Сайко Оксана Володимирівна

Сайко Оксана Володимирівна ( народилась 1 січня 1976 року, м.Скалат, Тернопільської області) — письменниця, дипломантка літературного конкурсу «Гранослов-2006», переможниця конкурсу на найкращу повість від журналу «Дніпро» 2009 року (повість «Волоцюги»).

Сайко Оксана Володимирівна
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Цитати про себе

ред.
  •  

Дуже люблю оперу, класичну музику, балет, часто буваю в театрі. Але разом з тим люблю експериментування в мистецтві, те, що ламає якісь його академічні канони й стереотипи, й утверджує свободу якогось нового стилю. Зокрема захоплююся виставами Романа Віктюка, не пропускаючи його гастролей. Багато читаю.[1]

  •  

Подобається подорожувати, пізнавати щось нове – від краєвидів, історії, культури і кухні до спілкування з людьми. Люблю блукати на самоті старими вуличками Львова й думати, перебувати десь серед природи з близькою мені людиною, у бабусиному селі, з яким пов’язані найкращі спогади дитинства.[1]

Цитати про творчість

ред.
  •  

Настає момент, коли просто треба написати. Можливе, це певне відхилення. Творчість сама по собі – вже певне відхилення від норми. Вона не має режиму, обмеження. Створення свого художнього світу – деколи це втеча від реальності, а деколи спосіб краще її пізнати.[2]

Цитати про роботу

ред.
  •  

Перш за все я завжди думала над цікавим сюжетом. Іноді ідея обіцяла одне, а в процесі написання все кардинально змінювалося, що виявлялося непередбачувано й для мене.[1]

  •  

У кожен створений образ вкладаю якусь часточку себе, я свого роду перевтілююся. Адже в той час, коли пишу для дітей – сама стаю дитиною. Із своїм дитячим світом, дитячими проблемами, почуттями й пригодами.[1]

  •  

Дитяча література не може бути без якихось виховних моментів. Просто у мене це вже мимоволі випливало із сюжету, а не сюжет будувався навколо певної ідеї щодо моралі. І я вважаю, що в мене це виходило ненав’язливо.[1]

  •  

А щодо родинних історій — зізнаюся, виникали думки дати їм друге дихання і написати якусь повість про колишнє життя моєї рідні. Можливо, колись я за це візьмуся. Але поки що це визріває. Така тема для мене – дуже відповідальна і вимагає більше знань, досліджень, фактів.[3]

Цитати про дітей та молодь

ред.
  •  

Щодо найбільш розповсюдженого недоліку, який доводиться спостерігати у сучасних підлітків, на мою думку - узалежненість інтернетом, з якого часто діти можуть поглинати негативну інформацію.[1]

  •  

Сучасна молодь є для мене цікавою. Спілкуючись із нею, зовсім не відчуваю себе із якогось зовсім іншого світу. Й не відчуваю відносно неї жодного відчуження чи конфлікту різниці поколінь. А навіть, навпаки, часто бачу у тих підлітках себе, а пізнаючи їхні проблеми, пригадую щось схоже, що було й за часів мого дитинства.[1]

Цитати про рідне село

ред.
  •  

Мене огорнули неймовірні почуття: якогось і радісного піднесення, і глибокого щему. Наче побачила щось до болю рідне, знайоме, сокровенне, що пам’ятала генами; часточку чуда, очікування якого жило в мені з дитинства. Здавалося, що разом зі мною в ту мить на рідні землі повернулися усі мої предки, і ми опинилися там разом.[3]

  •  

Дерев’яна хата – простора, з великими сінами, коморою і двома кімнатами. Але все одно було складно уявити, як у ній поміщалися дев’ятеро дітей і двоє дорослих. Видно було, що там дуже давно ніхто не жив — проломилася стеля у сінах, звисало густе павутиння. Панувала непорушність, застиглість часу і речей – все, як було пів століття тому, і разом з тим оселю огортав дивний затишок і якесь очікування.[3]

Цитати із творів Оксани Сайко

ред.

