло зовсім по-іншому. Багато друзів дзвонили та казали, що треба продовжувати. З товаришами по команді ми зібралися і вирішили спробувати поїхати та почати тренуватися. Важко було в перші дні, перші тижні. Ми не розуміли навіщо це. В таких сумнівах пройшло багато підготовки.

Це має продовжуватися не лише поки триває війна, а й доки вони не виплатять всі репарації. Вони мають зрозуміти свою провину. Я не знаю, як далі будувати якісь відносини. Я хочу, щоб росію закрили «залізною» стіною і нікого з росіян не випускали, поки вони не зміняться. Я з Дніпра, там всі звикли говорити російською. Я ніколи раніше не звертала на це увагу. За кордоном ми могли спілкуватися, як російською, так і українською, залежало від того з ким говориш. Зараз приємно спілкуватися українською мовою, а російською взагалі не хочеться говорити, тому що ти асоціюєш себе з ними. Зараз дуже неприємно говорити цією мовою. — Про боротьбу за відсторонення представників країни-терориста на міжнародних стартах

Чемпіонат Європи, де я здобула бронзову нагороду, це найбільш помітний. Медаль є медаль, але той момент, коли ми бігли коло пошани з прапорами по стадіону. Люди підіймалися і плескали нам, це було дуже приємно. Незважаючи на складнощі, ми змогли здобути цю перемогу, пройшли через все та стояли на п'єдесталі. У цьому сезоні немає поганих виступів, бо ніхто не здавався, і використовував кожен шанс і можливість, щоб стати краще, показати кращий результат. Дійсно рада, що у мене є ця медаль, і до нас була прикута така увага. Ми викликали позитивні емоції у наших вболівальників.

Через війну всі питали яка ситуація у нас, як ми тренувалися, журналісти хотіли дізнатися особисту історію кожного – хто як виїжджав, де у кого сім'я. Історія Андрія Проценка взагалі неймовірна, він жив, тренувався в окупації, потім зумів виїхати. Ми всі наскільки щиро раділи за його успіх на чемпіонаті світу, він просто зробив щось неймовірне. Йому це було життєво необхідно, бо він зараз зі своєю родиною, маленькими двома дітками не може повернутися додому. Ці нагороди у цьому сезоні допоможуть йому.

Ще проблемою є відсутність певних трансляцій на українських каналах. Раніше взагалі нічого не транслювали. А десь у 2018 році по ТБ показували чемпіонат Європи з легкої атлетики. Коли я поверталася зі змагань, то мене почали більше впізнавати, люди казали, що дивилися змагання. І це була лише одна трансляція. Якщо на нашому телебаченні буде крутитися спорт, люди це подивляться. Одного разу вони можуть перемкнути канал, але наступного – можуть затриматися, когось це може зацікавитися. Тому це все взаємопов'язано.

Я була вдома, в Дніпрі, про спорт взагалі не думала, не тренувалася. Десь всередині березня вперше вийшла на пробіжку, це більше для самопочуття, щоб відчути себе трішки краще. А так, взагалі не хотілося, не було бажання. Перші тижні взагалі не було ніяких думок про спорт. Мені дзвонили друзі і казали, що треба продовжувати кар'єру. Як я можу виїхати, коли таке відбувається, я не знаю, що буде з моєю сім'ю. Ближче до кінця березня стало зрозуміло, що це надовго. Поговорили з чоловіком, вирішили, що я їду за кордон. Мені додавало спокою те, що машина заправлена і чоловік в будь який момент міг забрати батьків в безпечніше місце.

Я вважаю, що всі знайшли в собі резерви, мобілізували свої сили, як могли. До того ж ми стали об'єднанішими, більше допомагати одне одному. Бо у важкі часи самостійно нічого не зробиш. Великий успіх зараз у командних видах спорту, бо всі дійсно стали командою. У нас індивідуальний вид спорту, але ми теж допомагаємо один одному. Це також стосується підготовки, бо на початку всі повиїжджали без тренерів, і ми одне одному допомагали на тренуваннях, аби кожен міг напрацювати якнайкращий результат. Так, мотивація додавалася. Бо зазвичай на змаганнях ти робиш це для себе, бо це наша робота, ми повинні здобувати перемоги. А цього року у тебе вища мета – викликати хороші емоції, мотивувати, і робити ці хороші новини. Ці перемоги та виступи забрали багато внутрішніх резервів, але воно того вартувало. Кожен працював вище свого максимуму.

Я от снідала з командою з Норвегії, і вони в курсі, що відбувається в Україні, вони питають, чи не страшно мені їхати додому. Кажуть, що знають про війну, дивляться новини, але зрозуміти, що у сучасному світі таке може відбуватися – просто неможливо. Вони не уявляють, як ми можемо знаходити сили, тренуватися, виступати. І за це вони нас дуже поважають.