Савченко Борис Іванович

Бори́с Іва́нович Са́вченко (* 10 квітня 1939, Анатолівка, Одеська область, Українська РСР) — радянський, український актор, кінорежисер. Заслужений діяч мистецтв України (1995). Народний артист України (2004).

Савченко Борис Іванович

Стаття у Вікіпедії

Цитати

«Я потрапив до Москви, коли після смерті Сталіна був час великих сподівань, потужний рух змінити на краще країну, весь світ... Функціонери тоді були розгублені. Та й взагалі, складалося враження, що за межами Москви вся величезна країна затаїлася, бо ніхто не уявляв, чого чекати після розвінчання культу особи Сталіна: справді будуть послаблення чи «гайки затиснуть» іще сильніше?.. Навпаки! Інтелігенція, в основному творча, підвела голову, збивалась в групи, протестуючи проти намагань завадити хрущовській «відлизі», заступалася за молодих, але й задерикуватих поетів, якими були Євген Євтушенко, Андрій Вознесенський, Роберт Рождественський, Белла Ахмадуліна. З Белою мене познайомив Віль Ліпатов (я з ним товаришував). Вони були старші, але спілкувалися «на ти». Тоді так було прийнято. Вони й поважному Арсенію Олександровичу Тарковському, батькові Андрія, казали «ти». Так узагалі прийнято у кінематографічному середовищі. Бо на знімальному майданчику доки вимовиш усі ці імена та по-батькові, багато часу спливе – не встигнеш нічого толком зробити. Потужним і нічим не замінним джерелом знань про культуру, людину, суспільство стало для мене студентське середовище тогочасного ВДІКу. Це ж уявити тільки: Андрій Тарковський, Андрон Кончаловський, Андрій Смірнов, Василь Шукшин, Борис Яшин, Еміль Лотяну – старшокурсники, а за ними на п’яти наступали молодші – Микола Губенко, Леонід Осика, Ельйор Ішмухамедов, Міхеіл Кобахідзе, Віктор Мережко, Едуард Володарський, Станіслав Говорухін – нескінченна галерея майбутніх лауреатів міжнародних фестивалів, законодавців моди в кіно, суспільної думки і моралі! То був винятковий час!» — про себе та входження у творчість в інтерв'ю Борис САВЧЕНКО: «Ми якось не так живемо, не так розмовляємо, не до того кличемо людей…» (10 квітня 2019 року)

«Скоріше, передчуття прийдешньої свободи, і ще відкриття для себе невідомого світу, ще донедавна забороненого. У Будинку кіно можна було переглядати незвичні для твого сприйняття та й попервах малозрозумілі європейські фільми з «їхнього життя» – Луїса Бунюеля, Жан-Люка Годара, Інгмара Бергмана, Мікеланджело Антоніоні. І, звичайно ж, Федеріко Фелліні! Пам’ятаю, у 1963 році, коли проходив ІІІ Московський міжнародний кінофестиваль, в Москву з’їхались всі відомі кінематографісти. Здебільшого – комуністи з Італії, Франції і країн, як тоді казали, «народної демократії». Тоді вже минув апогей успіху неореалізму і митці були розгублені: правдою вже «обкормили» глядача, а що далі? З дня у день показували фільми, а після переглядів починалися дискусії, котрі переходили у справжні словесні «драчки». Потім приїхав Фелліні, коли вже знав, що його фільм «Вісім з половиною» має отримати гран-прі. Голова журі Григорій Чухрай наполіг на цьому. Натомість у ЦК КПРС вимагали дати головний приз радянському фільму «Знакомьтесь, Балуев». А в журі – майже всі представники країн «народної демократії», і вони були обережними». — про періолд свободи за доби "Відлиги" в інтерв'ю Борис САВЧЕНКО: «Ми якось не так живемо, не так розмовляємо, не до того кличемо людей…» (10 квітня 2019 року)