Кав'ярня на розі

ред.
  •  

Іноді невідомі автори бувають цікавішими, ніж відомі. Бо ти не знаєш, чого від них чекати. Це завжди схоже на маленьке відкриття, яке немовби належить тільки тобі.[4]

  •  

Іноді люди полюбляють створювати собі якісь перешкоди.[4]

  •  

Усім у житті керує випадок. Він іноді може бути справедливим, а іноді сліпим.[4]

  •  

Чому іноді наші почуття є настільки незбагненними? Майже як поезія…[4]

Забута мелодія

ред.
  •  

Музика складається не лише з незбагненної поезії відчуттів та почуттів, перетворених у гармонію звуку. Вона зіткана з історій, які кожен, хто її грає чи чує, прочитує так, начебто сам є їхнім автором.[5]

  •  

...музичний твір щоразу може звучати по-іншому, і щоразу можна почути у ньому щось нове, те, чим він може здивувати. Тому стверджувати, що ти добре знаєш його – неможливо, бо він і далі залишається для тебе непередбаченим, з якоюсь таємницею і наче незнайомим. Справжній музикант, яким би не був віртуозом, продовжує вдосконалюватися, бо вловлює у тій музиці щось таке, чого ще не сказав...[5]

  •  

Драма, яку вибудовують обставини і особистості, завжди мають глибокий сенс, навіть якщо це трагічна історія.[5]

  •  

…Я розчахнула вікно, щоби впустити в кімнату трохи вітру, вечірньої весняної свіжості і, сівши на підвіконня, обхопивши руками ноги, споглядала день, що минав. Можливо, з часом він втратить якісь свої барви, залишить лише щось яскраве, що потоне в глибинах пам’яті, щоб колись несподівано зринути знову тією меланхолійною забутою мелодією, яка живе у кожному з нас…[5]

Новенька

ред.
  •  

Через прочинені двері утворився протяг, розчахнулося вікно, зашелестів списаними аркушами зошит. Здавалось, її привів весняний вітерець. Вона стояла посеред класу і всміхалася, трішки зніяковіла, зашарівшись з хвилювання, притискаючи до грудей яскраво-червону спортивну сумку.[6]

  •  

Й такими живими були її зелено-брунатно-білі фарби, що Ігор мимоволі замилувався ним, хоч досі ніколи не цікавився живописом, а радше навпаки, вважав це справою нудною, нецікавою, не гідною уваги справжнього чоловіка. Почувався так, ніби розкрив її таємницю. І це принесло йому якесь полегшення. Не така вона вже й незрозуміла…[6]

  •  

Саме про таких, як Чалага, вчителі кажуть – тяжкий підліток. Запхавши руки в кишені, він з навмисною презирливістю зміряв її з голови до ніг, пройшов повз, зачепивши ліктем, не зронивши ні слова. "От штучка, з якими очиськами…" – лише подумав.
Вона змішувала фарби і клала їх, ледь торкаючись полотна. І це якимсь дивним чином його заворожувало – здавалося, він міг спостерігати, як вона малює, довго-довго… Й сам дивувався з цього свого стану. "Так от у чому її дивність!" [6]

  •  

Наступного дня, передумавши прогулювати алгебру, Чалага прийшов на перший урок, хоч за невиконане домашнє завдання йому знову світила двійка. Ще здалеку помітивши Терезу, він всміхнувся, зітхнув з полегшенням. Тепер не має значення, хай ставлять навіть і сто двійок, хоча… Потрібно буде якось пересісти до неї, нехай пояснить йому ті кляті алгоритми… Але це вже завтра.[6]

  •  

"Цікаво, – подумав Чалага, – а як вона все-таки малюватиме вітер?"[6]

Джерела

ред.

Примітки

ред.