«Мене порекомендував мій друг. Дзвонить асистент курсу Герасимова, каже: – Приезжай, Сергей Аполлинариевич хочет тебя прослушать. Приїхав, приходжу, Герасимов глянув на мене, каже: – Здоров, казак. Ты что, ещё и играть умеешь? Я почав читати, він відвернувся, слухав. – Ну что, я согласен с моими коллегами. Почему ты не пришёл на первый курс, я б тебя взял, мы б уже два года работали. Так я з Києва перевівся до ВДІКу, потрапив до кращого педагога і про це ніколи не жалкував. Ректор інституту Іван Іванович Чабаненко у характеристиці написав: «Київський інститут Карпенка-Карого відряджає на навчання до ВДІК як стажера Савченка Б. І. – для майбутнього викладання на кінофакультеті». – Яким педагогом був Сергій Герасимов? – Прекрасним. Завжди спонукав, щоб людина думала, сама вникала в те, що їй треба робити, яким шляхом іти і якого результату має досягти.» — про те, як потрапив до майстерні Сергія Герасимова в інтерв'ю Борис САВЧЕНКО: «Ми якось не так живемо, не так розмовляємо, не до того кличемо людей…» (10 квітня 2019 року)

«Так. Оптиміст, французький ефіоп Мішель Папатакіс, стриманий та заглиблений в думи грек Костас Далідас, запнутий на всі ґудзики поляк-містифікатор Даніель Бардзіловський, учень самого Бертольда Брехта – німець Зігфрід Кюн (який поставив у ВДІКу – і це вперше в СРСР! – брехтівську «Кар’єру Артура Уї»), біженець з Ірану Теймур Зейналпур, американський комуніст Джон Альханоут, гвінеєць Коста Діань… А мій друг, Магнус Йонссон?! Онук ісландського рибного мільйонера, вже в гімназійні роки самотужки вивчив російську, а опісля викладав її в Рейк’явікському університеті. Головний редактор сатиричного журналу комуністів Ісландії, він у свої 23 роки написав 9 п’єс (одну з них у Стокгольмському Королівському театрі ставив сам Інгмар Бергманн!). А у двадцять чотири здобув першу премію за документальне кіно на ІІ Московському міжнародному кінофестивалі, випередивши в цьому змаганні свого майбутнього вчителя – всесвітньо відомого радянського кінодокументаліста Романа Кармена! Був комуністом, але завжди лаяв нас: «Сталинисты! Вы не расстались с культом личности!»» — про те, як навчалися іноземці в інтерв'ю Борис САВЧЕНКО: «Ми якось не так живемо, не так розмовляємо, не до того кличемо людей…» (10 квітня 2019 року)

«В мене було п’ять майстерень, це вже шоста. Кіно не реформоване, воно не працює природнім чином, його треба реформувати повністю! Я подумав: що ж я нажив? Так, є в мене студенти, вдячні, добрі слова чую про себе на кафедрі. Я коли розповідаю комусь про те, як я вчився, де вчився, починаю сперечатись на професійні теми, – помічаю: люди пасують. Бо в мене є не тільки те, що я взяв звідти, що я запам’ятав, а й те, що я відчув, і це найголовніше. Спочатку просто читав лекції. В мене був яскравий приклад: великий вплив на моє формування мала особистість професора Сергія Комарова – великого знавця зарубіжного кіно, особливо – американського. Сергій Васильович тривалий час очолював Держкомісію із закупівлі зарубіжних фільмів, тому роками проживав у Лос-Анджелесі, був особисто знайомий з багатьма видатними американськими кінематографістами. Це під його орудою створено Держкінофонд СРСР! Беззаперечно, це – його заслуга! До того часу фільми губилися чи десь валялись, а він їх зібрав в одне місце. У величезне фільмосховище в Білих Стовпах». — про те, як народжувалася книжка «Підводячи риску» в інтерв'ю Борис САВЧЕНКО: «Ми якось не так живемо, не так розмовляємо, не до того кличемо людей…» (10 квітня 2019 року)